Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Вийшла з кімнати. Повернулась через кілька хвилин. Простягнула складений вчетверо аркуш паперу, видертий із зошита.
— Передасте йому, — сказала. — Він як? Здоровий?
Ігор кивнув.
— А фотографії його у вас з собою немає?
— Фотографії? — здивовано перепитав Ігор. — Ні…
— А чому він саме вас попросив приїхати? — продовжувала допитуватись Олена. — Ви з ним приятелюєте? Чи він вам заплатив?
— Та ні, він живе у нас… Ми з ним… ну майже друзі…
— Чого ж він у вас живе?
— По господарству допомагає, — пояснив Ігор. — Ми з матір’ю самі не даємо ради…
— З матір’ю?! — перепитала жінка і якось дивно кивнула, ніби їй все стало зрозумілим.
Ігор, помітивши це, скривив губи, розуміючи, про що вона подумала. Але щось їй доводити бажання не мав. Навпаки, виникло бажання їй кілька питань поставити, тільки якось невчасно, напевно, це бажання з’явилося.
— Ви в Києві буваєте? — запитав Ігор.
— Я? В Києві? Ні! — вона заперечливо хитнула головою. — Що мені там робити?
— Заїхали б, — Ігор знизав плечима, — батька б провідали, в нас би погостювали, хоч ми не в самому місті живемо. Ви батька давно не бачили?
Очі Олени стали круглими. Вона на мить завмерла.
— Давно? — промовила вона повільно. — Мені здається, я його ніколи не бачила… Хоч це і неправда. Він приїздив декілька разів, коли ще мати була жива. Останній раз років п’ятнадцять тому.
— Вибачте, — Ігор опустив погляд. — Я не знав… Мені не треба було питати…
— Мені скоро на роботу… — промовила Олена вибачливим голосом.
Ігор встав з дивану, попрощався і вийшов у коридор. Там вони з хвилину мовчки дивилися одне на одного.
— Де ви ночувати будете? — раптом запитала Олена. — Я вас залишити не можу…
— Не треба, я сьогодні відразу повертаюся, — відповів Ігор.
— Невже ви лише, заради листа приїхали?
— Ну, я ще місто сьогодні подивлюся… До вечора часу досить!
— Так, місто у нас гарне, — погодилась молода жінка.
Ігор йшов вниз вулицею, впізнаючи будинки і паркани, повз які проїжджав на старенькій «Ладі» півгодини тому і відчуваючи спиною погляд цієї молодої гарної жінки, яка так дивно відреагувала на привезений Ігорем лист. Зрештою, чому дивно?! Адже вона передала Степанові відповідь. На аркуші паперу без конверту. Дійшовши до п’ятиповерхових «хрущівок», Ігор зупинився і вийняв згорнутий вчетверо аркуш. Якщо би лист був у конверті, навіть в незаклеєному, він би, напевно, не став би його читати. Але конверта не було, змісту листа Степана до дочки Ігор не знав. Можливо, її відповідь хоч трошки прояснить наміри Степана?
Хлопець розгорнув аркуш.
«Все може бути. Олена» — ось і вся її відповідь на лист!
Цілий день блукав Ігор старовинними вуличками Львова. Заходив у костели, в магазини. Не маючи чим зайнятись, навіть підстригся за тридцять гривень у маленькій перукарні. Останні дві години свого перебування в місті провів на вокзалі. Тільки там і згадав, що жодного сувеніру не купив для матері.
А зранку над Ірпенем знову світило сонце. І тільки калюжі на дорозі свідчили про нічний дощ.
Найперше Ігор передав Степанові записку від дочки.
— Як там вона? — поцікавився садівник.
— Нормально, — Ігор знизав плечима. — Вона на роботу поспішала, тому ми нормально поговорити не встигли.
— Вона сама живе?
Ігор замислився, згадуючи кімнату, коридор, пантофлі в коридорі.
— Та ніби сама, — сказав.
Степан кивнув головою. Потім прочитав записку. Ігор із подивом помітив, що коротка відповідь викликала посмішку у садівника. Світлу, майже дитячу, посмішку.
— Ну, слава Богу, — видихнув садівник, переводячи погляд на хлопця. — Виходить, вона не проти…
— Не проти чого? — перепитав Ігор.
— Не проти переїхати до мене, — пояснив Степан.
— Сюди? — Ігор сторопіло обвів поглядом цегляний сарай.
Степан розсміявся.
— Ну, ти мене іноді дивуєш! — сказав він. — Ти знай своє місце! Аванс отримав? Тепер ти — мій садівник!
