Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

VIII

Майже водночас з різних госпіталів у третій батальйон повернулися Шовкун і Черниш. Шовкун, з’явившись, як ведеться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською. Фельдшерка — збуджена, розпалена, в розхристаній шинелі — саме поралася біля КП над пораненим піхотинцем. Коли його довелось підіймати на санітарну ресорку, Шовкун кинувся допомагати Ясногорській: тут не вистачало її дівочих сил. А Шовкун так тихо, обережно вклав огрядного бійця, що той, обернувшись до нього безкровним, вкритим щетиною обличчям, навіть подякував. — Вам би милосердною сестрою бути, — кволо промо-вів він Шовкунові. — Ви людину берете... сердечне. Того ж дня Ясногорська, попросивши дозволу в комбата, забрала Шовкуна до себе санітаром. — Будете сестрою... Широкоплеча «сестра» із свіжими рубцями на підборідді зашарілася до вух — так було ніяково. Іван Антонович іншим разом нізащо не поступився б своїм мінометником. Він був би готовий взятися з комбатом за барки, доводячи, що мінометники дефіцитні і місце Шовкуна — біля «самовара». Проте на цей раз Іван Антонович посів позицію примиренця. — Якщо Ясногорська виявила в нього медичні здібності, то що ж вдієш... Хай. Євген Черниш знову прийняв свій взвод. Рота зустріла його щирими поздоровленнями: доки Черниш лікувався, в полк йому прийшло звання лейтенанта і орден Червоного Прапора за висоту 805. — Ви вже як штабник! — весело оглядали мінометники свого офіцера. Черниш був у новому кітелі, в синьому з кантами галіфе, в артилерійському кашкеті. Лейтенант помітно посоліднішав. Шию тримав рівно, хрящуватий кадик туго випинався з-під коміра, на щоках знову грав здоровий смаглюватий рум’янець. Здавалось, лейтенант щойно прибув оце десь з південних сонячних країв, густо, раз і назавжди засмалений тамошнім сонцем. — Як живете, Денисе? — звертався лейтенант приємним баском до Блаженка. — Живемо, не горюємо, товаришу гвардії лейтенант, — стримано відповів дебелий єфрейтор. — 3 землі не вилазимо. Так уже до неї позвикали, що тепер, чого доброго, коли й додому повернешся, то в хаті не вживеш, набудуєш на вгороді бліндажів. — Ще й на зарядку вранці всіх гонитимеш, — гукали товариші. — Поженеш і жінку, і дітей, і тещу!.. — Тепер ти і в колгоспі не повертатимешся кеді-не-кеді. Житимеш форсованим маршем. — А де ж це наш Хома? Де Маковей? — розпитував .Черниш вогневиків. — Хома тепер при конях! Гасає по Мадьярщині, як Ілля на колісниці. А Маковей... ось він власною персоною! Зачувши на вогневій голос Черниша, Маковей вилетів з бліндажа, сяючий, простоволосий. Забувшись, що без шапки, він козирнув до голого лоба: — Здравія бажаю! Черниш вхопив його обома руками, радісно затряс: — Маковейчик!.. Соловейчик!.. Далеко ж ти залетів! Ледве оце догнав вас... Ну, не охрип?.. І досі співаєш у трубку? Повернення товариша з госпіталю щоразу переживалось ротою як радісне свято. Прибулий наче приносив з собою живий подих давніх боїв, які, віддаляючись, меркнучи в пам’яті, в той же час мовби очищалися від стороннього, набували небуденного освітлення. Крім того, повертаючись до бойових лав, товариш уже самими своїми міцно зарубцьованими ранами ніби говорив роті: — Ми з вами живучі, нас не так-то просто відправити на той світ!.. Наступного дня на командному пункті батальйону Євген вперше зустрівся з Ясногорською. Це було надвечір у мряковитому похмурому полі під скиртами. Почорнілі на дощах скирти соломи ще вранці були в руках противника. В спорожнілих солом’яних кублах, в похапцем виритих — брустверами на схід — стрілецьких ячейках ще, здавалось, не вивітрились рештки людського тепла. Округ ожередів, по розлогих ланах зеленої, вволю напоєної дощами озимини, густо чорніли свіжі вирви після вибухлих мін та снарядів. Посіяно було кимось пшеницю, а вродили чорні вирви... Тепер тут мінометники влаштовували свою вогневу. Нелегко було вчорашнім хліборобам загонити великі саперні лопати в кущуватий, рутвяно-зелений, вкритий тумановою росою посів... — Нічого, — підбадьорював Іван Антонович своїх мінометників. — Озимину перекопаємо, зате, може, буйнішою буде ярина... Неподалік під скиртами отаборився комбат Чумаченко із своєю штабною ватагою і санітарним взводом. Хоча ніхто не знав, чи доведеться тут ночувати, проте робота вже закипіла. Свистіла земля з ячейок, тріщала смикана солома. А за кілометр від ожередів, над придорожньою посадкою, розсипались ракети і не вщухала стрілянина. Там був уже передній край. Без кінця мрячило, поля сивілися, далекі дерева, телеграфні стовпи, скирти — все розчинялося