Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно полные версии txt) 📗

— Можливо, ти відчула це більш гостро. Кара взяла в руку ейдж і покрутила його в пальцях.

— Напевно, він брат по ейджу. — Келен посміхнулася.

— Після всього, що ми пережили разом, я думаю, ми всі стали однією сім'єю.

До кімнати увійшов Річард.

— Ну, я готовий. Поїхали?

Річард не міг узяти з собою Меч Істини; його магія була несумісна з магією сильфіди. Він залишив меч в анклаві Першого Чарівника, звідки ніхто не міг його взяти. Зрозуміло, крім Зедда. Але Зедда вже немає в живих. Принаймні Келен так думала; Річард же не хотів навіть сумніватися в тому, що Зедд живий.

Річард потер руки.

— Отже, Кара, ти їдеш чи ні? Я б дуже хотів, щоб ти була там. Для нас це багато значить. — Кара посміхнулася:

— Доведеться поїхати. Ви ж не в змозі самі себе захистити. Без Морд-Сіт ви будете безпорадні. Річард повернувся до сріблястого лиця:

— Сильфіда, я пам'ятаю, що я занурив тебе в сон, але ти залишилася активною. Чому?

— Я не була занурена в сон, пробудити від якого змогли б тільки ви. Ви завантажили мене в стан спокою, з якого мене можуть викликати інші.

— Але ми не можемо дозволяти всяким іншим тебе використовувати. Хіба ти не можеш відмовлятися? Хіба ти не можеш просто не з'явитися на поклик? Ми не можемо допустити, щоб ти привозила до нас чарівників Джегана і інших ворогів.

Сильфіда задумливо подивилася на Річарда.

— Той, хто мене створив, створив мене такою, яка я є. Я повинна подорожувати з усіма, хто мене про це просить, якщо у них є необхідна магія. — Вона присунулася ближче до краю колодязя. — Але якщо я сплю, тільки у вас є влада викликати мене, господар, і тоді інші не зможуть мною користуватися.

— Але я вже намагався занурити тебе в сон, і з цього нічого не вийшло.

Сильфіда знову посміхнулася.

— Тоді на вас не було срібла.

— Срібла?

Сильфіда простягла руку й торкнулася його браслетів.

— Срібло.

— Ти хочеш сказати, що раніше, коли я схрещував зап'ястя, щоб занурити тебе в сон, у мене нічого не вийшло, тому що у мене не було браслетів? А тепер це має спрацювати?

— Так, господар.

Річард на мить задумався.

— А тобі не буде боляче, якщо занурити тебе в сон?

— Ні. Для мене це насолода, тому що, коли я сплю, я возз'єднується з іншою частиною моєї душі. Очі Річарда здивовано розширилися.

— Коли ти спиш, ти потрапляєш у світ духів?

— Так, господарю. Я нікому не повинна була говорити, як занурити мене в сон, але, оскільки ви мій єдиний господар і хочете знати, значить, ви не розсердитеся, що я вам розповіла.

Річард зітхнув з полегшенням.

— Спасибі, Сильфіда. Я радий чути, що тобі приємно перебувати у сні. Він обійняв Бердін. — Придивіться тут за всім, поки ми не повернемося.

— Я що, залишаюся за старшу? — Запитала Бердін. Річард підозріло насупився.

— Ви всі втрьох за старшого.

— Ти чула, пані Бердіна? — Поцікавився Докас. — Потім не кажи, що тобі не давали таких вказівок.

Бердіна скорчила йому пику.

— Чула. Ми всі втрьох будемо наглядати за справами.

Келен поправила кістяний ніж на плечі і вузол за спиною. Потім взяла Кару за руку, і вони піднялися на парапет.

— Сильфіда, — сказав Річард, широко посміхаючись. — Ми бажаємо подорожувати.

69

Дихай.

Келен видихнула субстанцію сильфіди, вдихнула звичайне повітря і грюкнула Кару по спині: Дихай, Кара. Давай випускай Сильфіду і дихай. Кара нахилилася вперед, випустила Сильфіду з легень і з небажанням втягнула перший ковток повітря. Келен з досвіду знала, як це важко. Всю дорогу Кара міцно тримала Річарда і Келен за руки.

Вона подивилася на них і дурнувато посміхнулася:

— Це було чудово.

Річард допоміг їй і Келен спуститися. Келен поправила ніж і вузол за спиною.

— Ви там, куди бажали потрапити, — сказала Сильфіда. — Скарб Джокопо.

