Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
1 Слово козаки закреслено і потім надписано: ловци ихже нарицают Севруки, при тім автор хотів пояснити, з якого города були ці севруки, і тут теж прогалина лишилася незаповнена.
Ходили там, а коли схотіли вертати, промислом божим заблудили і не могли знайти дороги. Блудили два тижні, і не мали що їсти, не стало що їсти, не стало припасу. Так ходили пущею і журились, аж надибали малу, свіжо протоптану стежку. Здивувались і зраділи, пішли нею, бачать — малу хижку і дим з неї куриться. Зайшли — бачать стіл, на столі дикі груші, в меду варені, а в землі піч маленька, груші на сушення в ній накидані і горнятко з узваром з грушок. Побачили і злякались, нічого не рушили і хутчій вийшли — подумали, що розбійниче мешкання. Але, вийшовши, сховалися два з одної сторони хижі, а два з другої і так з самопалами стерегли, коли ті розбійники прийдуть.
І от побачили — іде з пущі "муж святоліпний", з бородою і довгим волоссям, одежа з лика плетена, довша колін, рукави по лікті, на ногах обмотки до півголені і личаки, на голові наче чернечий підкапок, теж личаний. В руках сокира. Підійшовши до хижі, пізнав духом, що люди приходили, і ну ж тікати назад до пущі. Ті ж, пізнавши, що то пустинник, побігли за ним і кричали: "Не тікай від нас, чоловіче божий! Підожди і пожалуй нас, ми християни, в дорозі заблудили!" Почувши, що християни, він пристав. Наблизившися, поклонились йому в землю, а він привітав їх Христовим іменем: на боці текст привітання: "Христос і Бог наш І. X. благословенний во віки, нехай благословить і помилує вас, діти", "Амінь", — відрекли. Завів їх до хижі і дав їм їсти грушок, що були в хижі.
Настав вечір, бо то вже було пізно, як він прийняв їх до своєї хижі. Став він на молитву, і їм велів стати, і наказав стоячи не дивитися туди й сюди ані на нього, тільки, побожно опустивши очі, дивитися в землю й молитов слухати. Але під час молитви один з них не витерпів, і подивився на нього, і побачив, що він стоїть не на землі, а в повітрі, з руками, піднесеними до неба, а стопи ніг його стоять у повітрі вище колін їхніх. Довго молився, а скінчивши молитву, велів їм спати. Сам же, трохи посидівши, вийшов з хижі і всю ніч стояв на молитві в повітрі, молився з слізьми — це бачив один з них, що стеріг, поки товариші спали, — такий у них звичай.
Коли настав день, прийшов пустинник, побудив і сказав: "Вставайте, час Богу молитись і вас з пущі вивести". І знов молячися бачили, як він стоїть у повітрі. По молитві пішли в дорогу, щоб вивести їх з пущі. Йдучи перед ними, питав їх про церкви православні і як світ нині стоїть 1.
1 Голубєв пропустив це місце, написане чітко, але явно помишлено: "и о мЂрЂ ка нынЂ стоит". Може, "мірЂ" замісць "мЂрЂ", а "ка" — це недокінчене "како".
Наказував їм завсіди молитися, чесно жити, нікого не кривдити нічим і праву віру заховувати непохитно. Розпитував їх про монастир Печерський і Межигірський, що в них діється, чи живий іще архімандрит печерський Єлисей — він ще тоді був живий. А один з козаків, ідучи ззаду, робив на деревах знаки, кудою йшли, щоб знайти потім дорогу до старця. Так по двох днях вивів їх з пущі, показав дорогу до їх города. Поблагословив їх іменем господнім і хотів вертатися до пущі. Але вони, поклонившися йому, Богом на те наставлені, аби цей дорогоцінний скарб, у пущі ними віднайдений, не лишився далі в пустині нікому не відомий і непам’яттю покритий, стали просити старця, іменем господнім його заклинаючи, аби розповів їм, хто він такий, звідки і як прийшов у цю пущу і чи давно в ній живе. Він, поневолі примушений ними, почав їм оповідати:
"Я, діти, монах з Межигірського монастиря. Живучи в нім, я впав у гріх, спокушений дияволом. Але за благодаттю божою, що не хоче смерті грішника, спам’ятався і, побачивши свою вину, почав каятись і Бога молити, аби наставив мене на покуту. Так у молитві прийшла мені в серце гадка: "Іди з монастиря в пустиню, там знайдеш покуту!" Я прийняв цю гадку, як вість од Бога, і сказав: "Ти, Господи, всім людям бажаєш спасіння, навчи ж мене, куди мені йти — куди ти сам хочеш, і я піду твоєю дорогою". Так я помоливсь і пішов, божим промислом і наукою прийшов до цієї пустині і вже 13 літ сам-один, не бачачи людей, благодаттю божою живу в цій хижі, як ви бачите, та живлюся з овочів пустинних".