в імлі, тануло. Непомітно спускалися на всіх і на все осінні ранні присмерки. Коли Черниш підійшов до Ясногорської, вона саме перевзувалася, сидячи на купці насмиканої соломи. Будь вона не єдиною дівчиною в батальйоні, він, здається, однаково впізнав би її. Довгообраза, білолиця, з примруженими великими очима... Туга корона коси під беретом... Він уже раз бачив це обличчя в ту місячну трансільванську ніч. — Вибачте... Сідайте, — сказала дівчина, коли вони познайомились. Черниш почервонів: бідна, вона забулась, що сідати йому нема де. — Дякую. — Ви давно прибули? — запитала Ясногорська, аби тільки щось запитати. Про Черниша вона вже чула раніше, знала, що це близький друг Юрася. А зустрівшись, не знаходила для нього слів. — Давно... Власне, вчора... — Так... Тут це вже давно. — Шура акуратно скрутила руками наскрізь промоклу онучу, і з неї потекло. — Набродились ми сьогодні... Тут хоч повтавало, а там, на луках, просто море... — Так, море... А я вас, між іншим, бачив на справжньому морі, — ніяковіючи, випалив Євген. — Біля байдарки, з веслом у руці. — Ах, це те фото! — Шура поморщилась, як від болю. — До речі, ви не знаєте, в кого воно зараз? — У Сагайди... Він теж має повернутися в полк. Шура взулася і, похрускуючи набубнявілою плащ-палаткою, встала. — То було море, — зітхнула вона. Обоє вони в цю мить подумали про Брянського. Із солом’яного дупла, виритого в скирті, обтрушуючись, виліз Шовкун. Весь був у соломі, шапка на ньому обкрутилася вухом наперед, — здавалося, він щойно оце з-під молотарки. Побачивши Черниша, боєць зворушився до сліз. Ніде правди діти, він був таки дуже м’який, до сентиментальності ніжний, цей вусатий вінничанин з крутим, тепер порубцьованим підборіддям. — Розлучалися в горах, а зустрілися в долах, — промовив Шовкун сумовито, мабуть, теж подумавши в цю хвилину про Брянського, що ніде вже їм не зустрінеться. — Тоді ще красне літо горіло, а зараз, бач, осінь все мряками затягла... Тільки озимина ото ще й яриться... І, скрушно махнувши рукою, звернувся до Ясногорської: — Вирив вам дучку в повний профіль... Не дуже, правда, розкішне, але сухо. І зверху не проб’є, і вітер не задуватиме. Тільки остюків багато та мишва шарудить. Шура підійшла до Шовкуна і повернула йому вушанку зіркою наперед. —А ви де будете?—запитала вона санітара. —Вирийте й собі. — Що я, — зачервонівся Шовкун. — Я можу де завгодно. З телефоністами притулюся! За Ясногорську Шовкун піклувався з таким же самозабуттям, як колись за її Юрася. Робив це він не з якихось корисливих міркувань, це було його внутрішньою потребою. «Молодий наш цвіт, — м’яко говорив він товаришам, — як же його не берегти!» — Хороший він, — сказала Ясногорська про Шовкуна, коли він, начепивши через плече санітарну сумку з червоним хрестом, подався кудись шукати собі пристановища. — Від нього я вперше почула про вас... Ховаючись від дощу, вони присіли край солом’яного дупла. Була тільки п’ята година, а навкруги вже зовсім сутеніло. Чернишеві хотілося багато чого сказати цій дівчині-вдові з маленькими білими руками, з очима, повними туги, але він не дозволяв собі говорити. Він знав: про що б не почав мову, все їй болітиме, бо все так чи інакше буде стосуватися Юрія, буде пройнято Юрієм, бо хоча вони й не згадували досі його, проте він весь час був з ними, між ними. Втішати? Але, здається, вона не з тих, що приймають втішання. Іноді заглибиться в думки, мовби сидить тут сама, іноді ж пильно погляне на нього, мовби хоче продивитися наскрізь— хто він, чим він завоював право на Юрасеву дружбу... — Обличчя її в сутінках аж голубе... Мабуть, багато плаче ночами... Ось перевела погляд у поле, тьмаве, холодне, осіннє. — Гляньте, уже й сніг пролітає, — сказала замислено, кутаючись у плащ-палатку. — Та, боже, який він у них... У нас перший сніг—білий-білий...А тут... як попіл! IX Якось уранці Хаєцький, повернувшись з переднього краю на ферму, був вражений несподіваним видовищем: у дворі, в саду, поза скиртами і скрізь по полю — ліворуч і праворуч — стояли гармати, гармати, гармати... Немов уродилися з землі. Німці нічого про них не знали: завдяки туманам, ворожа авіація останніми днями не діяла. Тільки-но Хаєцький сів з товаришами снідати, за вікном вдарила важка гармата. Будинок здригнувся, і шибки з веселим дзенькотом посипались на стіл. — Оце я люблю! — вигукнув Хома, хапаючись за шапку. — Це по-моєму! — Іштенем... Іштенем, —зашепотів господар ферми, поглядаючи на стелю. Бійці, на бігу одягаючись, вискакували на подвір’я. Гармати гуркали від краю до краю, і чим далі в поле, то їхні залпи