Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Розумієть ся, укладчики лїтописи мали лїпші відомости про походи Володимира й Святослава, нїж з кінця IX в. Про походи другої половини Х в. могла бути розмірно свіжа память в другій половинї XI в., коли укладала ся Повість. Дїйсно, походи Святослава напр. потверджують ся иньшими джерелами досить докладно (крім подробиць, розумієть ся); але вже всї походи Ігоря звязані з ріжними лєґендами і на стільки й переховали ся в памяти, на скільки були звязані з якоюсь лєґендою. Походи-ж Олега, виключивши його звістний похід на Візантию, не мають навіть і лєґендарної закраски, а виглядають всї на комбінацію автора. В кождім разї, навіть припускаючи тут якісь перекази, традиції, все-ж таки завоюваннє цїлої Сїверщини (найбільшої з етноґрафічних територій!), завзятих в своїй свободолюбности Деревлян і ще Радимичів в три походи, розумієть ся, лишить ся повним абсурдом. Не краще виглядає похід Олега з Новгорода на Київ, де він без спротивлення опановує міста на дорозї, скидає своїх бояр узурпаторів з київського стола, а на Новгородцїв, що по словам лїтописи „суть отъ рода варяжьска, преже бо бЂша СловЂни“, зараз накладає дань — „Варягом даяти“. Коли зважити ще й недорічність історії з Аскольдом і Диром і їх убитєм, і той цїкавий факт, що в хронольоґічній таблицї, на иньшім місцї Повісти, зовсїм іґноруєть ся й Рурик, і князївство Олега в Новгородї, а рахунок іде „отъ пЂрваго лЂта Олгова (до сього дописано потім: „понелЂже сЂде в КиєвЂ“, щоб погодити з лїтописною теорією)-то мусимо усунути з сфери фактів цїлий той Олегів похід з Новгорода на Київ, як — дуже сумнївну вигадку 2).
Відкидаючи з огляду на се, як непевну комбінацію пізнїйшого книжника, лїтописну традицію про зґрупованнє земель Руської держави, попробуємо порадити собі иньшими способами. Передовсїм ми мусимо виходити з вище поставленого виводу, що ті здобутки Київської держави, про які нема мови в 2-ій пол. Х в., мусїли, по всякій правдоподібности, бути зроблені перед серединою сього столїтя — коли якісь спеціальні міркування такому припущенню не противлять ся. Що вже тодї Руська держава була велика, зложена з великого числа ріжним способом звязаних з Київом країв і племен, на се вказує й дуже мале число пізнїйших територіальних здобутків, і велике число підручних князїв за часів Ігоря, і нарештї деякі безпосереднї, зовсїм певні вказівки.
Способи, якими поодинокі землї чи племена могли бути, тодї звязані з Київом, були ріжні — мушу се особливо піднести. Ми можемо більш меньш, бодай приблизно, здавати собі справу з того, які землї входили в круг полїтичного впливу Київа скажім-на початку Х в., але рідко де зможемо докладнїйше означити, в яких саме відносинах, в якій степени залежности стояла та чи иньша земля до Київа. А в тих відносинах могли бути найріжнїйші відміни. Ми стрічаємо напр. племена, про котрі сама Повість додає, що вони були тільки „толковинами“ київського князя, се-б то добровільно чи не добровільно — наслїдком „примучування“, підпали його полїтичному впливу, посилали з київським князем в похід свої полки, але, очевидно, не давали йому дани, анї не мали иньших зобовязань супроти нього, чи якихось ограничень своєї управи. Иньший нарід наслїдком „при-мучувань“ обовязувавсь платити дань, але при тім заховував своїх князїв і внутрішню управу в цїлости, ненарушену. Деревляне нпр., примушені здавна (по Повісти — за Олега) платити дань київському князеви, заховують до середини Х в. своїх власних князїв, що, очевидно, правлять ними по давньому („наши князи добри суть“, кажуть про них Деревляне, противставляючи київським здирщикам), а роля київського князя обмежалась періодичними походами туди за данею („полюдиє“). Знов иньше племя чи земля могла дістати осібного князя з руки київського великого князя, але такий князь правив своєю землею зовсїм самостійно, обовязаний тільки помочию або що найбільше — даниною київському князю. Нарештї (і се вже найвища степень залежности) київський князь замість князя міг послати своїх „мужів“ в ролї намістників — „посадників“ і задержати управу безпосередно в своїх руках.
