Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Що до верхнього Днїпра і взагалї тих північних доріг, які вели з Київа до північних земель, то тут повторяю, важно, що Повість залїчує опанованнє їх до найперших здобутків київської династії: уже на самім початку вони взяли в свої руки Новгород, Полоцьк, Смоленськ, Любеч. В парафразї умови з Греками під 907 р. межи „руськими городами“, де сидїли „велиции князья, подъ Ольгомъ суще“, стрічаємо Полоцьк і Любеч 7). Очевидно, хто мав в своїх руках Любеч і Полоцьк, мусів мати й Смоленськ. Дїйсно, Константин Порфирородний, оповідаючи про Русь в 40-х рр. Х в., між підвластними Руси народами згадує Кривичів, а між містами „провінціальної Руси“ — Мілїнїску, що не може бути нїчим иньшим крім Смоленська. Тут же, між „руськими“ містами, стрічаємо і крайню стацію на днїпровсько-балтийскім шляху, Новгород (?????????), „де сидїв Святослав, син руського князя Ігоря“.
Другою важною торговельною дорогою, може не меньше як „путь із Варяг в Греки“, були шляхи з Київа на схід, суходолом і ріками — на Болгар, Ітиль і через нього далї в закаспійські землї; вже-ж у IX в. руські купцї користали з них (як каже ібн-Хордадбег). Сї шляхи йшли через землї Сїверян та Вятичів, і се звертало полїтику київських князїв у сей бік від дуже давнїх часів, не кажучи вже про той мотив, що Сїверяне держали в своїх руках на значній просторони Днїпровий берег і були безпосереднїми сусїдами Київа.
І Сїверяне і Вятичі і Радимичі підлягали колись хозарській зверхности, як і Поляне. Увільнивши ся від Хозарів сам (а се мусїло стати ся в кождім разї не пізнїйше VIII в.), Київ мусїв зараз взяти ся до боротьби з хозарським впливом на лївім боцї Днїпра, особливо у Сїверян і Радимичів; підпорядкованнє сих народів київській полїтицї мусїло йти в парі з визволеннєм їх з залежности від Хозарів. Се визволеннє, розумієть ся, мало свої приємні сторони для тутешнїх громад, і вони улекшували справу київської полїтики на ґрунтї: треба було тільки забезпечити сї племена від Хозарів. Хозарська-ж держава в IX в., видима річ, упадає, і боротьба з нею для київських князїв не мусїла бути надто тяжкою.
Сїверянські центри — Любеч, Чернигів і Переяслав Повість представляє уже на початку Х в. обсадженими намістниками й залогами (парафраза Олегової умови). Чернигів (??????????) і мабуть Любеч (?????????) виступають між руськими містами у Константина Порфирородного 8). В дїйсности ся надднїпрянська окрайка сїверянської території мусїла ще далеко скорше прийти в залежність від Київа, коли зважити, що в першій половинї Х в. київські князї вже — з одного боку стояли міцною ногою на устю Дона, з другого — завели в круг свого полїтичного вплива Вятичів.
Вятичів згадує Повість між участниками Олегового походу на Візантию, хоч се імя читаєть ся і не у всїх кодексах 9); але що в XI в. розпростореннє зверхности руських князїв на землї по р. Оцї дїйсно уважалось фактом ранїйшим від походів Святослава і клало ся на початки Х в., се потверджує оповіданнє Повісти, що вже Рурику підлягав Муром, центр словянської кольонїзації в землях фінської Муроми (на середнїй Оцї), півнїчно-східнїх сусїдів Вятичів 10). Але тодїшня залежність Вятичів від Київа була досить поверховна, бо полїтичний вплив Хозарів тут ще не був знищений: Вятичі, стоячи вже під київською геґемонїєю, ще в другій половинї Х в. платили дань Хозарам, як каже Повість — „по шелягу от рала“, і аж походи Святослава на Хозар та зруйнованнє Хозарської держави увільнили Вятичів зовсїм від Хозарів 11). Се зміцнило київські впливи і в басейнї середньої й нижньої Оки, де за часи Володимира напевно звістна київська волость в Муромі. Що в тїснїйшу залежність від Київської держави Вятичі дїйсно були приведені розмірно досить пізно, показує те, що ще при кінцї XI в. тут були свої князї (отой Ходота з сином), ба навіть ще в XII в. вони заховують свою племінну назву і якось на узбочи стоять в тодїшнїм полїтичнім житю. Але нам тут досить того факта, що в поглядах київських лїтописцїв в першій половинї Х в. під полїтичним впливом Київа стоять навіть Вятичі: супроти того для сїверянського Поднїпровя початки залежности від Київа треба посунути гень назад за межі Х в.