зливались в єдиний потужно-тремтливий гул. На подвір’я влетів Багіров на змиленому тугому жеребчику. — Кінчай ночувати! — радісно скомандував він, не встаючи з сідла. — На голубий Дунай!.. Шура Ясногорська в цей час стояла на командному пункті. Вона вперше бачила перед собою поле бою. Перед очима розгортався типовий для Угорщини хвилястий степовий ландшафт: вибалки, пагорби, рівнини і знову пасма горбів. По сивому полю, наче курені, бовваніли поставлені купами високі снопи кукурудзи. Між тими сторчуватими стіжками в танучих димах неквапно рухалися постаті бійців, майже зливаючись з безбарвним тлом стерень, виноградників та кукурудзиння. Бійці йшли, розсипавшись по полю, що дедалі підвищувалось. Вони саме йшли, а не бігли короткими перебіжками, причому посувались не прямо вперед, як годиться при атаках, а перетинали поле в різних напрямках, навскоси і вбік, здавалось, блукали по ньому, і навіть, зійшовшись в гурти по кілька чоловік, деякий час пристоювали, немов про щось радились. Тоді їх важко було відрізнити від купи кукурудзяних снопів. Збляклі димчасті хмари летіли над полем по-осінньому низько і швидко. — Це вже атака? — запитала Ясногорська комбата Чумаченка. Капітан Чумаченко, літній високий мужчина з моложавим обличчям і сивими скронями, стояв поруч неї. — Атака, атака, — відповів він, дивлячись у бінокль. — Артпідготовка кінчилась, люди встали, просуваються, чому ж не атака!.. Хлопці йдуть, як боги! Хлопці йшли, як боги! Весь обрій всіявся тими сірими богами. Одні підіймались пологим схилом, інші вже зникали за горбом і наче входили в землю. Шура гадала раніше, що під час атаки треба обов’язково бігти, бігти вперед по геометричній прямій, як у фільмах, а тут бійці йшли неквапно, на весь зріст, рухались і прямо, і навскіс, розходячись променями, наче обмірювали все поле, як землевпорядники. Шурі здаля не видно було, що там бійці шугають по коліна у важкому, розкислому чорноземі і бігти не можуть, бо не сто метрів треба перескочити, а переслідувати противника до самого вечора, а потім з вечора до ранку. А не йдуть прямо, навпростець, тому, що під ногами раз у раз помічають березку дротиків, яку треба переступити, не зачепившись, щоб не злетіти на мінах й повітря. А «ура» не кричать тому, що «ура» для них не парадна розвага, а теж зброя, і її, як усяку іяшу зброю, треба економити на слушний час. Зараз пускати в дію цю зброю не було ніякої потреби, бо німці драпали. Приголомшені ударом артилерії, вони не скоро опам’яталися. Де-не-де стали окликатися ожилими кулеметами. Поле після гуркоту канонади здавалося великим і тихим, як степ у мертву обідню пору. Кулемети поцокували в ньому, наче невидимі коники. Піхотинці посувалися повільними методичними хвилями. Деякі навіть понапинали палатки, бо сіявся дрібний дощ. І, мабуть, саме цими кобеняками та поважлою неквапливістю бійці нагадували дівчині землемірів. Шура починала розуміти, що й величезні простори за її спиною здаються їй так безповоротно, назавжди відвойованими саме тому, що їх взято не авантюрними десантами, не бомбами з верескливими «психічними» сиренами, не декоративним загоном мотоциклістів. Ні! їх сходжено крок за кроком, грунтовно переміряно ногами піхотинця. Піхота! Матінка піхота!.. І хоча Шура вислала вперед санітарів, а саму її комбат не пускав туди, поки не буде в цьому крайньої потреби, — їй не стоялося тут. Вона міцніше натягнула берет, повісила через плече санітарну сумку. — Товаришу комбат, я піду. Чумаченко не став її затримувати. І Ясногорська, важко чахкаючи в хлипкій драговині, пішла. Чим більше вона віддалялась, схиляючись проти мряки наперед, нехапливе ступаючи, тим більше нагадувала й собою втомленого мирного землевпорядника. Вася Багіров з досвіду знав, що коли почався такий наступ, то батальйон, рано чи пізно, піде вперед. Щоб не відстати від своїх вогневиків, старшина завжди вирушав заздалегідь. Тому, ще не вщухла канонада артилерійської підготовки, а підводи мінометників, навантажені боєприпасами, вже вискакували з ферми в напрямку передової. Господар ферми, закопавши на всяк випадок чоботи в землю і нарядившись у драні черевики, стояв біля воріт і прощався. — Хомо! — зворушено гукнув він Хаєцькому, стрясаючи капелюхом. — Вісонтлаташо! З балакучим Хомою він особливо зблизився. Не раз вечорами, коли Хаєцький був вільний від поста, вони годинами просиджували за склянкою вина, мирно розмовляючи тією дивовижною вселюдською мовою, що її витворювало саме похідне життя. Фермер хотів з уст рядового бійця, такого ж, як і він, хлібороба, почути правду про Радянську