Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
3) Саме імя Бравлина (вар.: Бравалинъ, Бравленінь, Бранливъ) як імя власне, признаєть ся не всїма. Востоков (Описаніе Румянцевскаго музея с. 689) висловив гадку, що правдива лєкція — се „князь бранливъ“ (отже — воєвничий князь). Се толкованнє було піддержане Голубінским (Ист. рус. церкви І. 1 с. 59) але воно було збите арґументами, що сей варіант — поправка пізнїйших копістів, і в старім письменстві слова „бранлив“ не знаємо. Новійшими часами дано нове толкованнє — що Бравлинъ вийшло помилкою з Мравлинъ. Таку гадку піднїс Веселовский — Мелкія замЂтки къ былинамъ, Ж. М. Н. П. 1890, III с. 22, пор. Карловича Germanische Elemente im slavischen Mythus und Brauch (Archiv fu r Religionswissenschaft, 1900), а розвинув далї Халанский (Въ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемь с. 313). Веселовский се „Мравдинъ“ розумів як словянську перерібку грецького ???????? Халанский — як стягнену форму Моровлинъ — Муровленинъ — Мурманинъ, розуміючи тут князя мурманського (норманського) Олега, котрого дублетом признає він Ілю Муромлянина — Муромця. Обидва сї толковання одначе більше дотепні нїж певні. Простїйше з них толкованнє проф. Халанского, але й воно опираєть ся на цїлім рядї гіпотез, дуже рисковних — як перерібка народньої форми Моровлин в народнїх устах в абсурдне Боровлин, потім штучна архаізація його в Бравлин, опущеннє імени князя, а долишеннє самото епітету, і т. и.
4) Про джерела й лїтературу сього походу див. в примітках (10).
5) Текст у Дорна — Каспій с. 5 і 464, над близшим означеннєм року сього походу застановляв ся тамже с. ХLVIII Кунїк, але не прийшов нї до якого певного виводу, а хоч і прихиляв ся до гадки, що то мало бути коло 880 р., але при тім виходив з хронольоґії Повісти, так що сї його виводи не мають нїякої цїни. Дорн (с. ХLVIII) пробував підперти сю гадку вказівкою на монети абу-Зейда 880-3 р., що говорять про побіду над поганами: він догадуєть ся що то була побіда над Русю, але сам далї наводить комбіновану звістку Зегір-ед-Діна (XV в.) і ель-Хасана про побіду абу-Зейда над поганами-Турками в 873|4р.
6) Лїтопись рахує на корабель по 40 мужа в походї Олега. Похід лєґендарний, але сю подробицю можемо прийняти як вповнї реальну.
7) ???? ????? ?'????? ???????????? ????????? '???????? ???????????????? — Photii epistolae, ed. Valetta, Londini 1864 p. 178.
8) Quos rex illorum chacanus vocabulo, ad ce amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat — див вище с. 394.
9) Біографія імп. Василя в Corpus hist. Byz. XXVII гл. 97. Оповіданнє про руську місію перейшло потім до ріжних пізнїйших візантийських компіляторів — Кедрина, Зонари, Ґлїки і до росийських збірок, як Никонівська Завдяки тотожности імени імп Василя Македонянина з іменем Вододимирового шваґра в деяких грецьких компіляціях се оповіданнє дуже характеристичним способом скомбіновано з охрещеннєм Руси за Володимира — див. повість видану Бандурієм, нове виданнє в Analecta byzantino-russica ed. Regel, Спб., 1891, і компіляцію патр. Maкарія — уривок при виданню Яхї бар. Розена с. 222. Про Бандурієву повість див. новійші замітки ак. Ламансного — op. c. гл. XVII.
10) Photii epistolae p. 178.
11) Біоґрафія зрештою виразно суперечить з окружником Фотия, бо каже, що єпископа на Русь післав патр. Іґнатий, що настав по упадку Фотия в 867 р., а Фотий згадує про висланнє єпископа в своїм окружнику, ще перед своїм уступленнєм. Ламанский в своїй розвідцї про св. Кирила старав ся довести, що Русь навязала зносини з Візантиєю зараз по невдалім походї, під вражіннєм царгородських процесій, але се тільки здогад: хронольоґічно воно можливо, але довести, що се стало ся десь в р. 861, нема чим. При тім Ламанский висловив гадку, що в тій Фотиєвій місії на Русь був післаний св. Кирил, і його т. зв. хозарська місія, що привела до хрещення „до двухсоть чадій“, була в дїйсности місією на Русь. Гіпотеза інтересна, хоч і лишаєть ся невиясненим, чому наші джерела (Гавдерік і Панонське житиє) говорять про Хозар замість Руси, що в тім часї мабуть не стояла вже під хозарською зверхністю. Можливо одначе, що місія на Русь і дипльоматичні зносини з Хозарією були складовими частинами тої самої дипльоматичної акції, яку розпочало візантийське правительство по інцидентї 860 року для забезпечення себе від подібних несподіванок, і тому злили ся до купи.
12) Іпат. с. 13.
13) 1 Новг. с. 5. Ся форма слів Ігоря зістала ся в ширшій верзії, як найлїпший доказ компромісу в справі Олега.
