Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
Незнайомець просунув голову всередину.
— Що таке? — Він посміхнувся.
Речел почула, як хтось схлипнув, і зрозуміла, що це вона сама. Потім поряд з головою чоловіка з'явилася жіноча голова. Жінка стала попереду. Речел притиснула Сару до грудей.
— Прибери меч, — сердито сказала жінка, — ти зовсім налякав дитину.
Речел притиснула до себе ляльку. Їй хотілося бігти, але ноги її не слухалися. Жінка влізла всередину, підійшла до Речел і опустилася біля неї на коліна. Чоловік теж влаштувався поруч. Речел подивилася на жінку і побачила, що у тої довге волосся Вона злякалася ще дужче і знову схлипнула. Ноги її підкосилися. Речел, притискаючи до себе вузлик з хлібом, притулилася до стовбура. Від жінки з довгими волоссям чекай біди. Дівчинка важко дихала, продовжуючи схлипувати, з усіх сил вчепившись за Сару. Вона злякано озиралася, вишукуючи можливість втечі.
— Я не зроблю тобі нічого поганого, — заговорила жінка. — Голос її був приємним, але принцеса Віолетта іноді обіцяла те ж саме перед тим, як вдарити. Жінка торкнулася руки Речел. Та скрикнула і відскочила.
— Будь ласка, — заплакала дівчинка, — не треба палити мою Сару.
— Хто це, Сара? — Запитав чоловік.
Жінка зробила знак, щоб він мовчав. Речел все дивилася на її довге волосся.
— Я не буду палити Сару, — вимовила незнайомка своїм приємним голосом. Але Речел знала: коли жінки з довгим волоссям кажуть приємним голосом, вони можуть брехати. Хоча голос цієї жінки, схоже, був дійсно хорошим.
— Будь ласка, — жалібно попросила Речел, — не треба нас чіпати.
— Нас? — Жінка озирнулась, потім глянула на Сару. — А, так це Сара? — Речел кивнула, ще міцніше вчепившись в ляльку. Вона знала: якщо не відповісти на питання довговолосої жінки, тебе можуть боляче вдарити. — Яка гарненька лялька, — посміхнулася жінка.
Краще б вона не посміхалася. Якщо довговолосі жінки посміхаються, це не до добра.
Тут до Речел звернувся чоловік:
— Мене звати Річард. А тебе?
У нього були добрі очі.
— Речел.
— Гарне ім'я. Але, скажу тобі, Речел, я ще не бачив волосся, потворнішого, ніж у тебе.
— Річард! — Заметушилася незнайомка. — Як ти можеш говорити таке?
— Але це правда. Хто тебе так обкраяв? Якась стара відьма?
Речел захихотіла.
— Річард! — Знову скрикнула жінка. — Ти злякаєш її.
— Ну нічого, Речел. У мене є з собою маленькі ножиці, і я дуже добре вмію стригти. Хочеш, я пострижу тебе? Я принаймні зроблю це рівненько. Бо в такому вигляді ти можеш налякати навіть дракона.
Речел знову захихотіла.
— Так, будь ласка. Я хочу, щоб у мене було рівне волосся.
— Ну так сідай до мене на коліна, і ми його будемо рівняти.
Речел встала і підійшла, намагаючись триматися подалі від жінки, наскільки це можна було всередині сосни. Річард посадив її на коліна.
— Ану подивимось, що у тебе тут.
Речел все дивилася на жінку, чекаючи удару. Він простежив за її поглядом і вказав на жінку ножицями.
— Це Келен. Я спершу сам її злякався. Вона страшенно страшна, правда?
— Річард! Хто навчив тебе так розмовляти з дітьми?
— Навчився в декого на кордоні, — посміхнувся він.
Речел засміялася від його слів.
— Я не думаю, що вона страшна. Вона — найкрасивіша жінка з усіх, кого я бачила. — Речел, правда, так думала, але довге волосся незнайомки все ще сильно лякало її.
— Спасибі, Речел, ти теж гарна. А ти голодна?
Речел боялася говорити важливим дамам і панам, що вона голодна. Принцеса Віолетта твердила, що цього робити не можна, і карала її, як в той раз, коли Речел відповіла комусь, що вона голодна. Речел подивилася на Річарда. Той посміхнувся. Все ж дівчинка побоялася сказати Келен, що голодна.
Келен погладила її по руці.
— Звичайно, ти голодна. Ми наловили риби, і якщо ти дозволиш готувати на твоєму багатті, ми з тобою поділимося. Що скажеш? — Вона посміхнулася приємною усмішкою. Речел знову глянула на Річарда. Той підморгнув і зітхнув.