державу, перевірити правдивість того, що йому роками втовкмачувала в голову сільськогосподарська газетка, яку він передплачував. Хома розповідав. У цих розмовах сам на сам з людиною іншого, далекого світу Хаєцький почував себе зовсім інакше, ніж під час розмови з своїми товаришами по зброї. З ними він міг розмовляти про що завгодно і як завгодно. Але в розмові з цим іноземцем він, хоч-не-хоч, мусив добирати особливі слова. Він наче ставав на деякий час повпредом. Дома, в своєму колгоспі, перед якимось представником з району чи з області, Хома перший, розмахуючи руками, кричав би про безліч всяких промахів і недоліків. Якби угорець почув його там, то міг би подумати, що все Хомине життя складається з самих тільки негараздів. А тут Хома вмів якось одразу відокремити суттєве від несуттєвого, велике від незначного. І він розповідав угорцеві про це велике з пишанням та величанням. Чи правда, що простий селянин, не граф, а кішгазда може в Радянському Союзі стати депутатом парламенту? Що за питання! Звичайно, правда! Чи правда, що селянські діти можуть вчитися в інституті на державний кошт? А то! У Хоми в самого хрещениця вчиться в Києві!.. Фермер хвалить російських комуністів. Хому він, здається, теж вважає за комуніста. Лише коли справа доходить до колгоспів, тут угорець упирається, як віл. Тоді Хома шаленіє, його кулаки аж свищуть попід носом опонента. — Такого запеклого індивіда, як ти, я давно не бачив! — признається Хома. — Гірше за бабу!.. Колись наші баби отак созу полохались, а ниньки попробуй... Ти їх ниньки водою не розіллєш!.. В окупацію довелося всеньким селом у ліси перебазуватись, до партизанів, але навіть і там колгоспом існували. Хіба мислимо без нього?.. Отак, як ви тут, вовкулаками?.. Кожний у свій куток глипає... Ні тобі колбуду, ні тобі зборів!.. Як вечір — все на запорах, пси спущені, і сам ти, як пес, не заснеш, всю ніч никаєш, наслухаєш, пильнуєш свої злидні! Позабивались по своїх хуторах, як по лігвищах... Скажи, чи ти хоч куди-небудь ходиш у’гості? Чи маєш кума? Де ваша морально-політична єдність? По-вашому так: жери ти сусіда або він тебе пожере!.. Хома наливає склянку білого вина і випиває одним духом. — Чи знаєш ти, приміром, —продовжував Хома, —як ми в Трансільванії скелі штурмували? Думаєш — дерлися хто як попало? Помиляєшся, брате... Для цього в нас є така штука — альпійський канат... Але це вже воєнна тайна. Факт той, що як один зірветься, то всі підтримають... А коли один видерся на верховину, то всіх тягне за собою... Так ми живемо!.. Але що з тобою балакати: ти чоловік темний, відсталий, — казав нарешті боєць і скрушно махав рукою. А тепер фермер, забувши незгоди, проводжав свого буйного опонента аж за ворота і зичив йому щасливої дороги. Проте дороги не було ніякої. Щоб вийти на Будапештське шосе, полк мусив з артилерією та всіма обозами перетнути близько десяти кілометрів осінньої розбухлої трясовини. Це не було болото, це були орані поля, але так напоєні безперервними дощами, що під ними годі було добутись твердого дна. Піхота вийшла до шосе уже ввечері першого дня наступу і стала просуватися вздовж нього. А транспорт з боєприпасами і артилерія, ще потопали на заклятому розбухлому полі. Скрізь, куди не глянь, в набряклій ріллі билися валки підвід і гармат. Гейкання, нокання розлягалося над вечоріючим сивим степом. Коні, напружуючись до останніх сил, борсалися в тванюці по самі груди. Колеса ледве обертались, вивертаючи пуди в’язкого чорнозему. Щокілька меірів зупинялися передихнути. Слабіші коні падали з ніг. Раз упавши, кінь уже не міг звестися: його засмоктувало на очах. Полкові артилеристи мобілізували десь хуторян з волами. Хоча було холодно, проте хуторяни, жаліючи чобіт, прийшли босі, позакочувавши штани вище колін. Воли були такі, що не дістати рога. їх впрягали в підводу по три-чотири пари, проте не могли зрушити її з місця. Голоногі мадьяри метушилися довкола худоби з довжелезними гирлигами, поганяли, кричали, а воли бовталися грудьми в болоті і не рухалися. — Дідько їх знає, що вони там гелгочуть своїм воламі—сердилися гармаші. —Може, тпрукають... Кугутня!.. І люди, і худоба вже були не схожі на себе: вибарложені з ніг до голови. А поміж підводами ходив той артилерійський технік, який свого часу підвозив Ясногорську. Він був тепер начбоєм полку. Колись інших підвозів, а зараз сам, загубивши коня, чвалав із сідлом на плечах, передаючи старшинам наказ «хазяїна»: жодного ящика боєприпасів не кидати. Хто подумає «розгубити» — трибунал. Багіров кидався в різні боки, шукаючи кращого проїзду. Скрізь було