Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
По старих історіях Львова — Зіморовича (Leopolis triplex, Opera вид. Гека, 1899), Ходинєцкого (Historya m. Lwowa, 1829), Зубрицького (Kronika m. Lwowa, 1884) треба згадати: Вагилевича Poczatki Lwowa (Kolko rodzinne, Льв., 1860, також екскурс в III т. Akta grodz, i ziemskie). Петрушевича Краткая историческая роспись церковъ въ Льво†(Галицкій историческій сборникъ), Шараневича Стародавный Львовъ, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы), Widman Kosciol sw. Jana Chrzciciela we Lwowie, 1869, Rasp Beitrage zur Geschichte der Stadt Lemberg, Відень, 1870, Kunasiewicz Przechadzki archeologiczne po Lwowie, Льв., 1871, Шараневич Географическо-историческіи статіи, Льв., 1875 (з Временника Ставропіґ. Інст. на 1875 р., до Львова належить тут II і III роздїл, де автор користуєть ся пізнїйшими актовими матеріалами для вияснення давнїйшої топоґрафії Львова), L. Dziedzicki — Lwow (Slownik geograficzny варшавський, т. V, 1880), Шараневич Указанія въ писанныхъ источникахъ а особенно въ документахъ до археологическихъ изслЂдованій, Льв., 1886 (гл. II — Львів), Czolowski — Lwow za ruskich czasow (Kwartalnik hist, 1891, IV — найбільше солідна розвідка з сеї лїтератури), Петрушевич Лингвистическо-историческія изслЂдованія о начаткахъ города Львова и окрестностей его, съ возрЂніемъ на предисторическія времена переселенія словенскихъ и румынскихъ племенъ изъ придунайскихъ странъ въ предкарпатскія области, Льв, вид. I-III, 1893-1897 (не скінчене, друкувало ся в додатках до Вістника Народнього дому, характером не ріжнить ся від розправ тогоже письменника про Галич).
З иньших галицьких міст про Перемишль моноґрафія Анатоля Лєвіцкого Obrazki z najdawniejszych dziejow Przemysla, 1881, але вона обмежуєть ся оглядом історичних подїй звязаних з містом. Про Звенигород є маленька спеціальна лїтература: В. Ільницкий Стародавный Звенигородъ, Льв., 1861 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. І), Lam Starozytny DYwinogrod i „Rozne Pole", Льв., 1887, нарештї моя розвідка: Звенигород галицький, в XXXI т. Записок Н. т. ім. Шевченка: тут дано перегляд спорів про місце Звенигорода, зібрано відомости про нього й описано археольоґічний матеріал, призбираний останнїми часами. Про Теребовлю книжочка В. Ільницького — Стародавня Теребовля, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. III), але вона обмежуєть ся переповіданнєм лїтописних подїй.
10. Неволя Володаря і галицькі звістки Длуґоша.
Про неволю Володаря маємо два сучасні оповідання: Ортлїба, абата Цвіфальтенського монастиря, в Швабії, в його історії сього монастиря, писаній між р. 1135 і 1140, і Герборда, в його біоґрафії Отона бамберського, писаній в 1158-9 рр. (Wattenbach II, 188 і 304) — Monum. Pol. hist. II c. 3 і 74-5. Але обидва письменники, хоч досить близькі до подїї часом, черпали свої відомости з других і третїх рук, від монахів, що бували в Польщі. В польській лїтературі ми маємо найранїйшу верзію сеї історії у Кадлубка (Mon. Pol. hist. II c. 350-2), записану отже майже столітє по подїї, і теж уже в зовсїм лєґендарній формі. В руських джерелах маємо тільки коротеньку згадку про неволю Володаря (Володаря яша Ляхо†лестью) і знову другу — про Петрка, що його за зраду мала спіткати потім велика біда (Іпат. c. 206 і 228). При тім лїтописець покликуєть ся на писане про те "въ заднихъ лЂтЂхъ", правдоподібно — на якийсь епізод, пропущений в сїй редакції київської лїтописи, хоч не неможливо, що він розуміє тут тільки ту коротеньку згадку про неволю Володаря „лестью". За те якесь затрачене для нас руське оповіданнє (може се як раз, на яке покликуєть ся київський лїтописець) використане було Длуґошом (І c. 525).
Взагалї я досить песимістично беру здогади про „затрачені для нас руські лїтописи", використані пізнїйшими компіляціями, але в сїй части у Длуґоша дїйсно можна з всякою правдоподібністю признати якесь добре руське, страчене для нас джерело, а то в сих оповіданнях:
під 1122 p. — про напади на Польщу Володаря й його неволю
під 1126 — про смерть Володаря (з датою), подїл його волости і напад його синів на Польщу
під 1128 — про боротьбу Володаревих синів між собою.
Що Длуґош під 1122 р. користав не з польських джерел, видно з того, що стрівши польську верзію сього оповідання (Кадлубка), він не пізнав її й оповів на ново, як осібний факт, під р. 1134. Його перше оповіданнє досить просте, має докладні вказівки: місце qui Wyszokie apellatur де зловлено Володаря; дату його повороту до Перемишля; вповнї можливі числа викупу, звичайного патріотичного Длуґошевого гіперболїзму тут не маємо. Тому я уважаю се оповіданнє найбільш певним і положив його в основу свого оповідання.
