Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
«Потопче, але коли ж то буде? І ну ж що з Грицьком до тих часів станеться!» — Настуся тужила і в'яла, а отець Кирило, дивлячись на її тугу, сердито перекидав книжками й посилав нелегкі бажання на голову славного війська козацького.
Тим часом вісті про козачу рухавку ставали все поважніші. На початку весни прийшла звістка, що Хмельницький увійшов у порозуміння з татарами. Коронний гетьман Потоцький бив на гвалт про новий бунт, а хоч король Во-лодислав накликав його, аби, не допускаючи до кровопролиття, якось спокійно залагодив справу з Хмельницьким, та цих накликувань не слухано, тим більше, що королеві з його ненависним канцлером Осолінським закидали тайну змову з козаками. Кварцяному війську й реєстровим козакам велено зараз по Великодніх святах рушати в похід; обидва гетьмани мали йти з військом.
Великдень був того року ранній; сніг упав у саму Великодню ніч, і люди везли свячене на санках. Звичайна радість Великодніх свят багато тратила від цього зимового краєвиду. Ще сумніше було на серці в Настусі, бо звикла стрічати це свято з Грицьком, що, бувало, приходив до них рік річно просто з утрені й розговлявся з ними. Зате з якою увагою слухала вона тих нецікавих раніше воєнних справ! Але з отцем Кирилом не могла вона про них розмовляти, бо той зараз гнівався, починав викрикувати на Грицька й винуватити його, що розбив йому всі плани — адже він мав женитися з Настусею, стати священиком при Успенській церкві, мешкати з ним разом, щоб не розлучати його з донькою, і з. ним разом працювати над многолітньою його працею — щось ніби як догматика в текстах, а по смерті дістати в спадщину його протопопію і його бібліотеку. І оці всі плани розбивала геть ота Хмельниччина. Як було не гніватись отцю Кирилу!
VI
Нарешті сніг зник, все зацвіло, київські гори заквітчалися білими вишневими, грушевими, яблуневими садками. Настуся поралася в садку, готуючи грядки на квіти. То був чудесний квітничок, який рідко в якої панночки можна було подибати в тодішнім Києві: було тут багато гвоздик, рути й улюбленого в ті часи шафрану. Настуся кохалася в цім квітничку й просторому саду, де було багато вишень, мо-релів, горіхів, шовковиць, а за ними довгими рядами стреміли виноградні лози. Але тепер робота в садку її дуже мало тішила. Четвертий місяць доходив, як зник Грицько, і від нього не було ніякої вісті. їй було так сумно й похмуро, а навколо все сміялось і веселилось, спішило жити й тішитися життям.
Та й не сама Настуся пускала повз очі весняну красу. Вісті, що приходили з коронного війська, все більше непокоїли польську шляхту, а з ними й усіх заможніших і «статечніших». По тім великім поході чекали вістей про взяття у неволю Хмельницького, а натомість по Вознесенні розійшлася чутка, що польське військо пропало. Ніхто тому не вірив, але дійсно за кілька днів прийшла докладніша вістка, що реєстрові козаки прилучилися до Хмельницького, що передове польське військо знищено, що гетьмани відступають, а на Зелені свята як грім грянула новина, що й головне польське військо загинуло в Гороховій діброві під Корсунем і обидва гетьмани поїхали в татарську неволю.
Відколи світ світом, не пам'ятали люди нічого такого! Вся та зневажена, пригноблена Русь підіймала голову, натомість на шляхту напав страшенний переляк. По знищенню коронного війська під Корсунем зісталися без усякої оборони проти козацького війська всі, кому тієї оборони було треба. Скоро наспіла вість про Корсунщину, шляхта почала пакуватись на вози з жінками та дітьми, покинувши свої замочки по містечках і селах. Дійсно, треба було спішитись. На Задніпрянщині народ рушився скрізь, так що Вишневецький з своїм полком не міг пробитися до Києва й мусив відступати на північ. Щодня доходили звістки, що там або там зібралися «своєвільні купи», порізали жидів і шляхту; перестрашена публіка немилосердно побільшувала ще всі ці вісті, хоч вони справді й без того були страшні. В Київ з'їха-лося багато шляхти з околиці та шукали собі захисту по монастирях латинських, а особливо православних, ховаючись від київської «черні», що недвозначно показувала співчуття до козаків. По Києву кружили іронічні віршіг складені місцевими «літератами» про польське військо і його провідників:
Коториї прийшли Хмельницького аби піймати, Самі в неволю у султанську впали,
Поїхали бучно до Криму ридвани —
З совітниками обоє гетьмани...