Вертаючи ся по сїм поясненню до річи — передо всїм візьмемо під увагу нашу той факт, що, виключивши лєґендарне оповіданнє про похід Олега (або можна сказати-як видно власне з сього оповідання), в народній памяти не зістало ся нїякої памяти про те, як прийшли до полїтичного звязку з Київом міста на великій водній дорозї днїпровсько-балтийській, на тій „пути із Варяг в Греки“. Се служить доказом, що то стало ся дуже давно, і воно само по собі зовсїм зрозуміло, і так мусїло бути. Коли ми пригадаємо, що Київ був перед усїм торговельним містом, що як раз торговельні інтереси, по всякій правдоподібности, мусїли дати тут інїціятиву до державної орґанїзації і взагалї кермували полїтичним житєм, то мусимо прийняти, що київська полїтика була перед усїм звернена на забезпеченнє торговлї, а слїдом — на опанованнє своєї найважнїйшої торговельної дороги. В гору Днїпром найважнїйшими стаціями на сїй дорогі були — полянський Вишгород, Любеч на середнїм Днїпрі, Смоленськ на верхнїм Днїпрі, там де з нього переходили торговельні шляхи на Двину, на Волхов і на верхню Волгу, далї Новгород-на північній дорозі до фінської затоки, Полоцьк — на західнїй дорозї, Двиною. Дорогу Днїпром на полудень від Київа знаємо дуже мало, бо сї краї застаємо в періодї упадка під напором Печенїгів, можемо тільки вказати зараз низше Київа Витичев, далї Родню на устю Роси; на нижнїм Днїпрі знаємо славний торг — Олешє.
Ми можемо з усякою певністю прийняти, що вже в 2-ій пол. IX в. сей великий торговельний шлях був в руках київських князїв, племена і городи на нїм — під полїтичним впливом Київа, чи підбиті і обсаджені київскими „світлими і великими князями“, чи звязані союзами з Київом, під київською геґемонїєю. Сьому фактови дала вираз Повість временних лїт, представивши як здобуток першого київського князя — підбитє торговельних міст і цїлих племен на Днїпровій дорозї. /dd>
З нижнїм Днїпром се певно стало ся ще до початків IX в., про се свідчать руські походи на Чорнім морі з IX в.
В лїтописній традиції війни з Уличами, що сидїли низше Полян по Днїпру, звязують ся з найдавнїйшими князями: в ширшій верзії Повісти Олег „имЂяше рать“ з Уличами й Тиверцями, в коротшій, новгородській воюють з Уличами Аскольд і Дир 3). Не знати, чи се память про давнї війни за торговельну дорогу, перенесені на яке столїте пізнїйше, чи реальна згадка про якісь війни з Уличами при кінцї IX в.; в такім разї се не були перші проби: нові війни могли вести ся київськими князями наслїдком порушень здавна уставлених відносин, чи для зміцнення свого впливу та власти над територією нижнього Днїпра. Але тодї Уличі ще не були опановані або приборкані вповнї: Ігорь звів з ними нову боротьбу, і аж вона привела до повної переваги Київа над ними. Память про неї переховала ся досить добре, завдяки ріжним подїям і лєґендам, звязаним з нею. Боротьба була завзята, облога улицького міста Пересїчна тривала три роки, вкінцї здобуто його; Уличів примучено нарештї на стільки, що вони мусїли згодити ся давати дань. Управу сеї нової провінції чи властиво збір дани передав Ігор свому воєводї Свенедьду 4). В звязку з сею кампанїєю лїтописець згадує про перехід Уличів з над Днїпра в землї між Богом і Днїстром. Хронольоґічні відносини сеї міґрації до кампанїї неясні; коли кампанїя стала ся по міґрації, як то можна уважати правдоподібнїйшим 5), то можна думати, що вона могла бути наслїдком міґрації — що помандрувавши з над Днїпра, Уличі хотїли виломити ся з уставлених київськими князями форм залежности, й се привело до сеї війни, що й закінчила ся капітуляцією Уличів.
Ослаблене переселеннєм Уличів Поднїпровє вимагало тим більшої охорони від Печенїгів, що десь в 80-х рр. IX в. розпросторюють ся в чорноморських степах, і вже в 90-х рр. зявляють ся над Дунаєм. Про перші конфлїкти з ними — очевидно на нижнїм Днїпрі, говорить звістка, перехована тільки в однім пізнїйшім лїтописнім збірнику (Никонівськім): „избиша множество ПеченЂгъ Оскольдъ и Диръ“ 6). Нема нїякої причини помітувати сею запискою, тільки по вище висловленому сю подїю скорше можна приложити до кн. Дира. Після того Повість містить під 920 р. ляконїчну фразу, що Ігор воював з Печенїгами. Оповісти щось більше про сю боротьбу вона змогла тільки від 2-ої пол. Х в., коли печенїзькі напади безпосередно стали досягати київських околиць; перед тим мусїли бути війни, але вони для нас пропали. Але що й серед тяжкого печенїзького натиску в серединї Х в. Русь ще тримала ся на устю Днїпра, бачимо з умови Ігоря з Візантиєю 944 р.: тут Русини обовязують ся не перешкаджати Корсунянам в рибальстві на устю Днїпра і не зимувати там собі (очевидно іде мова головно про руських рибалок і промисловців).