однаково. Лише в одному місці він натрапив на польову більш-менш тверду доріжку між виноградниками. Нею, здавалось йому, можна було б проїхати хоч з кілометр в потрібному напрямі. Зопалу він погнав коня на доріжку, щоб розвідати її до кінця. Не встиг старшина проскакати десятка метрів, як земля вибухнула під ним. Гострий біль пронизав зігнуті в стременах ноги до самих колін. «Потрощило!» — майнуло в голові. Мацнув рукою — ноги були. Мерщій вихопив їх із стремен, 66 кінь уже заточувався. Зіскочивши з сідла, Вася спочатку не втримався на ногах від страшного болю і впав. Але ту ж мить звівся на руки і акробатично, млинком перекинув власне тіло через себе вбік, вихоплюючись з-під коня. Кінь падав. Його права передня, вище копита, була зчесана, як бритвою. На щастя Багірова, це була не осколкова міна. «Мабуть, моя Катерина щаслива», — з вдячністю подумав старшина про свою кіровоградську молодичку. Кінь стримано стогнав крізь зуби. «Коли б не твоя нога, друже, поплатився б я своєю, — думав Вася, добуваючи пістолет. — Коню, коню! Якби були конячі протези, залишив би я тебе жити. Але пробач!» І Вася вистрілив коневі між вуха. Знявши сідло з убитого коня, старшина повернувся до своїх. — Що з вами, старшина?—вигукнув Хаєцький, приглядаючись у вечірніх сутінках до Багірова. —То під вами трахнуло?.. Ви увесь в сажі, як відьмак З димаря! — Одмиюся... В Дунаї, — відповів Вася. І, витираючись, старшина виклав їздовим свій новий план. Ці плани, іноді майже фантастичні, родились у нього в голові один за одним. І що більше складнішали обставини, то більше було планів. Найновіший полягав ось у чому. Одночасно пробитися всім підводам — неможливо. Це вже видно з усього. На хуторянських волів тем марні надії: тільки-но стемніло, голоногі погоничі розбіглися хто куди, гармаші випрягли круторогих «му-два». Але й випряжені, вони не могли вже зійти з місця. Отже, надія все-таки тільки на себе та на своїх коней. Іван Антонович уже, мабуть, виглядає їх з «огірками». Багіров пропонує: з усіх шести підвід вибрати найміцніших коней, запрягти в один віз і тягти його таким цугом до шосе. Потім так само брати другий, третій, доки не виволочуть до останнього. Цей простий спосіб дав несподівані наслідки: уже опівночі перша підвода була на Будапештському шосе. Це вже багато значило: на підводі десять ящиків, сотня мін. Метод Багірова незабаром підхопили всі. Мабуть, ніде доцільна думка, свіжа ініціатива не поширюється з такою блискавичною швидкістю, як на фронті. І скільки таких дрібних зерен, кинутих в бойовому розпалі безіменними трудівниками армії, давали в найкоротший строк буйні сходи. Все більше й більше підвід і гармат, глибоко прооравши в темряві трясовинне поле, виїздили на шосе. Як не дивно, але армійські коні тягнули краще, ніж фермерські круторогі. Може, тому, що коні, розуміючи мову бійців, напинались і відпочивали по єдиній команді. На світанку Будапештське шосе було вже загачене гарматами і важкими транспортами з боєприпасами. Жодна підвода не йшла назустріч, на схід. Все гриміло, спішило, рвалося на Дунай. X В кінці листопада 1944 року війська 3-го Українського фронту форсували Дунай на півдні Угорщини, під Югославією. Створивши перший задунайський плацдарм і захопивши важливі міста: Мохач, Печ, Батажек, війська фронту повели наступ на захід, між озером Балатон та рікою Дравою, і на північ — між Балатоном і Дунаєм. — З усіх наших фронтів ми тепер найзахідніші, — жартували офіцери. — Перевалили за 19-й меридіан. Уже через кілька днів навального наступу на північ, вздовж правого західного берега Дунаю, радянські війська опинилися за півсотні кілометрів від Буди. В столиці почалася паніка. Заводчики й комерсанти тікали на захід. Вверх по Дунаю поспішно відпливали кораблі, навантажені державним добром. Пливли проти течії по темному, важкому Дунаю, як по хмарі. Водночас німецьке командування зривало нові свої дивізії з Італії та з союзницького фронту і кидало на Дунай. В ці дні на ворога звалився ще один приголомшливий удар. На північному сході від Будапешта війська 2-го Українського фронту також перейшли в наступ, прорвали оборону і насувались на столицю. Радянські танки, пробиваючись лісисто-гірською бездоріжною місцевістю на північ від Будапешта, досягли Дунаю. Тим часом нижче по Дунаю, на південь від Будапешта, сапери протягом одної ночі навели переправу. Частини, перехопившись на західний берег, з’єднались в районі озера Веленце з «задунайцями», що наступали з півдня. Полк Самієва всі ці дні вів бої вподовж однієї з шосейних магістралей, що йшла до столиці з північного