Спитали вони його ім’я, він сказав: "Я грішний і непотрібний раб божий Григорій". Вони поклонились йому і просили, щоб він їх поблагословив. Він сказав їм: "Нехай благословить і помилує вас Бог Сіону, що живе в Єрусалимі", — і по цім пішов собі до пущі. Вони ж пішли своєю дорогою, славлячи Бога, що сподобив їм побачити свого повірника ("угодника"), подібного до Павла з Тебаїди (Фівенського). Прийшовши до міста, нікому не казали, що бачили, довший час мовчали про це, але по якімсь часі волею божою згадали це собі і стали оповідати священикам і міським людям, і дехто з священиків 1 і побожних людей, почувши, забажали й собі піти відвідати того божого чоловіка. Взяли чернечі ризи, хліба, риби й іншої чернечої страви і пішли з тим, що робив знаки на дорогу. Знайшли ті знаки, прийшли до хижі і все знайшли як було: грушки, які лишились, і горнець той, але вже гниле, птахами подзьобане 2; і зміркували, що, розлучившися з ними, той чоловік уже не вернувся до хижі, а втік до дальшої пустині, духом святим передбачивши марну славу людську і шукаючи спокою. Бо хто Бога возлюбив щиро, ті, як серна від сіті, тікають від мирської слави людської і порожніх балачок, аби за людською минущою славою не втратити божу вічну небесну і за марними балачками не позбавитися повсечасного солодкого бачення Бога і безнастанної з ним розмови 3.
1 "От ієрей" дописано на боці пізніш.
2 Ці два слова дописані на боці.
3 Ці побожні міркування потім взято в дужки.
Вернулися додому, жалуючи, що не доступили такої божої благодаті — не сподобилися бачити чоловіка божого. А ті чотири самовидці, бувши в монастирі Печерськім в оброці 1 року 162...2, розповіли братії, а братія, чувши від них, розповіли нам. Ми ж записали це на славу божу, що він і тепер, як і давніх часів, різними способами прославляє вірних своїх і виявляє їх блаженне життя на нашу користь, на скріплення нашої православної віри. Йому належить усяка слава, честь і поклоненіє вовіки. Амінь" (л. 19).
1 На обов’язковій роботі.
2 Прогалина.
Наведу тепер дещо з тих оповідань у скороченні, підчеркуючи літературно чи побутово інтересні подробиці або характеристичні для манери й індивідуальності автора.
Почну з тих, що характеризують монастирське життя — звичаї, чесноти і хиби з його становища, для внутрішнього — чернечого вжитку. В оригіналі вони записані всуміш з іншими, так як оповідались або приходили на пам’ять; я ж виберу з них серію інтересніших оповідань на цю тему, скорочуючи зайву для нас фразеологію, моралістичні міркування, цитати тощо.
"Оповідав нам Ісакій Боришкевич, єпископ луцький. За архімандрита Никифора Тура був я паламарем. Року 1597 під свято Феодосія Печерського правилася всенощна, але архімандрит не прийшов до церкви на початок — забарився в келії з князями й панами. Я з ієреєм і дияконом, бачачи на архімандричому місці когось по-чернечому вбраного, подібно до ікони св. Теодосія, і думаючи, що то архімандрит, підійшли, поцілували в руку й приняли благословення. Всю ніч він молився на архімандричому місці, і коли прийшлось на 9 пісні канону кадити, він благословив диякона, як звичайно. Аж як почали співати славословіє, ввійшов архімандрит з князями і боярами, ми ж, побачивши, злякались і сказали до себе, стоячи в олтарі: "Коли архімандрит тепер іде, хто ж до того стояв усю ніч на його місці і благословляв нас?" Подивились — і вже не побачили його і зрозуміли, що то був сам св. Феодосій, що охороняє честь свого престолу, і" молиться за нас завсіди, і не кидає нас, хоч ми й лінивих правителів маємо. Коли ж після утрені розповіли це архімандритові, він, заплакавши, сказав: "Задля мене було це видіння, аби я пам’ятав, що архімандритові треба бути першим на церковнім правилі і в кожній справі богодухновенній". І з того часу став частіш бувати в церкві і уважніш за собою слідити (л. 21).
