БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим

подумки погоджуюсь, але мене страшенно дра­тує, що хтось говорить про мого найкращого дру­га, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко було спитати: «падає?», «не ходить?» – словом, якось більш нейтрально.

Я різко розвертаюсь назад, чую, як Ікарус, на­че лантух, валиться на землю, і бачу перед собою телефонну службу довіри, ну, не всю, а тільки са­му білявку.

– Ти що, переслідуєш мене? – питаю я. –Бачиш, у мене вже все гаразд... Майже, –додаю,намагаючись підняти Ікаруса.

1 це мені вдається. Ікарус навіть сам починає триматись вертикально, бо, судячи з усього, на­решті прокинувся.

—Я нікого не переслідую, просто я займаюся психологією, – пояснює вона й цікавиться: – А це, значить, Ікарус?

—Так, – відказую я й знову розвертаюсь до неї, – це він, і більше ніколи не кажи про мого друга «не стоїть», бо це звучить наче про... ну, ти зрозуміла... до того ж, він уже стоїть.

—Біжить, – поправляє мене білявка.

—Чого це? – не розумію я.

—Уже біжить, – показує вона за мою спину.

Я розвертаюсь і справді бачу, що Ікарус під­стрибом несеться вбік парку. Мені не залишає­ться нічого іншого, як бігти за ним, навіть не по­прощавшись із білявкою. Я насилу наздоганяю його метрів за тридцять, проте не встигаю схопи­ти, бо він чіпляється за якусь цеглину й летить шкереберть. Лежачи на спині, Ікарус замріяно дивиться в зоряне небо й, посміхаючись, каже:

– Превед, ведмед!!!

Я й собі зиркаю на небо і помічаю, що прямі­сінько над нами Велика Ведмедиця.

– Зараз, – каже Ікарус, – зараз я трохи поле­жу й ми підемо.

Я закурюю й пускаю дим у небеса. Ікарусове «трохи» розтягується на десять хвилин, і він, зда­ється, знов засинає.

– Це потрійна кава без цукру, – чую я знову себе за спиною.

Уявіть, це знову та набридлива білявка. Я мовч­ки дивлюсь на неї, вона ставить на землю свій рюкзак, присідає над Ікарусом і починає ляпасами приводити його до тями. Той прокидається й вдру­ге каже:

—Превед, ведмед!!!

—З днем народження, – відповідає білявка й вливає йому до писку кави.

Ікарус якось злякано зиркає на мене й пита:

—Що це, чувак? – маючи, певно, на увазі, геть усе: небесного ведмеда, білявку й те, що во­на примушує його ковтати.

—Потрійна кава без цукру... – знизую пле­чима я.

Білявка вливає йому ще пару ковтків.

—Ну як? – цікавлюсь я.

—Гірка, – відказує він, – наче туди коти насрали...

Немов на підтвердження цього, Ікаруса ви-верта.

Наближається північ. Перші чотири таксис­ти, щойно я їм кажу, що в мене непідйомне тіло, відразу ж звалюють. П'ятий виявляється більш говірким.

– Шеф, – засовую я голову до нього в кабі­ну, – за п'ятнадцять до «низьких» доїдемо? Алев мене ще тіло.

Таксист перехиляється через кермо, виглядає на вулицю й дивиться на Ікаруса.

—Гаразд, – каже він, – поїдемо, але якщо він нарига, хімчистка за ваш рахунок.

—Ага, – відповідаю я, – може, тобі ще колеса помитий спеціальне пальне для літаків заправити?

—Пішов ти, – гаркає він.

—Сам пішов, – відповідаю я й хріначу две­рима з такою силою, що його колимага ледь не розсипається.

Шостим виявляється якийсь старпер на до­потопній волзі. Він повільно й упевнено їде по­серед вулиці, наче танк на параді.

—Добрий вечір, – спиняю його я, – шеф, до «низьких»...

—Стоп, ти што, бандеровєц? – уриває мене він із нажаханими очима.

—Ні, – кажу я якомога спокійніше, – а ви що, бандерівців боїтесь?

—Боюсь, бандіти ані. Помню, как в Дрого-бічє камсамолку ізнасіловалі, а дєвочка ж токо в камсамол вступіла.

—Мда... Жаль ... – співчутливо киваю я, – ну то що, поїдемо?

—Аєщьо ані полавой член атрєзалі... – не вга­ває він.

—Кому, комсомолці? – навіщось питаю я.

—Нєт, єйо другу...

—Ну, а друга ж за що?

—Дек нє знаю, даже разбіраться нє сталі, а он і камсамольцем па-моєму нє бил... проста витащілі іх с сєновала і ізнасілавалі...

