Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗
VII
Бійці скучили за сонцем. Бачили його давно-давно... Цілими днями —вітри, дощі, тумани. На величезних плантаціях, де стояли обороною батальйони, виноград було зібрано лише частково. Решта урожаю пріла на пні. Імлистими ранками, коли ворог пострілював навмання, піхотинці вилізали з своїх глеюватих окопів, як ховрахи. Пригинаючись, розсипалися з казанками в руках по міжряддях: вибирали ще не зопрілі від дощів сиві кетяги, ласували ними після солдатської каші. А там десь, попереду, повитий мряками, стояв загадковий дунайський красень — Будапешт!.. Це слово тепер не сходило з уст. Всі дні в ротах ішло навчання. Ветерани-сталінградці провадили бесіди з новачками, ділилися досвідом боїв в умовах великого сучасного міста. Командири батальйонів знімали по черзі з переднього краю в тил окремі рої, формували штурмові групи, ганяли їх до сьомого поту. Навчанням керували гакож сталіпградці. В районі полку були містечка й села з будівлями міського типу, і бійці штурмували по кілька разів давно захоплені ними вулиці, вели запеклі гранатні бої, будували і руйнували барикади. Все було навсправжки, за винятком того, що кожний штурм завжди кінчався щасливо, а повалені жертви, чортихаючись, знову ставали на ноги. Майор Воронцов надавав великого значення цим навчанням. Бої штурмових груп він контролював особисто. Якось замполіт зайшов до полкових розвідників. Хлопці саме переживали свої медові три дні, три дні розгульної волі, що їх діставали від «хазяїна» кожного разу після того, як приводили важливого «язика». Розвідники засипали майора скаргами. — Хоча б цієї столиці не минути, — непокоївся сержант Козаков. —А то все якісь Пашкапі та Яслодані. — Нашу дивізію, — гули хлопці, — вже й так танкісти охрестили: непромокаюча, невисихаюча, мимо-Бухарестська, мимо-Будапештська... — Степова, лісова, гірська, болотна!.. — Гвардійський атестат, —- сказав майор. — Почесне ім’я. Хіба фронт — це самі столиці? Це, товариші, дві тисячі кілометрів... Проте мимо-Будапештською ми, здається, не будемо. Ви бачите, як ми зараз стоїмо? Куди націлені? — Прямою наводкою на голубий Дунай! — Так, на картах і у вальсах він голубий. А стане, мабуть, червоний від крові... До речі, сержант Козаков... — Слухаю! — Ви вже провадили навчання? У вас же тут є новачки. — Програму із штабу одержали, — рапортував Козаков. Він гимчасово заступав командира взводу. —Завтра починаємо! — Дійте! — сказав майор. Наступного дня він побачив, як розвідники виїхали в поле на конях. В майора виникли підозри: які це вуличні бої хлопці вестимуть верхи? Розвідники тим часом пришпорили коней і понеслися вчвал, тримаючи курс па далеку похмуру будівлю, що самотньо височіла серед осіннього степу. То була винокурня. Туди, як ла Мекку, зверталися з окопів погляди багатьох грішників... Розвідники швидко зникли в тому напрямі, а через деякий час до винокурні під’їхав на мотоциклі і майор з ординарцем. На подвір’ї стояли підводи, старшини з різних полків дивізії одержували тут вино для своїх підрозділів. В одному з підвалів уже лунали співи. Воронцов попрямував туди. В підвалі серед величезних тисячовідерних бочок, по коліна в вині, бродили засідлані коні розвідників. Майор наказав ординарцеві забрати коней і вести в полк. Коли ординарець виводив засідланих вороних з підвалу, коні весело іржали і спотикалися: вони були геть п’яні. А їхні господарі, сидячи десь угорі на недосяжних бочках, весело співали «Гречаників», і Воронцов мусив кілька разів крикнути, доки його почули. — Хто там бубонить унизу? — пролунали розвезьку-саті голоси з-під стелі. — Стукни його по-гвардійському, Петя! — Злізай! — вигукнув майор, додаючи у гніві й ще дещо. Пізнавши майора, розвідники поскочувалися згори, як груші. Забрьохавшись по пояс у вині, ставали перед замполітом, винувато опустивши голови. — Оце ваші навчання? — Т-товаришу гвардії майор, — важко повертав язиком Козаков. — Ми штурмували його... ц-цей об’єкт... за програмою... Ми його з ходу... З поля... — А нализалися оце? Поза програмою? — Ц-це... Ап-пробація, чи не отруєне... Майор вивів розвідників на подвір’я, вишикував шеренгою. — Де ваші коні? — Були тут... Мабуть, п-п-пасуться. Воронцов скомандував ліве плече вперед і строєм повів хлопців до кам’яного басейну, наповненого водою. — Зняти