Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
— Чому це так?
— Пам'ятаєш, якого болю завдала тобі магія меча, коли ти вперше вбив людину? Це те ж саме. Сповідниця може втратити свідомість, перш ніж закінчить свою справу. Одного разу я вже намагалася. Кожна сповідниця хоч раз рішається на таку спробу. Але тільки один раз. Коли нам потрібно привести в порядок волосся, це робить за нас хтось інший. Але ніхто ще не насмілювався обстригти його повністю. — Вона знову повернулася до Річарда.
— Ти зробиш це для мене?
Річард відвернувся, дивлячись на проясніле небо, намагаючись розібратися в своїх почуттях і зрозуміти, що ж відчуває вона. Він ще багато чого не знає про неї, про її світ. Все це ще здавалося йому таємничим. Колись Річард хотів дізнатися про неї все. Тепер йому цього зовсім не хотілося. Між ними стоїть магія, немов навмисне придумана, щоб їх роз'єднати. Він повернувся до Келен.
— Ні.
— Можу я довідатися, чому?
— Тому, що ти дорога мені такою, яка ти є. Келен, якою я її знаю, не стала б дурити людей, видаючи себе не за того, хто вона є. Навіть якщо ти когось обдуриш, це все одно нічого не змінить. Ти була і залишишся Матір'ю-сповідники. Ми — тільки те, що є, ні більше, ні менше. — Він посміхнувся. — Одна мудра жінка, мій друг, одного разу сказала мені це.
— Будь-який чоловік підстрибнув би від радості, коли б йому випало обстригти сповідниці волосся.
— Тільки не той, кого ти перед собою бачиш. Він — твій друг.
Келен неуважно кивнула.
— Їй зараз, напевно, холодно. У неї навіть немає ковдри.
— У неї і їжі немає, крім того буханця, який вона з якоїсь причини так береже, що вважає за краще голодувати.
Келен посміхнулася.
— Вона з'їла більше нас двох. Хоч не на порожній шлунок пішла. Але, Річард, коли вона прийде в Хорнерз-Мілл…
— Вона не піде туди.
— Але ж там у неї бабуся.
— Та немає в неї ніякої бабусі. Коли я сказав, що їй не можна йти в Хорнерз-Мілл, де, за її словами, у неї живе бабуся, вона й оком не моргнула. Тільки сказала, що піде кудись ще. Вона й не потурбувалася запитати, що там трапилося, чи чому не можна до бабусі. Вона навіть не заперечила. Дівчинка від когось тікає.
— Тікає? Може, від того, хто так бив її по руках?
— І по спині теж. Коли я доторкався до її спини, вона здригалася, хоча нічого не говорила. — У погляді Келен виразилося співчуття. — Вона, по-моєму, втікала від того, хто так обкраяв її.
— Ти думаєш?
— Це було зроблено, щоб позначити її, немов власність. Ніхто нікому не стане так обрізати волосся, якщо тільки не хоче залишити знак, особливо тут, в Серединних Землях, де люди приділяють волоссю стільки уваги. Це як тавро чиєїсь влади над нею. Ось я і вирішив постригти її рівно, щоб позбавити її від цього.
— Так ось чому вона була така щаслива, коли ти це зробив, — прошепотіла Келен.
— Але справа не тільки в її втечі. Вона бреше, як справжній гравець. Легкість, з якою вона бреше, очевидно, викликана крайньою необхідністю.
Келен знову подивилася на нього.
— Якою ж?
— Не знаю. Але це якось пов'язано з її буханцем.
— З буханцем? Ти серйозно?
— У неї немає ні черевичків, ні плаща, нічого немає, крім ляльки. Це її скарб, але все ж вона дозволила нам помацати ляльку. Але вона не дозволила нам навіть доторкнутися до буханця. Я не дуже добре розбираюся в тутешній магії, але в мене на батьківщині хліб для дівчаток — цінність не така велика, як лялька, і я думаю, тут не інакше. Бачила, як вона на тебе подивилася, коли ти простягла руку до буханця? Будь у неї ніж, вона, мабуть, спробувала б вдарити тебе по руці.
— Річард, невже таке може бути з маленькою дівчинкою? Невже цей хліб може представляти для неї таку цінність?
— А хіба не ти сказала, що вона з'їла більше, ніж ми вдвох? Я навіть Зедда згадав. Поясни, чому вона, напівголодна, не відкусила ні шматочка від цієї буханки? Тут щось важливе, і хліб грає головну роль.
