БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

За секунду зі своєї розкладачки, наче ошпа­рений, зривається Ікарус, що, здавалося, заснув удруге.

– А який сьогодні день? – пита він у розпачі.

Невже знову скаже, що в нього день наро­дження, ну... тобто справжній? – починаю по­боюватись я, тому число вирішую не казати.

—Понеділок.

—А година котра? Я зиркаю на мобл.

—Пів на десяту....

—8сНеІ88ЄЄЄеее'! – кричить мій кумпль, зри­вається на рівні й біжить на кухню.

—Чувак, там на підлозі... – поспішаю попе­редити я.

—Ааааваааа... – назад до кімнати Ікарус за-стрибує вже на одній нозі... – Там на підлозі скло... – сичить він, – це та білявка, я знаю, це вона... нашкодила й утекла...

—Стривай, то вона мені все-таки не насни­лася...

—Стоп, – не в'їжджає він, – тобі що, теж снилася білявка? Бо розумієш, якісь дива... Я про­кидаюся уві сні, буває таке часом, а тут, на мат­раці, не ти, а білявка... Я починаю її будити й пи­таю: «Ти хто?» А вона мені: «Оператор телефонної служби довіри...» «Довбонутися», – не вірю я. А вона: «Хочеш про це поговорити?» Тоді я знову впав на розкладачку й вирішив, що це галімий сон, в якому ліпше відключитися й спати далі... Бо якщо спочатку хочеш про це поговорити, то потім...

—Ок, – відказую я, – шкарпетка у ванній на батареї...

—До чого тут шкарпетка? – нервує він. – До чого тут шкарпетка?

Я задираю свою перешкарпеткану ліву ногу й кручу нею в Ікаруса перед носом.

– Геніально, – киває той і шкутильга дованни.

Власне, усю цю метушню Ікарус зчинив не­дарма. Річ у тому, що кожного понеділка о деся­тій ранку... Одним словом, він має бути виго­леним, вбраним у чисті джинси, свіжу сорочку й свіжі шкарпетки. Адже по понеділках і по п'ят­ницях він працює репетитором – учить німе­цької мови одну малолітку. «Хоч, бачить бог, –

каже він, – устриця навчилась би говорити німе­цькою значно швидше за мою ученицю».

їй, здається, чотирнадцять, вона розбещена й має чудернацьке ім'я Сабріна. У неї настільки крутий папік, що до школи вона не ходить, учи­телі ходять до неї самі. І, зрозуміло, як і всі мало­літки, вона пісяється від бойзбендів з підарською зовнішністю...

—Ти слухаєш смеш? – спитала вона в Ікару­са на першому ж занятті.

—Ні, – відповів той, – не слухаю.

—А чого? – здивувалась вона так, наче той сказав, що останні вісім років не приймав душ.

—Та як можна таке слухати? До того ж, вони виглядають як голубі... – Ікарус раптом вирішує змінити тему. – Добре, забули, – каже він, – то ти скажеш, що таке артикль?

—Почекай ти зі своїм артиклем. А сам ти що слухаєш?

—Ну, – знизує він плечима, – ред елвісів. Може, це старомодно, але в них принаймні ви­гляд нормальний...

—Значить так, – каже Сабріна, – смеш не голубі.

—Гаразд, іменники чоловічого роду мають артикль... – не звертає уваги Ікарус.

—Слухай, – уриває вона його, – ти не зрозу­мів? Я хочу, щоб ти повторив: смеш не голубі!

—Сабріно, репетитор ніби я... Січеш? Тут я вирішую, хто що має повторювати, золотко.

– Ну, – каже вона, – це ти не січеш. По­втори: смеш не голубі, – інакше мій папа тебепохсрить.

«От сука, от соска, от засранка мала, – лютує про себе він, – 15 баксів на годину, бляха муха, це ж моя стипендія...»

—Ок, ок, смеш не голубі! Задоволена? – до­водиться процідити крізь зуби.

—Да, – киває Сабріна, – як ти там казав? Ред елвіси?

—Ну, так, ред елвіси. А вони тут до чого?

—А тепер скажи: ред елвіси го-лу-бі!

В Ікаруса починає потроху зривати дах. «Усе, піду охороняти автостоянку, – думає він, – ван­тажити вагони, носити цеглу, грабувати перехо­жих – але ця малолітка мені казатиме, що ред ел­віси голубі?! Вона хоч чула їх коли-небудь?»

—Слухай, соска, затям... По-перше, смеш голубі, а ред елвіси – червоні, хоч ти все одно цього не втямиш. По-друге, я зараз сам піду до твого папіка й скажу, щоб він мене звільнив, бо устрицю, чуєш, устрицю легше вивчити ні­мецькій, ніж тебе! По-третє, не дратуй мене, бо педагог з мене хріновий, а авторитетом для мене є МАКАРЕНКО...