Пригнувшись, щоб не вдаритися головою об низький звід, Річард обвів поглядом печеру.

— Щось я не бачу ніяких скарбів.

— Вони в сусідній печері, — пояснила Келен. — Хтось нас чекає. Тут залишений палаючий смолоскип.

— Ти правда готова до сну? — Запитав Річард Сильфіда.

— Так, господар. Я чекаю, коли возз'єдналася з моєю душею.

Думка про те, що чарівники зробили з жінкою, якою раніше була Сильфіда, змусила Келен поїжитися.

— А тобі не буде неприємно знову прокинутися?

— Ні, господарю. Я завжди готова доставляти задоволення. Річард кивнув.

— Дякую за допомогу. Ми в тебе в боргу. Приємного… сну.

Він схрестив зап'ястя, закрив очі і закликав магію.

Сяюче сріблясте лице, у якому відбивався вогонь факела, стало танути.

Срібло браслетів виблискувало так яскраво, що Келен бачила їх зворотний бік крізь зап'ястя Річарда. Стикаючись, вони утворювали замкнуту подвійну петлю: символ нескінченності.

Сильфіда оплавилася, немов свічка, розчинилася в ртутній рідині і нарешті зникла в глибині криниці.

Річард взяв факел, і вони пішли за низьким коридором, який привів їх у простору печеру.

Келен обвела її рукою.

— Скарб Джокопо.

Річард підняв факел вище, і полум'я тисячею іскор відбилося в золотих самородках і злитках.

— Не дивно, чому це місце так називається, — зауважив Річард. Потім він показав на полиці. — Схоже, тут щось лежало.

Келен подивилася туди.

— Коли я була тут раніше, ці полиці були забиті сувоями. — Вона принюхалася. — Не вистачає ще дечого. Раніше тут гидко смерділо. А зараз ніякої смороду.

На підлозі валялася купка золи. Келен потрогала її носком черевика.

— Не розумію, що тут сталося.

Вони пройшли по наступному коридору і вийшли назовні. Починався світанок, і краї хмар горіли золотом більш сліпучим, ніж Скарб Джокопо.

Перед ними простиралися зелені луки і пахло свіжістю.

— Схоже на рівнини Азріта навесні, — сказала Кара, — поки їх не обпалив жар літнього сонця.

Келен взяла Річарда за руку і повела по стежці, що веде в село людей Тіни. Це був прекрасний ранок для прогулянки. Це був чудовий день для весілля.

Ще здалеку вони почули гуркіт барабанів. Пісні й сміх періодично стрясали околиці.

— Схоже, у людей Тіни бенкет, — зауважив Річард. — Цікаво, з якого приводу?

По голосу відчувалося, що йому не по собі, і Келен розуміла чому: звичайно бенкети влаштовувалися перед зібранням.

Чандален зустрів їх недалеко від села. На ньому була шкура койота, а волосся густо вимазане брудом. За поясом у нього був його кращий ніж, а в руках кращий спис.

Чандален ступив уперед і ляснув Келен по щоці.

— Сили сповідниці Келен. Річард ледве встиг зупинити Кару.

— Спокійніше, — прошепотів він. — Ми ж говорили тобі — це у них такий звичай вітати гостей. Келен відповіла йому таким же ляпасом.

— Сили Чандалену і людям Тіни. Як добре повернутися додому. — Вона показала на шкуру койота. — Ти тепер старійшина?

Він кивнув.

— Старійшина Брегіндерін помер від чуми. Вибрали мене.

Келен посміхнулася:

— Мудрий вибір.

Чандален підійшов до Річарда і довго його розглядав. Колись вони були ворогами. Нарешті Чандален ляснув Річарда по щоці — сильніше, ніж Келен.

— Сили Річарду-з-характером. Добре, що ти повернувся. Радий, що ти одружишся на Матері-сповідниці, інакше вона вибрала б в чоловіки Чандалена.

Річард ляснув його у відповідь.

— Сили Чандалену. Спасибі, що захищав Келен під час вашої подорожі.

— Він показав на Кару:

— Це наша подруга і захисниця. Кара.

Чандален теж був захисником своїх людей, і це слово багато для нього означало. Він задер підборіддя і заглянув їй в очі. Потім ударив її ще сильніше, ніж Келен і Річарда.

— Сили захисниці Карі.

На щастя, Кара була без своїх рукавичок, обшитих залізом. Вона так сильно його вдарила, що якби на ній рукавички, вона зламала б йому щелепу. Чандален покрутив головою і посміхнувся.