Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (читать книги онлайн без .TXT) 📗
— І що потім?
— Потім, коли буде час, прилаштуєшся десь поблизу дома Чагіна і будеш фотографувати тих, хто до нього приходить… Я тобі за кожний знімок буду платити… Зрозумів?
— Скільки?
— Якщо обличчя людини буде видно, то по… двадцять рублів, — Ігор помовчав, перевіряючи реакцію Іванка на запропоновані розцінки. Але Іван серйозно кивнув, очевидно, сума його влаштовувала.
— А якщо обличчя не буде видно, то нічого. Такі знімки мені не потрібні.
— Якщо хочете, зможу вам і руду Вальку сфотографувати.
— Сфотографуй, — погодився Ігор. — І її чоловіка також!
— Нащо він вам потрібний? Він же ганчірка! — поблажливо усміхнувся Іванко.
— Яка ганчірка?
— Отака: не чоловік, а рибалка… Петько-білорус його «трапочкою» називає. Весь хворобливий, не п’є зовсім.
— Зрозуміло, — зупинив балакучого господаря Ігор. — Ну все, твоє здоров’я! — гість підняв гранчак, щедро наповнений Іванком.
Випили. Ігор встав з табуретки.
— Я посплю!
— Так… я прийду, а вас, мабуть, вже не буде? — запитав Іванко.
— Не буде, — кивнув «міліціонер». — Але за кілька днів я повернусь. Як матір твою звати? Про всяк випадок?
— Олександра Маринівна…
— Маринівна?
— Можна й Мар’янівна. Дід був болгарин, звали Марин…
— А-а! — протягнув Ігор і вийшов з кухні.
Зайшов у кімнату з нерозкладним диваном. Поклав на підлогу пакунок з рибою, роздягнувся, акуратно склав на табурет форму, зверху — ремінь з кобурою і кашкет, заліз під ковдру. В роті лоскотав кислинкою смак очаківського вина. Перед очима стояла руда Валька з задерикуватим азартним вогником у зелених очах. У вухах дзвенів її голос. Тепло тіла Ігора, не знаходячи виходу з-під теплої ватяної ковдри, почало там, під ковдрою, і накопичуватися. Накопичившись, зморило його. Зморило і перенесло ніжними руками, опустило в кокон сну, звідки, відіспавшись, людина випурхує повним сил метеликом, щоби насолоджуватися до наступного сну свіжістю нового дня життя.
11
— Ти що, ще не вставав? — здивовано вигукнула Олена Андріївна, стоячи над ліжком сина. — Задихнешся ще уві сні! — вона зсунула ковдру з накритого з головою Ігора. — Скоро пів на першу!
Ігор підвів голову, подивився на матір.
— Що це в тебе погляд каламутний? — здивувалась вона. — Ти що, випив вчора?
В роті очаківське вино кислить, в голові щось невагоме хитається, заважаючи думати. Ігор знов відкинувся на подушку. Краєм ока газетний пакунок на підлозі біля ліжка помітив.
— Ось, — показав рукою. — Візьми! На обід буде…
— Та я на обід гречку варю, — промовила Олена Андріївна, але пакунок підняла, понюхала.
— Що ти до холодильника не поклав? Це ж риба?
Ігор кивнув.
— Сили не мав, — признався ледь захриплим голосом.
— Ну, полежи ще трохи, — змилостивилася мати. — Як все буде готове, я покличу! А що це за форма? — Олена Андріївна зупинила погляд на кашкеті, під яким акуратною стопочкою була складена стара міліцейська амуніція. — Роботу знайшов, чи що? Охоронцем?
— Ні, це я так, заради сміху, — відмахнувся Ігор. — У Коляна день народження був у стилі ретро…
Цього пояснення для Олени Андріївни виявилося достатньо. І вона вийшла, забравши із собою загорнуту в газету рибу.
Залишившись сам у кімнаті, Ігор встав з ліжка. Перш за все міліцейську форму до шафи сховав, а сам у спортивний костюм одягнувся, на ноги — шкіряні пантофлі з хутром всередині. Стопам відразу стало тепло і затишно, і піднялося це відчуття доброго затишку від ніг до голови. І голова заспокоїлася, все до норми повернулося. Все, окрім смаку в роті. Ігор чистив зуби хвилин п’ять. Чистив твердою зубною щіткою, згадуючи смак зубного порошку, знайденого у Івана Самохіна.
«От би розповісти Степану, — думав Ігор, дивлячись у дзеркало над умивальником і слухаючи дзюрчання цівки води. — Ні, не повірить… Якби ж то докази були!»
На обличчі з’явилася усмішка. Самовдоволена.
— Обідати! — долинув голос мами з кухні.