Що до Подоня, то передовсїм тут важні походи Руси на схід; ми починаємо про них чути з останньої чверти IX в., від того походу Руси на Абесгун за часів абу-Зейда. Потім 909/10 р. знову Русь приходила на Абесгун; 912/3 р. був великий похід Руси, коли вона страшно пустошила полудневий берег Каспійського моря, і в 944-5 рр. знову 12). Русь при тім звичайно проходила на човнах Доном і звідти, переволочивши їх суходолом через нешироку шию, плила Волгою в Каспійське море. Хоч Масуді в оповіданню про похід 912/3 р. каже, що хозарське правительство тодї перепустило Русь в Каспійське море добровільно за обіцяну половину здобичи, але очевидно, сї походи зовсїм не були хозарському правительству милі, і коли воно їх не спиняло, то тому, що не мало сили: сї походи свідчать про повний упадок Хозарської держави почавши з кінцем IX в.
З другого боку, сї походи на Каспійське море для Руси не були-б можливі, як би вона не почувала себе дома на нижнїм Дону, — подібно як чорноморські походи свідчать про її панованнє на нижнїм Днїпрі. І дїйсно, ми маємо виразні вказівки з 1-ої пол. Х в. про київські впливи в землях нижнього Дону й Азовського побережа: в умові Ігоря з Візантиєю 944 р. руський князь обовязуєть ся не перепускати на кримський бік Болгарів Чорних, що жили на кавказькім березї Азовського моря: „а о сихь иже то приходять Черьнии Болгаре и воюють въ странЂ Корсунсьтий, и велимъ князю рускому, да ихъ не пущаєть: пакостять странЂ той“ 13). Виходить, що київський князь чи безпосередно, чи то через якого підручного держав в руках Керченську протоку, коли міг пускати або не пускати тих Болгар з Кавказу до Криму. Стара Фанаґорія, що від VIII в. в грецьких джерелах зветь ся ?????????, ?? М?????? 14), в руських — Тмуторокань, виступає в числї руських волостей вже за часи Володимира, але наведений параґраф умови Ігоря показує, що ті краї належали до київського князя вже в 1-ій пол. Х в. Иньший параґраф тієїж Ігоревої умови з Греками, де „князї руські“ зобовязують ся не воювати грецьких городів в Корсунським краю і не мати на нього претензій, а за те Візантия обіцяє Руси поміч — очевидно в тих азовських краях,-натякає, що руське князївство переходило й на кримську сторону протоки, а руські князї пробували його розширити далї, забираючи візантийські городи. Сюди-ж належить звістка Льва Диякона 15), що Ігор по своїм нещасливім походї на Візантию утїк до дому „ледви з десятю човнами до Кімерийського Боспору“ (Керченської протоки).
Взявши се все разом, бачимо ясно, що Русь держала Азовське море, а з тим разом, очевидно — і Подонє в своїх руках вже в першій половинї Х в. А що власне часи по приходї Печенїгів як найменьше надавали ся до нових здобутків у сих краях, мусимо зміцненнє впливу і власти київських князїв в них відсунути на другу половину IX в. Очевидно, се розширеннє руських впливів на Подонє мусїло стояти в звязку з боротьбою Київа з хозарською зверхністю на лївім боцї Днїпра, було її дальшим продовженнєм.
Не так уже торговельні інтереси, як передовсїм оборона спокою і безпечности кермовала відносинами Київа до сусїдів на заходї. Так важна пізнїйше торговельна дорога на захід тодї далеко не могла рівняти ся значіннєм із східньою та полудневою. За те відвічні пограничні бійки і напади Деревлян, що ще в непамятні часи „обиджали“ Полян, мусїли вже в найперші часи привести Київську державу до боротьби з сими сусїдами. Коротша верзія Повісти каже про боротьбу з Деревлянами Аскольда і Дира, ширша говорить, що Олег, осївши ся в Київі, перш за все розпочав з ними війну, „и примучивъ я, поча на нихъ дань имать по черьнЂ кунЂ“ 16). Як і иньші звістки про Олега, й ся значить стільки, що в переконанню лїтописця Деревляне вже дуже давно, перед Х в., були примучені так, що мусїли давати дань київським князям. Що в першій половинї Х в. Деревляне дїйсно були вже данниками київських князїв, се ми на певно знаємо з двох джерел, що себе посполу потверджують: лєґенда про смерть Ігоря памятає, що Ігор ходив збирати дань до Деревлян і там наложив головою; Константин Порфирородний між підвластними Київу народами, куди київські князї ходили по дань (на полюдиє), згадує й Деревлян 17).