— Боюся, ми зловили більше риби, ніж в зможемо з'їсти. Якщо ти нам не допоможеш, доведеться її викинути.
— А, ну тоді добре. Щоб вам її не викидати… я допоможу її доїсти.
Келен зняла мішок.
— А де твої батьки?
Речел сказала правду, бо не знала, що ще відповісти:
— Померли.
Річард перестав орудувати ножицями і подивився на дівчинку. Лице Келен зробилося сумним, але Речел не знала, вірити цьому чи ні. Келен взяла її за руку.
— Пробач, Речел.
Речел не дуже засмутилася. Вона вже не пам'ятала батьків, пам'ятала тільки будинок, де жила з іншими дітьми. Річард продовжував займатися її головою, а Келен дістала сковорідку і стала смажити рибу. І правда, риби було багато. Келен додала спецій, зовсім як у кухаря — Речел траплялося це бачити. Від запаху їжі у дівчинки забурчало в животі. Зстрижене волосся падало з її голови. Вона посміхнулася, подумавши про те, як би сказилася принцеса, якщо б побачила, що волосся Речел пострижене рівно. Річард відрізав локон, перев'язав стеблинкою трави і вручив дівчинці.
— Можеш зберегти його. Коли тобі сподобається який-небудь хлопчик, ти йому це подаруєш, а він буде носити твій локон в кишеньці біля серця, на пам'ять про тебе.
Речел засміялася.
— Ти найсмішніший з усіх, кого я знаю. Ти важливий пан?
— На жаль, Речел, я всього лише лісовий провідник. — Обличчя його стало трохи сумним. Речел була рада, що він не з найважливіших. Тим часом він дістав з мішка маленьке дзеркальце і протягнув їй. — Глянь і скажи, як тобі сподобалося.
Речел взяла дзеркальце, намагаючись розгледіти себе при світлі багаття. Це було саме маленьке дзеркальце, яке вона бачила, і їй важко було це зробити. Але коли дівчинка побачила себе, вона здивувалася, і очі її наповнилися сльозами.
— О, спасибі велике, Річард. Ніколи в житті у мене не було такої гарної зачіски. — Речел обняла його за шию. Він обійняв її у відповідь, і це було так само добре, як колись її обіймав Джіллер. Велика, тепла рука гладила її по спині. Мить, поки це тривало, здалася їй довгою, дуже довгою, і їй хотілося, щоб вона ніколи не закінчувалося. Але вона закінчилося.
Келен похитала головою.
— Річард Сайфер, ти — виняткова особистість, — шепнула вона. Келен насадила для Речел на палицю великий шматок риби і сказала, щоб та як слід подула, а то можна обпектися. Речел подула трохи, але вона була занадто голодна, щоб довго цим займатися. Риба виявилася жахливо смачною. Вона нагадала Речел шматок м'яса, який їй одного разу дали повари у палаці.
— Ще? — Запитала Келен. Речел кивнула. Келен витягла з-за пояса ніж. — Може, поріжемо твій хліб і з'їмо його з рибою? — Вона потягнулася до буханки. Але Речел різко відсмикнула руку з хлібом. Притиснувши буханець до грудей, вона відсунулася подалі від Келен.
— Ні!
Річард перестав їсти. Келен насупилася. Речел стиснула в кишені вогневу паличку.
— Речел, в чому справа? — Запитала Келен.
Джіллер говорив, щоб вона нікому не довіряла. Треба пам'ятати про це.
— Він для моєї бабусі. — Речел відчула, як по щоці покотилася сльоза.
— Ну гаразд, — сказав Річард, — раз для бабусі, не будемо його чіпати, правда, Келен?
— Звичайно! Вибач, Речел. Ми не знали. Звичайно, не чіпатимемо.
Речел вийняла руку з кишені і кивнула. Говорити заважала грудка в горлі.
— Речел, — запитав Річард, — а де живе твоя бабуся?
Речел застигла на місці. Ніякої бабусі у неї не було. Вона намагалася пригадати назви міст, які чула від радників королеви, і сказала перше, що спало на думку:
— В Хорнерз-Мілл.
Вона тут же зрозуміла, що зробила помилку. Річард і Келен злякано подивилися один на одного. Речел не розуміла, що відбувається.
— Речел, — сказав Річард, — ми обіцяємо не чіпати твій хліб.
— Іди, з'їси ще риби, — продовжила Келен. — Ти можеш покласти свій хліб, ми не візьмемо його.
Речел не ворухнулася. Їй хотілося поскоріше втекти, але вона знала, що дорослі бігають швидше і неодмінно схоплять її. Треба зробити так, як велів Джіллер: сховатися зі скринькою до зими, щоб людям не відрубували голів.