—Знаєш що, – каже вона, – пішов ти в жопу зі своїм Макарєнкой. Будеш вимахуватись, мій папік завалить і тебе, і твого Макарєнка разом з тобою.

—Ти що, з головою не дружиш? Та Макаренко був найкрутішим у всьому Союзі, під ним 12 коло­ній ходило. Можеш собі уявити?

—12 колоній? – перепитує вона.

—12, – киває він.

—Гаразд, – якось ураз втухас Сабріна. – Що ти там втирав про артиклі?

Як казав пізніше Ікарус: це була моя перша й, сподіваюсь, остання педагогічна перемога, хоч на тому історія з Макаренком не закінчилась. Перед наступним заняттям папік Сабріни добрі півгодини випитував у мого кумпля, що за брату­ха такий Макаренко і чого це він нічого про ньо­го не чув. Ікарус, звісно, відморожувався як міг, але її папік заспокоївся тільки тоді, коли він ска­зав, що Макарєнка вже нема.

—Завалили? – спитав папік Сабріни напів­пошепки.

—Завалили, – кивнув Ікарус, – з третьої спроби.

—З третьої? – не повірив папік Сабріни.

—Да, – кивнув Ікарус, – двох кілерів він сам удєлав...

Почувши це, крутелик ще довго чухав поти­лицю, але врешті-решт відчепився.

Саме до Сабріни Ікарус і збирався, безладно стрибаючи по квартирі на одній нозі й намагаю­чись знайти свій парадний одяг. Хвилин за десять його наче вітром здуло.

Якщо ж говорити про мене, то моя робота була не меншою дупою, хоч про Макарєнка там узагалі не йшлося. Там могло йтися, скажімо, про те, як Елтон Джон зґвалтував у громадській вбиральні екскурсію школярів. Хоч, коли добре подумати, що ціла екскурсія школярів могла робити в гро­мадській вбиральні? Невже прийшли подивитись, як відливає Елтон Джон? Мігбуги розлогий мате­ріал проте, скільки разів Майклу Джексону відрі­зали й пришивали ніс. Там міг буїи гороскоп,

в якому козероги ніколи не відзначалися сексу­альною активністю, хоч уже за сторінку йшло щось на манір ілюстрованої «камасутри». Словом, «ізда-ніє» руліло, принаймні на кожній плановій та по­заплановій планьорці Сан Санич казав, що ми по­вертаємо з продажу всі сто процентів вкладеного бабла. «50 відсотків із продажу, – підозрював я, – а ще 50 через місяць, коли застарілі номери здає­мо на макулатуру...» Словом, з гонорарами було сутужно...

Коли я завалив на офіс, вагітна секретарка-растаманка Свєточка відразу ж сказала, що ше-фуля з нетерпінням на мене чекає. «Як Біл Да-ун на новий мопед», – подумав я.

– Ну, – сказав Сан Санич, клацаючи по кла­віатурі...

Я поклав на стіл сто баксів, він узяв їх, задо­волено покрутив у руках і поклав до кишені, пі­сля чого знову заклацав по клавіатурі.

—Ти ще тут? – спитав він за мить.

—Ну так, – кивнув я, – ви ж хотіли мене бачити.

—До роботи, – махнув він на мене, – у нас ще нема гороскопа на наступний тиждень... Шнелєр...

—Але жодної сексуальної активності? – кив­нув я.

—Ти що, знущаєшся? – з підозрою зиркнув шефуля.

—Та ні.

—Чого ж ти тоді весь час питаєш мене про сексуальну активність? Ти в чомусь мене підоз­рюєш?

—Та ні ж бо, – продовжував спостерігати я, як шефуля дедалі більше розпалюється.

—Може, ти хочеш сказати, що я імпотент? А, Баз? У чому проблема?

—Проблем нема...

—Так будуть, якщо ти зараз не підеш і не ся­деш за роботу...

Як підказувала мені моя жвава уява, дружина Сан Санича, певно, вже замахалася чекати на роз­клади гороскопів і спробувала добитися сексуаль­ної активності просто так... Чим усе те скінчилось, можна було здогадатися з шефуліного настрою.

Я вийшов з його кабінету й гучно грюкнув дверима. Секретарка-растаманка, вагітна Свє­точка, аж підскочила на стільці й відразу ж на ме­не визвірилась:

– Ти що, придурок, хочеш, щоб я народилана три місяці раніше?

Нічого їй не відповівши, я піднявся повер­хом вище, де була кріейтерська рекламна аген­ція. Там можна було покурити на аварійному балконі. І от я стояв і раптом подумав, ну, ці крі-ейтери, адже вони нещодавно оголосили набір. Може, спробувати... Може, вони мене візьмуть і я навіть отримаю замовлення розробити про­ект реклами нового засобу проти імпотенції...