Аналїзу нїмецьких і польських оповідань XII-XIII в. про неволю Володаря дав Линниченко в осібнім екскурсї в додатку до своєї книги Взаимныя отношенія Руси и Польщи. Він справедливо виводить з їx аналїзи, що верзія, мовляв Петро навмисно з тим вступив на службу до Володаря, аби його зловити (як маємо у Герборда і Кадлубка), була пізнїйшою варіацією, тим часом як Ортлїб такого злого наміру Петрови не надає. Справедливо также цїнить він Длуґошове оповіданнє, але зовсїм безпотрібно ставить поруч з ним Татїщевське, думаючи, що в обох використане одно затрачене руське джерело, і подібність їх оповідань уважає доказом їх певности. Ся подібність пояснюєть ся далеко простїйше: Татїщев тут черпав в Длуґоша через Страйковского (Kronika І. 186), що з рештою трапляло ся йому й частїйше (див. вище c. 999).
До сеї справи див. іще: Mosbach Piotr Syn Wlodzimierza, 1865, Semkowicz Krytyczny rozbior dziejow Dlugosza, 1887, c. 161-2.
11. Оповіданнє Кадлубка про реституцію галицького князя Казимиром Справ. (до c. 43).
Кадлубек (Mon. Pol. hist. II c. 407-412) оповідає се так: Казимир іде на Русь походом і насамперед приступає до Берестя та розпочинає облогу. Наступає поясненнє цїли Казимирового походу: він хоче вернути якомусь руському князю, сину своєї сестри, його волость, бо сей князь уважав ся неправним (підміняним), і для того брата його прогнали; дальше довідуємо ся що й горожане його не хотїли приймати, уважаючи незаконним, а навіть польські вельможі були ображені, що для якогось байстряти розпочата війна. Тим часом наспівають против Поляків руські полки:"Всеволод белзький з боярами володимирськими і галицькими; але Казимир їх побиває (риторична опись битви й деклямація з сього поводу). „І так здобувши і місто і побіду, він осаджує князем кого був призначив". Але того ним протеґованого князя отруїли слїдом свої люде, а його волость Казимир передав з обовязком послушности, (тут наступає дуже важне, а неясне місце) duci Laodirairiae fratri ducis Romano (в продовженню Мєржви: duci Laodimiriae Romano, у т. зв. Боґухвала: Ladimirus frater eius per matrem). Дальший роздїл розпочинаєть cя такими словами: Quem ob meritorium insignia regno quoque Galiciensium Casimiri liberalitas insignivit... Оповіданнє дати не має, а вложене між польськими подїями 1181 і 1191 р.; дату дістає воно уже в хронїцї Великопольській, т. зв. Боґухвала — 1182 р.
Насамперед повстає питаннє, що то був за княжич, для котрого здобував ту волость Казимир? Кадлубек каже тільки, що він був старшим сином сестри Казимира і братом Романа, і що його прогнали брати, бо мати признавала його підміняним Хронїка т. зв. Боґухвала називає його братом Володимира, а заразом додає, що його батько був угорський королевич, а вдруге його мати була замужем за руським князем (тут очевидно він має на гадцї доньку Болеслава Кривоустого Юдиту, видану за угорського королевича, котрого лїтописець зве Кольоманом — Моn. Роl. hist. II 508 і 534). Нарештї Длуґош, що контамінував звістки Кадлубка і т. зв. Боґухвала (додавши чимало ще своєї фантазії й помилок), зве сього князя Мстиславом (II c. 112).
В науковій лїтературі виходили в сїй справі все від оповідання т.зв. Боґухвала; найбільш розповсюднений погляд, пущений в курс Бєльовским, що тут іде мова про сина Бориса Кольомановича (Моnum. Pol. hist. II. 407, прим., з иньших праць, сей погляд приймають нпр. Шараневич Die Hypatios-Chronik c. 28, Gorski Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusia c. 16 й ин.). Одначе про шлюб Бориса з Болеславівною нїчого не звістно, анї не знаємо нїчого про волости його синів на Руси. Проф. Бальцер, що дуже докладно вияснив неможливість сеї гіпотези, досить правдоподібно припускає, що т.зв. Боґухвал перенїс тут в XII в. історію шлюбу Сальомеї Лєшківни з Кольоманом (Genealogia Piastow 173-5. Сам Бальцер, вертаючи ся до Кадлубка, приймає, нїби тут іде мова про сина Мстислава Ізяславича, що дїйсно, дуже правдоподібно, був оженений з Болеславною, отже думає, що сей Мстиславич був вигнаний братами і вернений на стіл Казимиром. Так дїйсно виходило б з тексту Кадлубка, який маємо (текст сей одначе дуже попсований). Але такого виводу абсолютно не можна прийняти: ми не знаємо Мстиславича вигнаного братами, а в сїм числї і зовсїв не було на сьвітї з Мстиславичів нїкого більше окрім Романа і Всеволода: два иньші брати в 1171 р. вже не жили. Друга трудність: як се так Казимир боронить прав князя, вигнаного, очевидно з того, Романом, а потім його волость, коли того князя струїли, віддав Роману таки, і Кадлубек нїчим не мотивує такої переміни в відносинах Казимира до Романа?