14) Шахматов пробував довести, що в первісній редакції лїтописи Олег таки й був князем (Розысканія с. 318). A priori вважаю се зовсїм можливим, навіть правоподібним, але вислїдити сеї заміни конкретно доси не удало ся.
15) Гиляровъ Преданія Начальной лЂт. с. 70-72 (рукописи XVII в.).
16) Сю недорічність відчув був Ламбін і через те, ратуючи традицію, викинув з текста, як пізнїйшу приписку, звістку про Дирову могилу — Источникь лЂтописнаго сказанія о происхожденіи Руси (Ж. М. Н. П. 1874, VI).
17) Аль — арабський член, Дир — імя. Варіант: аль Дин.
18) Вид. Гаркави с. 137.
19) Вестберґ (Beitra ge IX), признаючи, що держава Алдира відповідає Київській державі, так і поправляє без церемонїї Аддира на Ігоря, пор. Къ анализу с. 396.
20) Придоста два Варяга и нарекоста ся князема: одному бЂ имя Аскольдъ, а другому Диръ (1 Новг. с. 4).
Бяста у него (Рурика) два мужа: Асколдъ и Дирдъ (Іпат. с. 11).
Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂки — Іпат. с. 12.
воєваша Асколдъ и Диръ Полочанъ — Никон. I с. 9.
избиша множество ПеченЂгъ Осколдъ и Диръ — Никон. I с. 9
и увидЂ Олегъ, яко Осколдъ и Дирдъ княжита...
и убиша Асколда и Дира — Іпат. с. 13.
21) Про се низше і в екскурсї I.
22) Іпат. с. 24 і 1 Новг. с. 7.
23) Здогад про двох Олегів висловив пок. Антонович — Публичныя лекціи с. 57; про Олегову могилу в Київі і її місце спеціальна розвідка пок. П. Лебединцева в Чтеніях київського історичного товариства т. І.
24) Про поправки імени Бравлина див. вище с. 401-2.
Сформованне Київської держави:
ФОРМОВАННЄ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: СХЕМА „ПОВІСТИ“, РЕҐРЕСИВНИЙ МЕТОД ДОСЛЇДУ, РІЖНІ ФОРМИ ЗАДЕЖНОСТИ ВІД КИЇВА, ПРИЛУЧЕННЄ ЗЕМЕЛЬ НА ДНЇПРОВІЙ ДОРОЗЇ, КОЛЬОНЇЇ В ФІНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ, ЛЇВОБІЧНІ ЗЕМЛЇ, ПОДОНЄ, АЗОВСЬКЕ ПОБЕРЕЖЕ, ДЕРЕВСЬКА ЗЕМЛЯ І ДАЛЬШІ ЗАХІДНЇ; НОВГОРОД І ПІВНІЧНІ ЗЕМЛЇ, ЗНАЧІННЄ НОВГОРОДА В РУСЬКІЙ ПОЛЇТИЧНІЙ СИСТЕМІ
Вертаємось до історії Київської держави.
Вище ми сказали, що звістки IX в. про Русь натякають на істнованнє вже більшої полїтичної орґанїзації, скупленої коло „Руської“ — Полянської землї. Патр. Фотий же говорить виразно, що Русь перед своїм походом на Візантию в 860 р. уже „підбила своїх сусїдів“. Попробуємо тепер розглянути ся в сїм питанню.
Почнемо від Повісти. Очевидно, її автор мав дуже слабі відомости про сформованнє комплєкса земель Руської держави. Він вийшов з сїєї трудности, зложивши сю історію на части півмітичного Олега. Не можемо знати, чи йшов він тут за народнїми традиціями, що говорили про війни й завойовання Олега (або Олегів), чи на власну руку скомбінував сю ґрандіозну окупацію. Новгородські Словени, полоцькі й ізборські (пізнїйші псковські) Кривичі з словянськими кольонїями в землях Чуди, Веси і Мери становлять у нього державу Рурика; Олег окрім того підбиває в своїм походї на полудень: смоленських Кривичів, середнє Поднїпровє (Любеч — тодї визначне торговельне місто) і Київщину: „поиде Олегъ, поємъ вои свои многи — Варягы, Чюдь, СловЂны, МЂрю, Весь, Кривичи, и прия городъ Смоленескъ, и посади въ немъ мужь свой; и придоста къ горамъ киевьскымъ...“ По сїм, похід за походом, подбиває він Деревлян, Сїверян і Радимичів (в хронольоґічній схемі Повісти се уміщено під 883- 5 р.)-„и бЂ обладая Олегъ Деревляны, Полянми, Радимичи, а со Уличи имЂше рать“. На тім кінчать ся придбання Олега, але в його походї на Візантию беруть участь ще Хорвати, Дулїби й Тиверцї в ролї союзників („яже суть толковины“ — помічники) 1), а в північній верзії приписані ще Вятичі. Крім того на сї ж часи треба б положити прилученнє Дреговичів, бо пізнїйше ніде нема згадки про се. По сїй Олеговій роботї його наступникам мало що зіставалось робити з східно-словянськими народами. Ігор „примучив“ Уличів і воєвав ся з Деревлянами, Святослав підбив на ново Вятичів, а Володимир знову підбив Полочан, Радимичів і Вятичів і привернув західнї землї.
