Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
— Що це означає? — Запитав старий.
— Відступи, — наказав Річард. Він пішов на старого, тримаючи в руці меч; відтісняючи прибульця до дерев, з яких Річард не зводив очей.
— Можу я запитати, що це ти робиш, хлопчику мій?
— Ти вже одного разу кликав мене, іншим разом я тебе бачив, але обидва рази це був не ти. Я не хочу, щоб мене обдурили в третій раз. Пройди-но між он тими двома деревами.
— З якого дива? — Обурився старий. — Вклади меч у піхви, мій хлопчику.
— Якщо ти не пройдеш між цими деревами, меч замість піхов увійде в тебе, — відповів Річард крізь зуби.
Старий, здивовано піднявши брови, рушив під конвоєм Річарда через чагарник. Кинувши миттєвий погляд назад, старий пройшов між деревами — і павутина розірвалася. Річард радісно посміхнувся.
— Зедд, невже ти?
— Та я, провалитися мені на цьому самому місці, — відповів Зедд, втупившись у нього одним оком.
Річард вклав меч у піхви і кинувся обіймати старого друга, ледь не задушивши його.
— Зедд! Я такий радий тебе бачити!
Зедд вже ледь дихав. Річард відпустив старого, подивився на нього, сяючи, і обняв знову.
— Страшно подумати, — зауважив Зедд, — що було б, якби, побачивши мене, ти зрадів ще більше.
Річард підвів його до багаття, обіймаючи за плечі.
— Вибач, мені треба було переконатися напевно. Я не міг повірити, що ти з'явився тут. Але я щасливий, що з тобою все добре. Нам багато про що треба поговорити.
— Так, звичайно. Можемо ми спочатку поїсти?
Келен також обняла і привітала Чарівника.
— Ми так про тебе турбувалися!
Поки його обіймали, Зедд з пожадливістю поглядав на казанок.
— Це все так. Але розмовляти краще на повний шлунок.
— Але у мене ще не готове, — посміхнулася Келен.
Зедд розчаровано подивився на неї.
— Не готове? Ти впевнена? Зараз перевіримо.
— Звичайно. Ми тільки почали.
— Не готове, — Бормотовл він, — не готове… Гаразд, зараз побачимо. Відійдіть-но обидвоє…
Зедд подивився на вогонь так, наче перед ним була неслухняна дитина, і простяг до нього худі руки. Вогонь засичав, набираючи силу. Зметнулися зики синього полум'я і лизнули казанок так, що той підскочив. Вариво забулькало і захлюпало. Синій вогонь похитував казанок, погладжуючи його, немов пестячи. Чарівник прибрав руки, і синє полум'я згасло.
Зедд задоволено посміхнувся.
— Ну ось, тепер готове. Давайте їсти.
Келен стала перед вогнем на коліна і спробувала дерев'яною ложкою вариво.
— Так, вже готове, — підтвердила вона.
— Ну, годі стояти і витріщатися, хлопчику мій, — сказав Зедд Річарду. — Діставай миски.
Річард похитав головою і виконав вимогу. Келен наповнила миску, поклавши на край кілька сухариків. Річард вручив її Зедду. Чарівник не став сідати, він вважав за краще з'їсти цю порцію стоячи. Келен наповнила ще дві миски, а Зедд вже простягнув їй порожню за добавкою. Покінчивши з першою мискою, Зедд вирішив нарешті сісти. Річард опустився на горбок, Келен прилаштувалася поряд, а Зедд — на землю, напроти них.
Річард почекав, поки Зедд проковтне половину того, що було в мисці, потім нарешті запитав:
— Ну як там Еді? Вона добре піклувалася про тебе?
Зедд розгублено подивився на нього. Навіть при світлі багаття Річард готовий був заприсягтися, що Зедд почервонів.
— Ну ми… — Він подивився на здивовану Келен. — У нас з нею… було все добре. — Він зло глянув на Річарда. — Що за дурні питання?
Річард і Келен переглянулись.
— Я нічого такого не мав на увазі, — відповів Річард. — Я тільки помітив, що вона дуже цікава і приваблива. Мені здалося, що і ти такої ж думки. — Річард посміювався про себе.
Зедд повернувся до своєї миски.
— Славна жінка. — Він підчепив ложкою якийсь корінець. — А це що таке? Я з'їв три штуки, але так і не зрозумів, що це.
— Корінь тави, — відповіла Келен. — Цей тобі не сподобався?