сходу. Отямившись після перших ударів у дні прориву, ворог чинив дедалі упертіший опір. То на одній, то на іншій ділянці він, при підтримці «королівських тигрів», переходив у контратаки. Проти «королівських тигрів» з нашого боку почали застосовувати не лише спеціальну протитанкову артилерію, а й артилерію важких систем. Можна було бачити в степу танкові башти, знесені, відкинуті вибухом від такого «тигра» далеко вбік. Доводилося штурмувати кожну ферму, кожне містечко, просуваючись вперед кілометр за кілометром. В населених пунктах стало дедалі більше зустрічатися біженців з Будапешта. Якось на подвір’я, де зупинився Багіров із своїми бійцями, зайшов високий, інтелігентної зовнішності дідуган з паличкою в руці, у широкому, кофейного кольору макінтоші. Вітаючись, він гречно, але без запобігливості, підняв фетровий капелюх, відкриваючи сиву лев’ячу шевелюру, зачесану набік, як у російських художників минулого століття. Смугляве, з орлиним носом обличчя іноземця ще зберігало сліди колишньої вроди. Прибулий досить вільно розмовляв по-російському. — Прошу, панове, у вас є кухня? — запитав він. — У нас усе є, — відповідали бійці. — А тобі що?.. — Я хочу вам рубати... вогонь. Пробачте, дрова, — запропонував свої послуги старий. Куховар Гриша з недовірою поглянув на його білі руки, інтелігентне обличчя з мішками під очима. — Про мене — погрійся, —сказав Гриша. —Розламайся в порядку фізкультури. Зацікавлені їздові зійшлись подивитися, як капіталіст буде рубати. Вони не мали сумніву, що перед ними саме капіталіст, власник якого-небудь розбомбленого підприємства. Угорець поклав свою елегантну паличку, пригладив борідку і, намагаючись приховати замішання, бадьоро взявся за сокиру. Уже з того, як він її тримав, було видно, що цей дроворуб небагато врубає. А Гриша умисне підмостив йому таки дебелу колоду. Угорець заходив до неї з різних боків, хижо націлявся і цюкав. Колода тільки перекочувалася з місця на місце, ціла-цілісінька. Бійці чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрів. Хаєцький не міг далі байдуже дивитись на його самокатування. Він кинув батіжок, плюнув у долоні. — Ех ти, Європа!.. Дай-но я цюкну! Угорець, ніяково посміхаючись, передав подолякові сокиру. — Гех, — хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево. — Гех! — вигукнув боєць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз. За якусь хвилину Хома пощепив її на тріски. Угорець зачудовано дивився на бійцеву роботу. — У вас золоті руки, — захоплено сказав він. Хаєцький, улещений такою похвалою, глянув на свої шкарубкі, вкриті мозолями долоні. Золоті... — Ти хто? — запитали угорця. — Капіталіст? Комерсант? Старий усміхнувся. — Я артист, — відповів він. — Людина вільної професії. Живописець! — А чого ж тобі заманулося дрова рубати? Старий гірко зітхнув. — Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що він припухає? Гам-гам нинчен!.. — Гам-гам? — запитав куховар. — Говори прямо! — Так... Я з Будапешта. Бійці знали, що біженці жорстоко бідують. — Ходімо... Заправишся. Людину вільної професії повели до кухні. За столом старий став докладно розповідати про себе. Звати його Ференц. Він був одним з тих численних мешканців угорської столиці, які, рятуючись від терору салашистських банд, тисячами залишали рідне місто і мандрували в сільські провінції. В першу світову війну Ференц три роки відбув у російському полоні. — Ваш народ щирий і великодушний, — говорив художник, витираючи хусткою вуса. Він розповів, як йому довелося одного разу їхати в теплушці вкупі з говіркими українськими селянками. Пожалівши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хліба, хоча тоді і в Донбасі було з хлібом сутужно. Минуло понад чверть століття, а старий і досі не міг забути того окрайця. — Може, то якраз моя матуся, — задумливо сказав куховар. — Вона жалібна... Всім би допомогла... — Ваші не раз допомагали народам, — розмірковував далі Ференц. — Ось тепер ваші армії проливають кров на полях нашої Унгарії. Хто скаже, що це кров егоїстів? В Будапешті радіо щодня розпиналося: «Зі сходу насуваються азіатські варвари! Рятуйтесь, угорці!..» Тоді я сказав: «Я знаю, які це варвари. Я жив між ними три роки, наче між братами... Не від них нам треба рятуватися». Вільний художник, правдивий і безкомпромісний, він не щадив у розмовах салашистів. Це не могло минути безслідно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися від переслідування в різних районах міста, по бункерах та підземеллях. Йому допомагали численні знайомі. В Будапешті десь зостались його дочка і маленький онук, а зять загинув в Інтернаціональній бригаді в Іспанії. — Всі чесні люди в Унгарії, — говорив Ференц, — чекають вашої армії. Я мадьяр, я патріот, і вірте моєму серцю. Художник розповідав бійцям про життя в Будапешті, про Салаші, якого він вважав своїм особистим ворогом. — Бандит, криміналіст, німецький наймит! — І Фе-рснц, на велику втіху бійцям, лаявся міцною російською лайкою, йому було відомо, що Салаші, верховода «Схрещених стріл», ще за регентства Хорті Міклоша не раз попадав до в’язниці, а якось навіть до божевільні. — Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератів, — міркував художник. —Дегенерат Гітлер, морфініст Герінг, тупий розбійник Салаші... