Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

XII

Будапешт був оточений. Вже 24 грудня 1944 року зав’язались бої на околицях міста, почався славнозвісний Будапештський штурм. Обороні Будапешта німецьке командування надавало г.еличезного значення. Розташований на вузлі 26 залізниць і шосейних шляхів, Будапешт з стратегічного погляду являв собою своєрідні ворота в Австрію, Чехословаччину, в південні провінції самої Німеччини, що їх до останнього часу німці вважали своїм найглибшим тилом. Падіння угорської столиці неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклішого сателіта Німеччини. З падінням цього міста похитнувся б весь південний фланг німецького фронту, який ще й досі нависав над Балканами. Тому не дивно, що німецько-фашистське командування стягувало під Будапешт численні війська, перекинуло сюди найкращі свої резерви. Німецькі генерали погрожували дати Радянській Армії під стінами Будапешта нечуваний реванш за Сталінград. Бійці подейкували, що хтось уже читав німецькі, як завжди безграмотні, блазенські листівки, в яких фюрер нібито похвалявся: «Берлін здам, а 3-й Український в Дунаї покупаю». І ось тепер це колосальне місто в двісті квадратних кілометрів території, начинене військами й технікою, з діючими заводами, які ще випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залізні лещата. Цілу ніч з 28 на 29 грудня і ранком 29 грудня армійські потужні радіомовні станції з передової лінії фронту безперервно передавали оточеним звернення радянського командування. Диктори в шинелях повідомляли, що 29 грудня, об 11 годині за московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського боку парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати від загибелі його історичні цінності, пам’ятники культури й мистецтва, щоб уникнути численних жерта серед мирного населення, — радянське командування пропонувало оточеним гуманні умови капітуляції. 29 грудня об 11 годині в напрямку Кішпешта виїхала легкова автомашина. Над нею майорів великий білий прапор. В машині їхав офіцер-парламентер з текстом ультиматуму, підписаного командувачами обох Українських фронтів. Скрізь понад шосе, де проїздила машина парламентера, наставала тиша: наші бійці ще заздалегідь дістали наказ припинити вогонь у цьому районі. Німцям також був добре відомий маршрут радянського парламентера. Білий прапор над машиною було далеко видно. Проте коли машина в’їхала в розташування ворожих передових позицій, з усіх вікон і горищ прямо по склу кабіни сіконули німецькі кулемети. Парламентера було вбито. В цей же час по той бік Дунаю, в Буду було направлено другого парламентера з перекладачем. Тут події розгорнулись інакше. Німці пропустили парламентера через передній край і направили в свій штаб. В штабі командування заявило парламентерові, що воно відмовляється прийняти ультиматум. Офіцера ввічливо відпустили. Виходячи з штабу, він не знав, що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на передній край віроломні накази тих, що тільки-но з ним розмовляли. І коли він, високо піднявши білий прапор, повертався уже в нашу зону, в спину йому було відкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров’ю. Відкрити вогонь по беззбройному парламентеру — так могли вчинити тільки фашисти. Розбоєм вони починали, розбоєм і кінчали. З давніх-давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканості. А тепер вони підпливали кров’ю на правому і на лівому боці Дунаю, в передмістях європейської столиці. Впали на мокрий брук посічені білі прапори, які були підняті, щоб дарувати життя тисячам людей, врятувати від руйнації величезне місто. Тепер залишилось одне: карати. Підле вбивство парламентерів викликало гнів, хвилю обурення серед наших військ. Самовидці їхньої смерті — бійці-передовики — похмуро поглядали з-під вушанок на чуже безкрає місто. Сердито набивали диски, заряджали важкі гармати. Гармаші з гуркотом вкочували на руках артилерію в підвали, на подвір’я, за кожну будівлю. Піднялися тисячі жерл, чекаючи команди. — Тримайся, проклятий гадючник! — говорили бійці. — Пощади тепер не жди! Вбивство парламентерів було провокаційним викликом. Армія вандалів, загнана в безвихідь, залишалась і тут вірною собі. Вона не дорожила нічим. Що їй було до цього міста, до його мешканців? Приречена на загибель сама, вона все хотіла б потягти за собою в прірву. Вона кинула виклик... І тисячі радянських гармат відповіли на нього. Як живі, задрижали сірі квартали. Загуло, розпікаючись, вологе повітря. Будапешт, викидаючи велетенські язики полум’я, огорнувся їдким димом-гаром на п’ятдесят днів і ночей.