— Так ми підемо за нею? — Запитала Келен, зробивши крок у його бік. Річард відчув, як ікло у нього на грудях налився вагою. Він глибоко зітхнув і видавив із себе:
— Ні. Як говорить Зедд, ніщо ніколи не дається легко. Чим ми можемо виправдати те, що станемо полювати за дівчинкою, намагаючись відгадати загадку хліба, якщо Рал в цей час полює за скринькою?
Келен взяла його руку в свою, роздивляючись її.
— Ненавиджу здатність Даркена Рала тримати нас на гачку. — Вона стиснула його руку. — Ми занадто швидко прив'язалися до дівчинки.
Річард злегка обійняв її.
— Так. Це правда. Вона розумна дівчинка. Сподіваюся, вона знайде те, що шукає, і буде в безпеці. — Відпустивши Келен. Річард пішов до сосни за речами. — Пора йти.
Не хотілося думати про те, в якій небезпеці вони, можливо, залишають Речел і наскільки та беззахисна перед небезпекою. Треба було скоріше піти подалі. Вони заглибились у дрімучий ліс і через швидку ходьбу не помічали холоду.
Раніше, коли Річард був провідником, його дратувала павутина на лісових стежках. Зараз він навіть радів їй, вважаючи павуків своїми захисниками і подумки дякуючи їм кожен раз, коли на шляху траплялася павутина.
Близько полудня вони зупинилися на привал біля каменів, які омивалися крижаним потоком. Річард сполоснув лице холодною водою, щоб освіжитися після важкого шляху. Пообідали вони без вогню, нашвидку, і продовжили шлях. Він все намагався не згадувати про Речел і всякий раз ловив себе на тому, що продовжує думати про неї. Він бачив, що і Келен про щось напружено думає, озираючись по сторонах. Один раз він навіть запитав, як вона вважає, правильно вони вчинили чи ні? Келен не поцікавилася, про що йдеться, вона тільки запитала, скільки часу, на його думку, піде на те, щоб наздогнати дівчинку. Річард сказав, що днів зо два, в кращому випадку — один. Двох днів, на думку Келен, вони не можуть собі дозволити. Його це задовольнило.
Вечоріло. Сонце сіло за дальньої горою хребта Ранг-Шада. Наступили сутінки, і вітер стих. Річард відволікся від думок про Речел, зосередившись на пошуках безпечного шляху в Тамаранг.
— Пам'ятаєш, Келен, Зедд говорив, щоб ми з тобою трималися подалі від Даркена Рала, бо безсилі проти його влади?
— Так, він так говорив, — відгукнулася Келен.
— А Шота говорила, що шкатулка недовго залишиться у королеви. — Річард нахмурився.
— Ну, може, вона хотіла сказати, що скринькою скоро заволодіємо ми.
— Ні. Вона попереджала, що ми повинні поспішати. Що, якщо Даркен Рал вже тут?
Келен обернулася і подивилася на нього, а потім підійшла ближче.
— Ну і що тоді? У нас все одно немає іншого виходу. Я піду в Тамаранг. Хочеш почекати мене тут?
— Звичайно, ні! Я тільки хочу, щоб ми розуміли, куди йдемо: він може бути тут.
— Я сама давно думаю про те ж.
Він помовчав з хвилину, потім запитав:
— І що ти вирішила? Що будемо робити, якщо Даркен Рал там?
Келен подивилася на дорогу.
— Якщо він там, то ми швидше за все загинемо.
Річард збавив крок, а вона пішла вперед, не чекаючи його.
У лісі ставало все темніше, захід догорав. Стежка вела тепер до річці Каллісідрін. Часом вони втрачали річку з виду, але чули, як шумить її бура вода. Річард все ніяк не міг відшукати притулок-сосну. Уже стемніло, і він залишив надію знайти притулок до ночі. На безпечній відстані від дороги, біля підніжжя пагорба, він виявив розколотий камінь. Місце це було з усіх боків оточене деревами, і він визнав притулок надійним, нехай і під відкритим небом.
Місяць вже стояв високо, коли Келен поставила на вогонь м'ясо, а Річард, на свій подив, виявив, що в пастку раніше, ніж він очікував, попалися два кролики, які теж пішли в казанок.
— Ну, тут вистачить їжі, навіть щоб нагодувати Зедда, — зауважила Келен.
Не встигла вона це сказати, як у світлі багаття вони побачили старого, який зупинився поряд, взявшись у боки. Волосся його було розпатлане, одяг місцями порваний.
— Я зголоднів! — Заявив він. — Давайте поїмо.
Річард і Келен в подиві схопилися на ноги. Старий з не меншим подивом побачив, що Річард схопився за меч. Не відходячи від багаття, Річард зробив випад мечем у його сторону.