Щойно Олена Андріївна спробувала смаженої рибки, на обличчі в неї з’явився вираз захвату, від якого вона аж помолодшала.
— Господи! Яка смакота! Я зараз! — вона вислизнула з-за столу.
— Ти куди? — здивувався Ігор.
— Я сусідку покличу! Боже мій, яка смакота! Зовсім як у дитинстві! — примовляючи, вона квапливо вийшла в коридор.
Ігор здвигнув плечима, почувши, як гримнули вхідні двері. Поклав масла в гречану кашу. Скатав виделкою «в рулончик» засмажену рибну шкірку і поклав до рота.
«Справді, — подумав, — смачно! Але не настільки, щоб з-за столу вискакувати і кудись бігти!»
Мати повернулася з сусідкою Олею хвилинки за три. Заметушилась, ставлячи на стіл ще одну тарілку і виделку. Насипала гірку гречки, смаженого глосика поруч поклала. Оля спершу скуштувала рибу, її обличчя застигло в задумі. Тобто застигло все, окрім рота. А губи повільно ворушились, доводячи, що вона не сидить без діла. Прожувавши, тітка Оля кивнула.
— Де ж це ви таку купили? На ринку? — запитала вона. — Жива була, чи як?
— Не жива, а щойно зловлена, — пояснив Ігор.
— Як же це: щойно зловлена? Це ж морська, а поки довезеш! — усміхнулася Оля. — Це тебе, видно, продавщиця надурила! Заморожена вона була, точно!
— А смак? — з ледь помітним обуренням в голосі запитала Олена Андріївна. — Смак який!
Сусідка знизала плечима.
— Консервантів, може, додали. Зараз навкруги одна хімія! Хімія та це «гемео» штучне. Хочеш — такий смак, хочеш — інший зроблять!
Олена Андріївна важко зітхнула і опустила виделку на стіл. Ігор помітив, що настрій у мами зіпсувався. Він подивився на сусідку недобрим поглядом.
— Вибачте, тьотю Олю, що мама вас потурбувала! Ви, мабуть, чимось зайняті були… А тут через якусь дрібницю вас з дому висмикнули… Ви той… повертайтеся!
— Та чого там, все одно вийшла, — відмахнулась вона від Ігора, ніби не помітивши жодної шпильки в його словах.
І сусідка продовжила з апетитом поглинати рибу з гречаною кашею, і то доволі енергійно. Ігор доїв одного глосика і другого зі сковорідки, що в центрі кухонного столу стояла, на свою тарілку переклав.
Мати також повернулася до трапези, проте їла тепер мляво, без апетиту. Ігор кинув погляд на сусідку. Помітив, що вона вже свою рибу доїдає і на останнього глосика, що у сковорідці лежав, поглядає. Ігор встав. Забрав сковорідку зі столу, накрив її кришкою і поставив на плиту.
Знову сідаючи на своє місце, Ігор зустрівся поглядом з тіткою Олею.
— Вибачте! — вихопилось у нього. — Мама думала, що вам сподобається.
— А мені що? — набурмосилася сусідка. — Мені подобається. Я камбалу люблю!
— Це не камбала, це глосик, — виправив її Ігор роздратовано. І вона замовкла, опустивши свій погляд в тарілку з недоїдженою гречкою.
— Як садівник? — сусідка раптом повернулася до мами, бажаючи, видно, вивести розмову в бік своєї корисності.
— Та ось, пішов кілька днів тому і поки ще не повертався, — відповів за маму син. — Може, де компанію пияків знайшов?
— Так він же не п’є! — схвильовано вигукнула тітка Оля.
— Багато роботи переробив, — подала голос мати, обернувшись до сусідки. — Спасибі, що привела!
Сусідка заспокоїлася, посміхнулася. І, напевно, збагнула, що на цій гарній ноті саме час попрощатися.
Чай вони пили вже вдвох.
— Шкода, що ти мало риби купив, — проговорила раптом мати.
Ігор встав, переклав останнього глосика зі сковорідки на чисту тарілку і поставив біля мами. Вона посміхнулася, відставила чашку з чаєм убік і знову взялася до риби.
— Не дорого купив? — спитала вона, доїдаючи.
Ігор заперечливо похитав головою.
— Наступного разу більше візьму! — пообіцяв.
Після обіду Ігор підійшов до дверей сараю і роздратовано подивився на замок.
«Зламати, чи що?!» — подумав.
Та знайти підстави для переходу від думки до дії не зміг. Нічого конкретного в цегляному сараї, замкнутому на замок зниклим Степаном, йому не було потрібно. Та й сам факт присутності замка ніби говорив, що Степан повернеться, і що скарб або, принаймні, якась його частина ще там, всередині.