XIII

Зав’язалися бої у кварталах, в умовах сучасного європейського міста.  Від початку міських боїв у мінометній роті Брянського сталося чимало змін. Тепер вона вже не поділялася на «тил» і вогневу. В міських умовах зникла потреба в такому поділі. Тепер підрозділам постачали все необхідне безпосередньо з полку. Взагалі тут весь гнучкий армійський організм зімкнувся тугіше, скоротився, як м’яз. Штаби й тилові бази, які в польових умовах, згідно з статутом, розташовувались на певній відстані від фронту, зараз дістали можливість базуватись біля самого переднього краю, в сусідніх кварталах. Командир роти Кармазин, зібравши всю роту докупи, перетворив і їздових на вогневиків. Старшина Багіров тимчасово виконував обов’язки командира взводу, а потай мріяв, що йому дадуть штурмову групу, власне, такі штурмові групи були вже готові серед мінометників: у вільні години сам Багіров навчав їх міського бою «за сталінградськими правилами». В тилах зостався один Гриша, який замінив на батальйонній кухні контуженого куховара. Черниш, як і раніше, займався переважно коригуванням. його роботі навіть вибагливий Іван Антонович дав позитивну оцінку. Сьогодні Черниш стояв на горищі високого будинку і вів спостереження крізь маленьке дахове вікно. Об’єктом його спостережень було одне з міських кладовищ. Воно лежало через квартал попереду, обгороджене кам’яним муром. Навпроти муру, по цей бік вулиці, засіли в руїнах цегляних будинків стрілецькі підрозділи батальйону. Чернишеві з його спостережного пункту відкривалася панорама великого міста. Після кількатижневих дощів, туманів та мряк нарешті стало на годині, і в ясному повітрі над Будапештом з ранку до ночі висіла наша авіація. Оточене місто ще курилося сотнями заводських димарів, зведених догори, як жерла величезних фортечних гармат. На тих заводах і досі виробляли танки, броньовики, тисячі снарядів для обложених військ. Радянські авіатори то в одному, то в іншому районі міста з важким гуркотом опускали бомби на воєнні цехи. Здавалось, лопається земна кора до самих глибин. Язики ясних денних пожеж вихоплювалися то тут, то там над строкатим бескеттям незліченних кварталів. Небо, не хмарне і не блакитне, було затягнуте якимось високим, підстратосфернйм білим покровом, і проміння сріблястого холодного сонця лилося крізь нього, наче крізь грандіозний матово-білий абажур. Під молочним промінням тьмяно полискували численні дахи, куполи, водонапірні башти, що височіли над кварталами, немов велетенські фаустпатрони. І так до самого обрію — скільки сягало око — кам’яні яруси вищих і нижчих кварталів, вежі, шпилі, куполи храмів, заводські димарі, і знову кам’яні застиглі каскади по той бік Дунаю, на загадкових висотах Буди. Канонада не замовкає ні на мить, методично гуркаючи і гуркаючи, наче працюють колосальні каменедробильні тарани, заведені раз назавжди. Над ближчими кварталами — запах толу, кружляє сажа... Увага Черниша прикута до кладовища. Закусивши в зубах давно погаслу цигарку, він припав до вузького вікна. Він обшукує поглядом той прямокутник, що лисніє мармуровими плитами, надмогильними стовпцями, біліє крилатими серафимами. Лейтенант знає, що за кожним тим благодушним серафимом причаївся автоматник. Черниш шукає ворожих кулеметів. Командир стрілецької роти чортихався по телефону з самого ранку, що кулемети противника зв’язують йому руки. Чернишеві вже вдалося подавити кілька вогневих точок, але натомість оживають інші. В правому кутку цвинтаря темніє кругла капличка.,. Ось погляд лейтенанта впіймав на її піддашку короткий, ледве помітний спалах. Швидко обчисливши дані, Черниш гукає Маковейчику: — Передай! Маковейчик прищулився під кроквою над апаратом. Серйозний, зосереджений, чаклує в трубку цифрами. Лейтенант, нервуючись, стежить, як міни вже вибухають навколо каплички. Нарешті, одна — в дах. — На! — випускає крізь зуби Черниш. Капличка димиться. На цьому ж горищі, біля другого вікна, стоїть лейтенант Сіверцев. Він веде спостереження за іншим сектором, збираючи дані для своєї батареї. Іноді він гукає до Черниша: — Яка там видимість у твій телескоп? — Багато нечисті бачу. — І що ти їй? — Викурюю потроху. В цей момент дах мад ними розчахується вогнем, наче в нього б’є блискавиця. Саша Сіверцев завбачливо падає, закриваючи голову руками, немов тільки її й береже. Важка міна вибухає вгорі, на крокві, осяявши на мить усе горище. Просвистіли осколки в хмарі диму й пилюки. Саша підводиться, протирає запорошені очі... — Ти живий? — гукає з тривогою до Чорниша. — Живий, — відгукується Черниш з хмари піднятої пилюки. — І