головні убори! Грішники старанно виконали команду. — На коліна! Шеренга стала на коліна. — Голови у воду — по саму шию! Раз-два!.. Хлопці пірнули, як селезні. Примусивши їх повторити кілька разів цю процедуру, майор знову вишикував розвідників. Вони тільки чхали та одпирхувались. Обличчя ставали скорботними. Це означало, що орли тверезішають. — Де коні? — повторив майор запитання. Тепер уже Козаков побачив коней. — Он... п-повела якась к-ку... Д-дозвольте, д-дожену! Ординарець уже віддалявся в полі, тягнучи за поводи свою злиганку. Коні брели за ним, як веселі пияки, спотикаючись. — Так от: кожному з вас забороняю сідати на коней до самого Будапешта, до його взяття. Лише після того, як впаде останній квартал, маєте право сісти в сідло. А тепер марш у полк! Увечері на завдання. ...Увечері полкові «вовки», вже зовсім тверезі, справді пішли на завдання. Де вони проходили, ніщо не брязнуло, не тріснуло, не хруснуло. Неначе йшли безтілесні темні тіні по темних пуховиках. Вранці сержант Козаков привів до Воронцова молодого угорського капітана. Капітан розповів чимало цікавого. — Я переконався, — говорив він через перекладача, — що з германами нам пора порвати. Вони заведуть нас у прірву. — Пізнувато ж ви переконалися, — зауважив майор. — Не у Воронежі, не в Чернігівських лісах, а лише під стінами власної столиці. Пізнуваго. — Ми покладали надії на Хорті, — продовжував полонений похмуро. — Ми були певні, що він з вами замириться. Капітан розповів, що багато з його товаришів-офіцерів уже таємно носять при собі цивільний одяг на випадок оточення Будапешта. Всі вони обурені засиллям німців у країні. — Скрізь засіли прокляті шваби, — ремствував полонений. — Військове міністерство і генеральний штаб очолює німець Бергер. Командувачі 1-ї, 2-ї і 3-ї угорських армій — німці. Всіма нашими військами командує німецький генерал-полковник Фрізнер... Мої товариші питаються: доки це триватиме? Чотириста років на нашій шиї сиділи Габсбурги, а ми за них воювали. Досить! Наприкінці капітан поскаржився Воронцову, що ось цей сержант, взявши його «до плену», змушував його, капітана, всю дорогу грати на губній гармошці мадьяр-ськнй чардаш та ще, крім того, без кінця козиряти, віддаючи честь першому-ліпшому солдату. — Я офіцер угорської армії, — з погордою заявив капітан, — а мушу козиряти вашому сержантові і навіть солдатам. У ваших листівках... Замполіт суворо звернувся до Козакова: — Поясніть! Розвідник, сердито блимаючи на полоненого з-під насунутої вушанки, пояснив, що хотів знати, як в угорській армії вітаються: чи всією п’ятірнею, чи тільки двома пальцями, йому, як розвідникові, взагалі конче треба знати, як віддають честь в різних арміях світу. А саме капітан міг це йому продемонструвати за всіма правилами. — Але ж ви змусили мене не один раз козиряти, а десять! — вигукнув капітан, вислухавши пояснення через перекладача. Сержанта затрясло. Повіки його нервово засіпалися. Заїкаючись, він деякий час натужно ловив повітря відкритим ротом, доки, нарешті, спромігся вимовити перше слово. Воронцов з болем дивився на ці жалібні зусилля свого не раз контуженого, вивіреного в небезпеках полкового «вовка». — Я н-не знав, що ти т-такий лягаш, т-така дешов-ка! — прохрипів розвідник, стискуючи важкі, як гирі, кулаки. Чужинець з острахом поглядав на ті гирі. — Т-ти б мені сто раз прокозиряв! Т-ти б у мене від самої нейтральної по-пластунському п-повз!.. — Припиніть, Козаков, — сказав майор. — Можете йти. А коли сержант вийшов, замполіт встав із-за стола і, заклавши руки за спину, мовчки пройшовся по кімнаті, щось напружено обдумуючи. Широкий лоб ного взявся брижами, свіжовиголене кістляве обличчя зімкнулося в сердитій гримасі. — Капітан! — різко зупинився майор перед полоненим. — Ви даремно ображаєтесь. Зовсім, зовсім даремно. Те, що ви, офіцер гинучої армії, віддали честь цьому сержантові, не повинно анітрохи принижувати вас. Ви самі вже досить принизили себе покірною, ганебною службою швабам. А чи відомо вам, хто такий цей сержант, який сьогодні узяв вас? — Воронцов, нахилившись вперед, майже прошепотів, немов відкривався капітанові з глибокою таємницею: — Донбаський шахтар, ста-лін-гра-дець!.. Розумієте? Рятівник Європи, рятівник світової цивілізації... То хіба він не заслуговує того, щоб ви йому козирнули? Капітан не відповів нічого.