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такі мікроби. Але справжня демократія уб’є їх, немов сонце!.. Ференц, розвеселившись, розповів бійцям казус, відомий цілому Будапештові, про те, як Салаші виступав по радіо. — Румунія продала нас і всю Європу! — кричав Салаші одного дня. — Вона капітулювала перед червоними військами! Мадьяри, беріть приклад з непохитної, кам’яної Фінляндії! А наступного дня капітулювала і «кам’яна Фінляндія». Гітлерівці після цього випадку не підпускали свого холуя до мікрофона. Захопивши владу, Салаші і його поплічники влаштували в Буді, в королівському палаці, комедію присяги перед короною св. Стефана. Хід церемонії транслювали по радіо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефіру пролунав чийсь інший грізний голос: — Мадьяри! Пригадайте, як Салаші в червні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!.. Салашистські шпики збилися з ніг, шукаючи цього невідомого патріота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефіру. — Знайшли? — нахмурився Хома, уважно слухаючи художника. — О ні! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було ніде, і він був скрізь. — Молодці, не виказали! — повеселішали бійці. — Значить, і у вас там є такі, що не дрімають... — Голос невідомого патріота був голосом самої правди, — вів далі Ференц. — Я сподіваюсь, що цей пройдисвіт Салаші знову колись стане перед судом, як у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році. На цей раз — перед судом нашого народу. — Тільки тепер його треба краще судити, — зауважив Хома з апломбом досвідченого юриста. — Що то за суд, коли живим випустили! Художник сподобався бійцям. Поступово він звикся з ними, прикотив звідкись свій дитячий візок з різним скарбом: сувої полотна, фарби, папір... Іншого майна у Ференца не було. На дозвіллі він показував бійцям свої альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руїн—окремі пощерблені фронтони, альтанки, деталі храмів. Під якимись руїнами над Дунаєм стояв угорський підпис. — «Розгніваний Дунай», — гірко переклав художник. — Це мої звинувачення. В новій, демократичній Унгарії я пред’явлю ці етюди суддям. Ференц намагався у всьому допомагати бійцям, бо не хотів задарма їсти їхній хліб. Хоч він був зовсім непрактичний, бійці належно оцінили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати їм на поміч. Вони не кривдили старого, і, коли сідали їсти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців. — Ми поважаємо патріотизм у всякій нації, —заспокійливо говорив художникові старшина Багіров. — Бо ми самі патріоти. Найчастіше Ференц сідав до Хоминого казанка. З подоляком він, видно, почував себе найвільніше. Хома, який умів з кожного покепкувати, водночас викликав і загальну симпатію до себе своїм гумором та затятим колективізмом, що, здається, вже сидів йому в крові. Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам’ять нащадкам подільської Вулиги. Художник охоче згодився і за кілька хвилин увічнив Хому на аркуші цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще більше, «аби бути страшнішим». Він неодмінно хотів бути з конем і, тримаючи свого сірого за повід, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кінь вийшов баским. Ліву руку Хома вільно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висів у нього при боці. Вуса вгору, шапка-вушанка — чортом набакир. — Малюй, щоб на Котовського був схожий, — замовляв Хома. — Коневі — шию дугою!.. Подоляк дувся і робив страшні очі. Але художник, замість погрозливої войовничості, надав його обличчю виразу беззлобної веселої лукавості. Незважаючи на таке свавілля, Хома, розглянувши свій портрет, зостався вдоволений. — Схожий! — сказав він. — І вуса, і кінь, як живий... Ач, як басує... Ти, Ференц, маєш добрячі руки! —Хома на художника «тикав». Він взагалі чомусь тикав на всіх іноземців. — Прямо скажу, Ференц, що ти маєш... срібні руки! Кесенем сипе — красно дякую! Ференц, усміхаючись, мимохіть глянув на свої білі, наче справді срібні руки. XI Противник поспішно відходив на Будапешт, мінуючи позад себе шосе. Мінометники рухались полем з трубами і лафетами на плечах, не підкладаючи в’юків. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежі, щоб відбивати наступну контратаку. Всю ніч піхота вела бій за населений пункт, який височів попереду фабричними димарями. Піхотинці, поранені вночі, бредучи назустріч, говорили, що то вже видніються димарі далеких північно-східних околиць Пешта. Ранок був сірий, похмурий. Сікло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась під ногами бійців, як зелене скло. Палатки торохтіли на людях, переламуючись при кожному порухові. Поруч мінометників полкові артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що їм із сідел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батареї, Саша Сіверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпіталі, разом повернулися в полк. — Ти, Женю, сяєш на все поле, як у панцирі, — казав Сіверцев, торкаючись рукою обмерзлої блискучої шкірянки Черниша. — 3 ким шухнув? — З Григоряном за шинель... Прогадав? — Це залежить від того, як ти себе вночі почуваєш... Зубами здорово клацаєш? — Що ти!.. Буває навіть жарко! — Та я бачу — ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш. Тут щось не те, друже!.. Женя жартома стусонув товариша межи плечі. Може, тому, що Сіверцев майже вгадав. Останніми днями Черниш справді був у безпричинно райдужному настрої. Не знав, звідки це походить, чи, може, просто не хотів собі зізнатися до кінця. Вчора увечері він знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як він у госпіталі впорядковував записи Брянського перед тим, як послати їх в наркомат. — Скільки там думок! — вирвалось у нього. — Яких багатих думок! — Ви думаєте, що буде ще колись війна? — запитала, хмурячись, Ясногорська. — Я цього не хотів би... Але наш досвід, здобутий кров’ю, варто зберегти. До того ж це — пам’ять. Шура зітхнула. — Женю, — сказала йому після тривалої паузи, — ви... справжній друг. Він ішов на вогневу і чув, як бринять йому ці слова в темряві осінньої ночі. Стало наче розвиднятися, і вже не було навкруги ні мряки, ні холоднечі, ні безпросвітної погрозливої тьми... Серце безпричинно співало, і життя, як земля до сонця, поверталось до нього своєю найкращою стороною... Замість ракет, що розтинали ніч, уже висока зоря ввижалась попереду, займаючись свіжо, яскраво, по-весняному... Ні, він ні в чому не хотів зізнатися, навіть самому собі. — Про що ти задумався. Женю? — Так, про Дунай... Який він весною... Маковейчик, який, по-твоєму, він весною? — звернувся лейтенант до свого телефоніста, що ступав поперед нього з котушкою на спині. Боєць обернувся, радісний, червоний, натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися. — А він такий, як Дніпро, товаришу гвардії лейтенант... — Еге, ти ж дніпряк... — Не зовсім, товаришу гвардії лейтенант... Ми від Дніпра кілометрів двадцять. У нас у степу річки зовсім ніякої нема. І село зветься Сухеньке. Була, кажуть, колись річка Восьмачка, так випила її баба Приймачка... Отака була в баби жага... А одного разу мати взяла в колгоспі коней, і ми поїхали на зелені свята в Переволошину до тітки в гості. Знаєте Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведів потопив? — Знаю, — сміється Черниш. — Так от, їдемо ми, степ, сонце палить, жайворонки пурхають... Враз бачу перед собою далеко — біло-біло, а ще далі — синьо-синьо, наче льони цвітуть при самій землі!.. «Мамо, —питаю, —то льони цвітуть?» А мати сміються. «То, — кажуть, — Дніпро». — «А чого він такий синій?»—«Від неба», — кажуть. — То ти думаєш, що й Дунай такий? — А чого ж... Влітку, може, й такий... Від неба. Небо скрізь синє, голубе... — Зараз він як сталь, —задумливо втручається Саша Сіверцев. — Як Нева. — Сіверцев родом ленінградець. — Знаєш, у річок, як і в людей, час від часу змінюється настрій. Ясно — голубіють, похмарить — темніють... З-за цегляних будівель селища виринула в поле підвода, запряжена важкими мадьярськими битюгами. Коли вона під’їхала ближче, передні мінометники обступили її. Черниш здалека впізнав на підводі Шовкуна з аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнуті віжки. Вуса його були обмерзлі, а обличчя суворе, сердите. Іван Антонович, зупинивши підводу, схилився над нею, щось розглядав. Підійшовши, Черниш здригнувся: під відкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський і Ясногорська. Вони лежали поруч, обоє