я живий! —десь у самім кутку бадьоро дзвенить Маковей. — Наше щастя, що добра кроква попалась над нами! Обтрушуючись, оббираючи з себе клубки павутиння, офіцери пробиваються назустріч один одному. — Невже намацав? — розмірковує Сіверцев. — Як ти гадаєш. Женю? Зжене нас з цієї мансарди? — Мансарда справді бальзаківська... Ти по чому б’єш? — По сімнадцятому об’єкту. — Як влучання? — Вже горить. Сіверцев свого часу багато розповідав Чернишеві про любимий свій Ленінград, про трагедію блокади Перед самою війною він закінчив середню школу і мріяв про художній інститут. Саша досконало знав не лише Ленінград, але й Пушкіне, Гатчину, Петергоф. Знав, як свій власний дім, усі иалаци, пам’ятники, алеї, статуї... Про них він не раз говорив з Чернишем, палко мріяв, як краще буде реставрувати той чи інший палац. В азарті він забувався, що Черниш не ленінградець і не все розуміє, про що йде мова. — Як, ти не бачив статуї Самсона? — щиро дивувався Сіверцев. — Ні, ти жартуєш... Він усіх вважав за ленінградців. Іншим разом починав: — Знаєш, друже... Ермітаж відбудували. Саша добре знав, що це поки що тільки в його уяві, спраглою своєю уявою він уже відроджував поруйноване, зарівнював вирви на ленінградських майданах, вводив пароплави в порт. В нього все там ставало на своє місце. Черниш, слухаючи зворушливу неправду свого друга, підтакував і невесело посміхався. Тепер, коли вони сиділи, перекурюючи, під продірявленим будапештським дахом, Черниш подумав, що його другові-ленінградцеві найбільше, мабуть, зараз хочеться — в помсту за руйнацію рідного міста — все тут перетрощити, стерти ворожу столицю з лиця землі. З неприхованою гордістю щойно повідомив Сіверцев, що його сімнадцятий об’єкт уже горить. — Скажи, Сашко... Тобі іноді приходить бажання за все... За Петергоф, за осквернені вандалами пушкінські місця... За блокаду, за все, розумієш? Зробити і тут так, —Черниш хмуро кивнув за вікно. — Щоб усе дощенту... Щоб розорати плугами!.. І почати усе потім заново, га? Сіверцев замислився, його хлоп’яче обличчя, обрамлене ранніми бакенбардами, одразу стало старшим. — Ні, — нарешті відповів він, зітхнувши. — Ні, друже. Будапештські пам’ятники ні в чому не винуваті. Не вони бомбардували Ермітаж... До речі, ти знав капітана Остапенка? — Того, що парламентером до них поїхав? — Ех, Остапенко, Остапенко... Отак вони його, по-бандитському... — Сіверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрішній біль. — А знаєш, я б теж охоче згодився на таку місію... — Парламентером? — Так, парламентером, — пихнув Саша цигаркою. — Уявляєш собі, серед страшного бойовища власною рукою підняти раптом прапор гуманності, відчути, що ціною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дітей, матерів, рятуєш від винищення музеї, храми, парки, мости... Ось позавчора Ференц показував мені етюди своїх дунайських мостів... — Він і меш показував, — важко зітхнув Черниш. — Це ж краса, справжній витвір людського генія! — Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повітря. — Що ти? — щиро жахнувся Сіверцев. — Хто сказав? — Були вчора перебіжчики. Сіверцев помовчав. — Ланц-хід, — став поволі пригадувати він. — Ланцюговий міст. — Нема. — Ержебет-хід... — Нема. — Ференц-Іозеф-хід... — Нема. — Прокляті, прокляті! — з болем вигукнув Сіверцев, підводячись. — Від Пушкіне до Дунаю!.. Скрізь рвуть, палять, нищать!.. А послухати їх — тільки й чуєш: цивілізація, культура, прогрес! — О, вони красномовні, — сплюнув Черниш і грубо вилаявся. В цей час Маковейчик, підслуховуючи розмову на КП, радісно вигукнув: — Самохідки! Самохідки йдуть на поміч! Таранитимуть стіну! Офіцери разом кинулись до своїх місць. Штурмовим групам ніяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом дня вони кілька разів поривалися перескочити через мур, і все невдало. Трупи перших атакуючих ще й досі лежали на панелі. Тепер на вимогу комбата артилерійський підтримуючий полк вислав дві самохідні гармати. Вони вийшли на передній край і з відстані всього в кілька десятків метрів ударили в мур. Снаряди прогули при самій землі. Гармати гатили раз за разом по тому ж самому місці. Мур огорнувся хмарою кам’яної порохняви, і незабаром крізь неї засвітились великі проломи в стіні. Штурмовики один за одним ринули в ті проломи, швидко розсипаючись по кладовищу. Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалі вглиб і вглиб, немов старанно вимощував, брукував своїм вогнем дорогу батальйонові вперед. Вечоріло, і пожежі над містом, мало помітні вдень, тепер наче розбухали, наливалися кров`ю. Їх стало несподівано багато.