—Стривайте, ви ж казали, що другові член відрізали...

—Атрєзалі-атрєзалі... А патом ізнасіловалі...

– Ну-ну, – киваю я, – щасливої вам дороги...Волга так само повільно звалює з-перед моїх

очей.

– Куди їдем? – спитав мене ще один таксист.Я на той час уже збився з ліку, перестав сто-

пунати й просто втикав на узбіччі, поглядаючи, як білявка щось втирала Ікарусу.

—У мене п'яне тіло, – відповів я йому, – ба­бок на хімчистку нема і взагалі, якщо ви не лю­бите бандерівців, валіть звідси, бо я, хоч і не бан­дерівець, але мене все затрахало...

—Та чо, ну чо ти паришся? – не зрозумів дядько. – У мене вдома в самого два таких разпіз-дяя. Тащи сюда свого бандерівця, ітіть... А блан-дінка з вами?

Тут я теж спитав себе: чи з нами блондинка? Було вже за північ. Спочатку я дотяг Ікаруса до жи-гуля й кинув його на заднє сидіння.

—Поїхали? – спитав я в білявки, що тупцяла біля машини й саме вдягала на спину свій рюкзак.

—Це ще куди? – озвалась вона.

—У Лондон, – розвів я руками.

—Ок, – погодилась білявка, трохи поду­мавши, – поїхали, але нічого такого, тільки психологія.

Я відчиняю дверцята, пропускаю її до Ікару­са, а сам хочу сісти на переднє, проте водій каже:

– Тут Угольок, мій дружбан, так що вибачай.Придивляюсь уважніше й бачу на сидінні об-

лізлого дворнягу. «Певно, штурман, без нього ми розіб'ємося або заблукаєм», – думаю я і лізу назад.

—Ікарус, – кажу я, коли ми рушаємо, – як­що надумаєш ригати, в салон не треба, бо поряд з тобою дівчина.

—Стривай, а куди ж? – дивується він так щиро, наче ригати на дівчину є загальновизна­ною нормою.

—На вулицю, – кажу я, – у вікно.

—Добре, – відразу ж погоджується Ікарус. – А на якій ми зараз вулиці?

—На Сумській, – відповідаю я.

—Де саме? – не вгаває Ікарус, неначе зараз це має якесь значення.

—Навпроти опери.

—Точно? – навіщось перепитує він.

—Точно, відвали...

—Ой, – нарешті каже він, а тоді висовує го­лову на вулицю й починає ригати.

Десь на півдорозі я помічаю, що наша білявка відключилась і мирно собі сопе, поклавши голову мені на плече. «Вона, мабуть, і справді непоганий психолог, – думаю я, – якщо поводиться так, на­че зна мене все життя. Бо звідки їй відомо, що ми нормальні? Ми самі дуже часто в цьому сумніває­мось... Навпаки, в неї, скорше, мало скластися враження, що ми двійко вар'ятів. І що спонукало її сісти в тачку з двома вар'ятами й поїхати з ни­ми в Лондон? І взагалі, звідки їй знати, що там, у Лондоні, ці два вар'яти просто не збираються її натягнути... Ну, добре, не два, а хоча б один. Іка­рус же, так би мовити, «не стоїть»... Звідки вона все про нас знає?» Я не знаходжу жодного іншого пояснення, окрім того, що вона така сама вар'ят-ка, як і ми, хоч і працює в телефонній службі дові­ри... мені це починає подобатись...

Урешті-решт ми під'їжджаємо до нашого тем­ного будинку. Ікарус першим відчиняє двері, ви­падає на чотири й пролазить так кілька метрів, потім (іюдиться. Я розплачуюсь із подієм.

– Бачиш, – задоволено плескає він по ву­хах свого штурмана Уголька, – скільки бабок,гуляєм...

Білявчин рюкзак доводиться повісити на одне плече, потім я намагаюся взяти її на руки, вона починає щось сонно белькотіти, проте не пручає­ться. Завалюємо в ліфт, білявка за цей короткий час знову встигає заснути, і її нога впирається Іка-русові в живіт. Він дивиться на ту ногу так, на­че йому в живіт упирається не вона, а щонаймен­ше дуло танка. Словом, дивиться трохи панічно, а потім починає йорзати, розвертається до нас спиною й втикає на панель із кнопками... На­ступної миті він набирає на ній 365 (кнопка ава­рійного виклику) 19 8ТОР. Ми, звісно ж, зупи­няємось...

—Ну і? – питаю.

—Пора спинитися, – розважливо каже Ікарус.

Мені починає здаватись, що ми їхали на цьо­му ліфті цілий день і ось тепер настав час зробити привал, аби завтра на ранок усе-таки дістатися до нашого шістнадцятого.