Фарс-мажор - Стельмах Дмитро (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
31 травня, понеділок
Приїхав до Києва. Усюди чогось понавішували транспарантів з написом «Любіть Україну!» Так хто ж її не любить? її кожен українець від дня свого народження любить. Про це і Шевченко, і Малишко писали. А хто напише про любов до Приірпіння? Хто напише про любов до моєї маленької батьківщини? Чи є хоч хто-небудь із нашої письменницької братії, хто написав би про Ірпінь поему? Як відпочити в Будинку творчості на березі благословенної річечки, так ми завжди готові, а як подякувати Приірпінню за натхнення, за тихі вечори і вишневий цвіт, за стрункий дівочий стан і бузковий присмак на губах від першого поцілунку, так зась!
А от я і напишу. Бо я вдячний син своєї маленької батьківщини. І хай буде соромно всім тим, хто цього не зробив до мене.
5 червня, субота
Прочитав останні дві поезії Назарові. Назар обійняв мене і тричі поцілував. Сказав, що обов'язково візьме їх із собою, коли цього року їхатиме в Крим, і там продекламує товаришам під час щорічних акцій «За відновлення історичної справедливості».
– Дмитре, це саме те, чого я від тебе чекав. Така поезія пишеться струнами серця. Хоч хтось про Україну гарного скаже в літературі. А то вже верне від цієї порнухи, що з усіх щілин пре. Наче показилися всі. От і Емік нічого крім «Плейбоя» вже не читає. Сам бачив, як він у кіоску на базарі брав. І тут же розгорнув, наче голих цицьок ніколи не бачив, хтивий пес. Він узагалі останнім часом наче з ланцюга зірвався. Як тільки яку молодицю побачить, так відразу і липне до неї. Ти б і йому про Україну прочитав би чогось, може б, і совість прокинулася у нашого розпусника. Куди тільки його Янка дивиться! Я, як український буржуазний націоналіст, із гнівом засуджую будь-які прояви порнографії на теренах України і стрибків у гречку. Я би по всіх руках розповсюджувачів непристойних видань пройшовся б давнім добрим мачете.
6 червня, неділя
Подзвонила Мотря, попросила 800 євро! На подорож до Італії (зі знижкою). Я небагатий поет, хоч і народний, із скромними статками. Чому наші діти дзвонять нам лише тоді, коли їм потрібні гроші? Звідки у них така черствість, меркантильність, споживацьке ставлення до життя? Чому Мотря ніколи не попросить почитати їй щось із останнього чи неопублікованого (поки що)? Хіба ми замолоду були такими? Я пам'ятаю, що коли гроші потрібні були, їздив у будзагони, розвантажував вагони. Бувало, що і у батьків просив, але ж не зразу отак, а три дні ходив, як сновида, не знаючи, які слова знайти. А тут, на тобі: один дзвінок – і тату, несіть гроші.
Ну а чому саме до Італії? Я так розумію, за кордон слід їхати вже тоді, коли свій рідний край досконало вивчив, обходив уздовж і впоперек, занотував побачене в кишеньковому блокноті, поділився враженнями з батьками.
Зразу не відмовив, сказав, що треба порадитися з Інгою, тут діло похапцем не робиться, треба все виважити, з'ясувати, обміркувати, ухвалити неупереджене рішення. Як на сесії Верховної Ради.
7 червня, понеділок
Зайшов Емік, просив дати почитати яких-небудь книжок про кохання. Я не став розмінюватися на якесь дешеве сучасне чтиво, а відразу ж виділив Еміку кілька класичних творів, перевірених часом. Бо я і сам шанувальник класичної літератури. Треба прищеплювати людям найкращі естетичні смаки. Дав Еміку «Тропік Рака» Генрі Міллера, «Фанні Хілл» та «Мемуари сластолюбця» Джона Клеланда, «Яму» Олександра Купріна.
Емік був без міри вдячний і сказав, що я не просто його найкращий друг, я ще і навігатор у морі його літературних шукань. Гарно сказано, слід визнати. Оце саме «навігатор», є в цьому слові якась прихована колосальна енергія, а я ще ні разу його в своїй творчості не вжив. Може, Мотрі порадити? У неї сучасне бачення світу, швидка реакція, вона все схоплює на льоту. А то, виходить, і сам не гам, і другому не дам.
Чому Емік завжди так гаряче мені дякує? Хіба не природно зорієнтувати друга в тому, що знаєш краще? За що ж тут дякувати? Хіба альтруїзм і скромність не є моїми характерними рисами?
8 червня, вівторок
Дав-таки Мотрі 800 євро. Передав з оказією. Хай знає добре батьківське серце. Чесно кажучи, як від серця відірвав. Та хіба таке кому скажеш?
11 червня, п'ятниця
Прийшов лист від Єви Наливайко. Тремтячими руками розірвав конверт і прочитав очікуване:
«Шановний Дмитре Івановичу!
Раді Вам повідомити, що колектив нашої книгарні з увагою розглянув Ваше обгрунтоване побажання перейменувати нашу книгарню «Буква» на «Літера». Після тривалих обговорень, консультацій з Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні Національної академії наук України та Спілкою письменників України, нами було ухвалене непросте рішення на користь доцільності Вашої пропозиції. Офіційне зняття вивіски «Буква» і прикріплення нової вивіски «Пітера» відбудеться у понеділок, 26 липня цього року о 10 годині ранку. Щиро сподіваємося на Вашу присутність як автора ідеї цієї доленосної події для нашої невеликої за розміром, та великої за культурним внеском книгарні.
Плідного врожаю Вашому творчому саду.
Менеджер книгарні «Пітера» Єва Наливайко».
Ну що ж, таки дослуховуються ще менеджери книгарень до слова літераторів. А злі язики кажуть, що ми, митці, живемо у вежі зі слонової кістки і не беремо участі у суспільному житті.
15 червня, вівторок
Поїхала донечка до Італії. Мабуть, уже тужить-побивається за рідним краєм. Аякже, адже в Італії немає борщу. Що вони там взагалі про нас знають? От я знаю, що в Італії росте араукарія, а італійці знають, що у нас росте калина? І я знаю, що в Італії пише Умберто Еко, а вони знають, що у нас пише Дмитро Порядний? Отож-бо.
