Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
Лежачи в Корсуні довгі місяці, Грицько мав більше часу й уваги для свого кохання, думав і тужив за Настусею. Але тепер його знов обійняв той підвищений духовний настрій, що обіймав і цілі маси руського народу — свідомість незвичайної ваги тих подій, які на його очах творилися і в яких брав він участь. Не бувши природженим козаком, здобувши вищу, як на той час, освіту, Пісченко підносився над рівнем спеціально-козацьких інтересів, що панували над провідниками руху і над самим Хмельницьким, «добрим молодцем, давнім запорожцем». Така вузькоглядність проводирів трохи завдавала йому жалю. Перед очима Пісченка носилася перспектива увільнення цілого народу «росского», по шкільній термінології, «аж до Вісли, Люблина й Кракова».
їхати до Києва не було що й думати. Рушаючи на Волинь, Грицько переслав листа до Настусі, де потішав її, як умів. Пилявецька катастрофа, коли Польща вдруге нагло стратила військо в боротьбі з козаками, надавала ще поважніше значення війні: всі з напруженою увагою слідкували, що з того вийде, й розуміється, Грицько тепер нізащо не поїхав би з війська. Похід був тяжкий. Почалися осінні дощі, болоття, Хмельницький, не спускаючи з уваги нарад елекційного сейму в Варшаві, поволі, навмисне тягнучи час, посувався на захід: стояв під Львовом, потім під Замостям, Грицька, як і багатьох інших, ця тяганина нудила й дражнила; чому не використати час, поки Польща без короля й без війська не могла собі дати ради, не перевернути тієї Польщі догори ногами й не визволити український народ на віки вічні!..
Натомість прийшла вість про вибір короля, а заразом і лист від нововибраного Яна Казимира до Хмельницького, де він, дякуючи за «афект» до нього (Хмельницький ратував дуже за його вибір), обіцяв задовольнити жадання козаків та хотів, аби Хмельницький відвів своє військо «на Україну» чекати королівських комісарів. Хмельницький звелів бити з гармат на «віват» новому королю, показував велику радість,і 14 падолиста козацьке військо рушило назад, взявши незначний викуп з За-мостя.
Поволі рушило військо по падолистовому грудді й бездоріжжю. Грицько був дуже не-задоволений таким несподіваним кінцем війни, й під впливом цих думок його ще більше тягнуло в Київ, скоріше побачити Настусю. Але гетьман якраз показував йому особливу ласку, і Грицько в усякім разі мав стільки поваги й любові до нього, що не хотів би зробити йому прикрість, відпросившись наперед.
IX
У неділю 17-го грудня 1648 р. в Києві було !§елике свято; мав прибути; Хмельницький Волинським шляхом від БілгОродки. Про це було" повідомлено наперед, і місто, духовенство і все, що було живого в Києві (крім тієї перехованої шляхти, розуміється), готувалось приймати «протектора руського народу і грецької релігії», тим більше — помиреного тепер з королем. Митрополит Сильвестр Кос разом з патріархом ієрусалимським Паісієм, що пробував тоді в Києві, чекаючи Хмельницького, з усім головнішим духовенством, з магістратом, з братством виїхав йому назустріч пополудні. Сила-силенна народу з Київа і з околиці рушила теж на Білгородський шлях. Коли Хмельницький зблизився на чолі старшини, на чудеснім воронім, багато вбранім коні, з білими перами на соболиній шапці, патріарх з митрополитом вийшли з саней йому назустріч з хрестом та свяченою водою. Хмельницький і старшина злізли з коней і підійшли до хреста. Тут приступив магістрат та підніс гетьману хліб-сіль на срібній тарілці. По цім стала пописуватись Академія: один з професорів виголосив латинську промову, де величав Хмельницького як «Нового Мойсея, опікуна, спасителя, свободителя народу від лядського іга єгипетського»,— «для того то і названий був Богданом — від бога даний руському народу». По тім пішли многоліття й слава. Сила народу переймала кожний оклик, із замку почали бити «славу» гармати, а далі спудеї Академії стали співати кант:
Вічної похвали от нас єсть достоїн
Храбрий на землі і на морі воїн —
Войск запорозьких Хмельницький старіший, Вождь ізрадніший.
Отечество над вся паче возлюбивий І його ради ні во что вмінивий Розкоші, покой, користі, інтрати,
І вся привати і т. д.