— Та я ж не вмію…
— Та я пожартував щодо садівника. Не бійся! В тебе тепер інше завдання! Відпочинь з дороги. А потім з’ясуй, чи не продається де-небудь поруч дім, а краще — зразу два, і щоб були поруч. Зрозумів? Я також розпитаю. Може, вдвох і знайдемо!
Ігор кивнув. Його погляд зупинився на лівій руці Степана. Він згадав, що бачив її забинтованою, але зараз бинта не було. Степан помітив погляд Ігора і підняв ліву руку. Сам оглянув зайодовані садна.
— Іноді навіть старих друзів треба вдарити, — сказав він. — Щоби не забувались. Ось і мені довелось… Пашка-ювелір забув, що ми один одного тридцять років знаємо. Не ту ціну спочатку за наш скарб запропонував. Але потім виправився.
До обіду Ігора справді розморила втома, і він приліг. Довго не міг заснути. Думав про Степана і його дочку, про гроші, отримані від якогось Пашки-ювеліра, про те, що Степану тепер потрібні два будинки і бажано де-небудь поруч. Дивне відчуття не покидало Ігора — відчуття, неначе Степан справді був його родичем, родичем, про якого майже нічого йому, Ігореві, невідомо.
А на вулиці раптом задощило. І повітря наповнилось осінньою вологою. І монотонний неголосний шурхіт дощу по ще не опалому листю дерев, які росли за вікном, заколисав Ігора. І він нарешті заснув, згадавши ще раз гарне сумне обличчя Олени, її довгий погляд на прощання в тісному коридорчику будинку на вулиці Зеленій.
12
Степан зранку зайнявся парканом. Він перебував у доброму гуморі і, видно, вирішив поліпшити настрій Олені Андріївні або просто компенсувати свою відсутність ударною працею. Об’єкт для праці він вибрав сам.
— Паркан щось благенький став, — сказав він за сніданком. — Я вчора, коли зачиняв хвіртку, помітив, як по ньому наче хвиля побігла. Видно, кілька стовпців підгнили!
Мати кивнула, в очах — вдячність.
— Гарні у вас терези! — Степан кивнув на підвіконня. — Скільки дивлюсь, щораз про своє життя думаю…
— Це ще бабусині, — відповіла мама. Також з любов’ю глянула на мідні шальки. — Вона їх все життя із собою возила. І в евакуацію в Сибір, коли війна була. І назад. Зате прожила майже дев’яносто!
Степан подивився задумливо на маму.
— Хороша ви жінка, — сказав.
І, допивши чай, пішов на обстеження дерев’яного паркану. Походив біля нього і з двору, і з вулиці. Ігор, який залишився на кухні з другою кружкою чаю, з цікавістю спостерігав за робочим запалом садівника з вікна. Спостерігав, поки Степан не заглянув у дім.
— Три стовпці міняти потрібно, — сказав діловито. — Це гривень сто п’ятдесят буде!
Ігор здивувався.
— Що, купувати потрібно?
— Ну не красти ж! — розвів руками Степан. — Тут неподалік один чоловік будівельні матеріали з двору продає. Там стовпці також є.
Ігор, все ще дивуючись, пішов до своєї кімнати, дістав з отриманої від Степана ж пачки двохсотгривневу купюру.
— Я здачу поверну, — пообіцяв Степан.
Знову залишившись один, піддався Ігор осінньому настрою і засумував. На небі сіро, хмарно. Дощу не буде, але й сонця не передбачається. А будь-який день, хоч похмурий, хоч теплий потребує повноцінного наповнення, інакше можна цю дату з життя просто викреслити. Ігореві не хотілося нічого з життя викреслювати. Він розумів, що врешті-решт це він наповнює дні свого життя подіями або бездіяльністю. Отже й відповідає за це сам.
І пригадався йому «паралельний» Очаків і його мешканці. Ось де в нього адреналін в голову бив. Там — життя, хоч і там осінь. А тут?!
Подзвонив Коляну на мобільний. Запитав про плани на вечір.
— Шо, випити хочеться? — здогадався приятель.
— Ну не просто випити, а дещо тобі розповісти!
— Під’їжджай на шосту. Сядемо де-небудь! — охоче погодився на зустріч Колян. — Я теж оповідки маю, я тут одну справу на дві штуки баксів провернув. Не відриваючи пальців від «клави»!
Після телефонної розмови з приятелем Ігореві стало веселіше. Залишилось якось дотягнути до вечора. Хоча, навіщо чекати? Можна й раніше до Києва вирушити і прогулятись де-небудь. Київ — місто велике, в ньому час летить зі швидкістю звуку. Не встигнеш вулицею пройтися, а вже вечір!