Або знов інші, на взір народної пісні:
Висипався Хміль із міха І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідчу думу...
Але все, що було молодшого, завзятішого, не задовольняючись роллю глядача, тікало до війська.
Одного дуже красного майового ранку отець префект Братської Академії прийшов до отця ректора з сумною новиною, що на старшім курсі лишилося лише три спудеї, і то ка-лікуваті; решта повтікали, очевидно — до війська. На цеє отець Гизель, чоловік завзятий і великий український патріот, хоч з роду німець, сказав:
— Що ж, отче, може, вони тепер там і по-трібніші!
Взагалі київське духовенство дивилося на козацтво більше як на оборонців віри й рущи-ни, хоч, як люди «статочні», не без того, щоб не боялись своєвільної шарпанини. Отець Кирило поглядав на свої книги й потішав себе думкою, що того вже скарбу козаки не рушать.
VII
Настуся десь в повітрі ловила найсвіжіші вісті про козацьке військо. По Зелених святах Хмельницький прислав до Києва лист, аби кияни готувалися до його приїзду. Ця вістка дуже утішила її, бо ж з Хмельницьким, розуміється, мусить прибути в Київ і Грицько. Кілька днів прожила вона в тих радісних надіях, кожної хвилі сподіваючись на Грицька; але час минав, а його не було. Нарешті прийшла вже звістка, що Хмельницький став табором під Білою Церквою й до Києва не збирається. Але щоб Грицько з Білої Церкви не міг приїхати до Києва, то вже зовсім годі було й гадати. Настуся не знала, що вже собі й думати. Аж одного вечора служниця прибігла сказати, що якийсь козак привіз листа до неї. Настуся подякувала долю, що це сталося під час неприсутності отця Кирила, бо той був на відправі в церкві, й побігла скоріше за тим листом. Справді, лист був від Грицька Пісчен-ка.
Він писав, що ніяк не може приїхати сам до Києва, бо порубаний під Корсунем, хоч і без всякої небезпечності для життя; що сподівається скоро одужати й прибути, якщо козацьке військо довше постоїть під Білою Церквою, і що він її й тепер, як завсіди, любить. Це короткий зміст того довгого листа, повного запевнень про любов і ентузіазм, який панував в козацьких рядах по тих нечуваних перемогах над польським військом. Незважаючи на вість про рани Грицька, лист незвичайно втішив Настусю, і вона його читала й перечитувала без кінця і ліку: головна річ в тому, що Грицько її любить й приїде незабаром до неї.
Але її чекало нове розчарування: Грицька не було як не було, а натомість стали приходити вісті, що війна розпочинається наново, що польські війська зібрані на Волині, що там вже йдуть битви з козаками і що сам Хмельницький збирається з головним військом з-під Білої Церкви на Волинь. Звичайно, не було найменшої надії, щоб такий завзятий козак, як Грицько, в тих обставинах відстав від війська й поїхав до Києва.
VIII
Грицько Пісченко був досить сильно порубаний під Корсунем і перележав три місяці на місці, а коли міг рушити, військо вже з-під Білої Церкви пішло на Волинь. Хмельницькому дуже немила була ця перспектива дальшої війни, але, зневірений в охоту сейму щиро полагодити справу, провокований зібраними проти його військами, під проводом Заслав-ського й Вишневецького, він для свого забезпечення мусив йти проти них. Грицько перебував при головному відділі війська і в Волинській війні мав знову нагоду вислужитися. Належачи ще до перших кадрів козацтва, він був добре відомий Хмельницькому, і той дуже цінував його здібності.
— То спра ведливий козак,— казав про нього не раз Богдан, — чи ворожу ватагу знести, чи лист написати — то все утне, як на те здався.
Грицько справді переходив все від якогось воєнного доручення до канцелярської роботи при гетьмані, де мав товаришем колишнього київського писаря, овруцького шляхтича Івана Виговського, виміняного «за одну шкапу» Хмельницьким у татар по жовтоводській битві. Цей тоді ще не здобув собі такого незвичайного впливу та віри у гетьмана й разом з Пісченком служив для ведення ріжнорідної кореспонденції, яку провадив гетьман.