При співанні того канту патріарх запросив Хмельницького в сани митрополита, в котрих вони приїхали, й посадив митрополита по ліву руку, а Хмельницького по праву від себе. Оточений кінною старшиною і масою народу поїзд звідти під'їхав до відновленої покійним Могилою Софійської кафедри, де його стріло духовенство в ризах і зараз почалося богослужіння.
Отець Кирило теж був між зібраним духовенством, і його запрошено звідти на перекуску до митрополита, що приймав у себе гетьмана. Коли він, скинувши ризи і взявши теплу керею, з своєю довгою палицею з срібною головкою у руці, виходив бічними дверима з кафедри, до нього приступив якийсь молодий та гарний козак і поцілував його в руку.
— Чи пізнаєте, панотче, мене? — спитав він.
— Я — тебе? А ти ж звідки?
— Я Грицько Пісченко, коли пам'ятаєте.
Справді Грицька досить трудно було пізнати. Він обсмалився й наче виріс, мав страшні вуса, поважну поставу і був багато по-козаць-кому вбраний. Отець Кирило в першу хвилю зрадів з несподіванки й почав з ним чоломкатись, але разом спинився:
— Чекай! Я з тобою, як з добрим, а ти зо мною як? Казав я тобі — не подарую, якщо підеш до війська. Я сподівався з тебе на старості літ потіху мати, а ти науку покинув та бач — який лицар! А був би з тебе добрий богослов! Як ти тоді декламував Ксенофанеса, га? Тільки то схибив, що казав за ту власть диявольську...
Грицько сумно прослухав тієї бесіди.
— То так мене стрічаєте, отче? — гірко сказав він.— Я скільки разів був в небезпечності, груди свої наставляв, крові своєї не жалував за наш народ та потішав себе, що стрінете мене, як доброго сина свого народу, а ви натомість...
— Та що ж,— утихомирився трохи отець Кирило,— за заслугу тобі слава, а мені все жаль: наче сина мав і втратив.
Духовенство вже все виходило з кафедри, й отець Кирило мусив спішити.
— Чи ж позволите цього року бодай на кутю прийти, як давніше? — спитав козак.
— Приходь, хто ж тобі боронить? Тільки мені все шкода...— відповів отець Кирило, прощаючись з ним.
X
Отець Кирило, вернувшись до господи, оповів Настусі свою зустріч з Грицьком, але, помітивши, що вона незвичайно з того втішилася, додав:
— Викинь ти його з голови! Я з його сподівався на старість потіху мати, але мені козака в зяті не треба,— і,щоб перервати неприємну розмову, він пішов до своєї світлиці й зачинив двері.
Ці слова були дуже прикрі Настусі, але над усім панувала тепер у неї радість, що Грицько вернувся живий і здоровий, що вона його скоро побачить і що він, видко, її пам'ятає, коли просився до них на кутю.
Нарешті наблизився і той так жаданий Святий вечір. Як звичайно, прибрано було все, й отець Кирило засів до столу «со чадами і домочадцями». Настуся, що нетерпляче чекала й дивувалась, що Грицько забарився, зараз учула, що хтось застукав, і вислала хлопця.
Справді то був Грицько Пісченко. Він увійшов тихенько в синім жупані, підперезаний турецьким шалевим поясом з багато кованою шаблею. Почоломкався з отцем Кирилом і нерішуче став перед Настусею, що зачервонілась і засоромилась, розрадувана й щаслива, що його бачить.
— Ну, Григорію, сідай скорше! — сказав отець Кирило, і святовечірній обряд пішов звичайним порядком.
Покінчивши з кутею й відіславши службу, отець Кирило зістався при столі з донькою і Григорієм та ще одним далеким свояком, що звичайно з ним разом їв кутю. Пішли оповідання й розмови. Грицько, учасник цілої війни і близький до Хмельницького чоловік, багато чого мав розказати; і незчулись, як заспівав півень.
Потішений розмовою отець Кирило казав Грицькові приходити, поки буде в Києві, але, прощаючись з ним, сказав:
— Тільки-то пам'ятай, Григорію: я тебе люблю й тобі радий, але зятем я козака мати не хочу, тож і не забирай собі чогось у голову. Було мене слухатись, як казав не йти у козаки.