— Хіба я сказав, що він мені не сподобався? — Пробурчав Зедд. — Просто хотів дізнатися, що це таке. — Він відірвав погляд від миски. — Еді сказала, що дала вам нічний камінь. Так, по нічному каменю, я вас і знайшов. Думаю, — він подивився на Річарда, трясучи ложкою, — що ти будеш обережний з цією штукою. Не діставай її без крайньої необхідності. Самої крайньої. Нічні камені надзвичайно небезпечні. Еді слід було б попередити вас. Я їй говорив. Від цієї штуки краще позбутися.
— Ми знаємо, — відповів Річард, працюючи над шматком м'яса.
Річарду так і кортіло поставити одне питання. Він не знав, як почати, але Зедд випередив його:
— Ви діяли, як я наказав? Уникали небезпек? І чим ви займалися?
— Ну, ми… — Сказав Річард з глибоким зітханням, — спочатку ми досить довго пробули у Племені Тіни.
— Плем'я Тіни… — Зедд немов зважував ці слова, тримаючи в ложці шматок м'яса. Потім сказав: — Гаразд. Люди Тіни не такі небезпечні. — Він відкусив шматочок м'яса і продовжував говорити: — Так, значить, ви жили у Племені Тіни. — Так як вони нічого не відповіли, він знову подивився на Річарда, потім на Келен. — Там не повинно було трапитися нічого справді небезпечного. — Слова ці прозвучали як наказ.
Річард глянув на Келен.
— Я вбила старійшину, — сказала вона, опускаючи в соус сухар і не піднімаючи очей.
Зедд випустив ложку, але підхопив її, перш ніж вона впала на землю.
— Що?!
— Це був самозахист, — заступився Річард. — Він сам намагався вбити її.
— Що? — Зедд схопився з мискою в руках, потім сів знову. — О духи! Як старійшина міг наважитися на вбивство?.. — Зедд прикусив язика, подивившись на Річарда.
— … Сповідниці, — докінчив за нього Річард.
Зедд переводив погляд з однієї опущеної голови на іншу.
— Ага. Значить, ти все-таки розповіла йому?
— Кілька днів тому, — кивнула Келен.
— Всього кілька днів тому, — пробурмотів Зедд і якийсь час їв мовчки, підозріло поглядаючи на них. — Так як же цей старійшина наважився підняти руку на сповідницю?
— Це, — сказав Річард, — сталося, коли ми переконалися в силі нічного каменю. Перед тим, як нас визнали людьми Племені Тіни.
— Визнали вас людьми Племені Тіни? — Здивовано перепитав Зедд. — Яким чином? Ти що, взяв там собі дружину?
— Та ні… — Річард висмикнув з-під сорочки ремінець і показав Зедду свисток Птахолова. — Вони подарували мені це.
— А чому вони погодилися, щоб ти не… Чому визнали вас людьми Племені Тіни?
— Ми самі їх про це просили, нам більше нічого не залишалося. Інакше для нас би не зібрали раду.
— Як? Вони зібрали заради вас раду?
— Так. Як раз перед прильотом Даркена Рала.
— Що?! — Зедд знову схопився. — Там був Даркен Рал? Я ж сказав, щоб ви трималися від нього подалі!
— А ми його туди і не запрошували, — зауважив Річард.
— Він багатьох убив там, — тихо сказала Келен, не піднімаючи голови і втупившись в миску.
Зедд подивився на її верхівку і знову сів.
— Я шкодую, — м'яко промовив він. — Так що сказали вам духи предків?
Річард знизав плечима.
— Сказали, щоб ми йшли до відьми.
— До відьми! — Зедд нахмурився. — До якої ще відьми?
— До Шоти, в землю Агад.
Зедд мало не впустив миску.
— Шота! — Він озирнувся, немов хтось міг почути його. Звертаючись до Келен, Зедд знизив голос до гучного шепоту: — Прокляття! Що змусило тебе вести його в Агад? Ти обіцяла захищати його!
— Повір, я сама цього не хотіла, — відповіла Келен.
— Нам довелося це зробити, — знову виручив її Річард.
— Навіщо? — Запитав Зедд.
— Щоб дізнатися, де шкатулка, — відповів Річард. — І Шота нам сказала.
— Шота вам сказала, — сердито передражнив Зедд. — А що ще вона наговорила? Шота ніколи не скаже того, що потрібно вам, не додавши того, що потрібно їй.
Келен скоса глянула на Річарда. Він не дивився на неї.
— Більше нічого. — Він витримав погляд Зедда. — Вона сказала тільки, що остання шкатулка Одена — у королеви Мілени. Вона сказала нам це тому, що від цього залежить і її життя.
