Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Облиште, Пішто-бачі… Яке від неі? може бути лихо… Вона сама кожного боі?ться, переполошена якась, дика… Хустку з очей остерігається підвести, не кажучи вже про те, аби слово вимовити…
– Я знаю, шо кажу, дитино… А ти міркуй. У тихому болоті дідько газдує…
… Перед нами вже маячіли обриси корпусів, а я роздумовувала над почутими словами. Дідова пересторога не виглядала марнослів’ям. Я пригадала всі недавні страхи під час лікаревих відвідин, подумала про те, що за весь час моєі? присутності в «Притулку» дивна Анця не промовила до мене жодного слова, і намагалася все це зв’язати у логічний ланцюжок із дідовими словами. Виглядало доволі безглуздо, адже, здавалось, окрім кухонноі? праці затуркана кухарка не здатна ні на що. Про всяк випадок я вирішила пильнувати, незважаючи на те, що застереження Пішти-бачія виглядали безпідставними.
… Осінь у горах наступає стрімко, без попередження, як піст після Покрова. Крім польових робіт, якими супроводжувалась щорічна підготовка до зими, було ще безліч клопотів. Дядько Степан трудився, не покладаючи рук. Колов дрова, лагодив вікна та двері, аби не гуляв корпусами пронизливий вітер… Мовчазний Василь-чоботар не розгинався над верстатом, виклавши поруч рівненькі ряди черевиків, що належали притульчанам і потребували термінового лагодження на зиму. Іван-тесля завзято готувався до першоі? у житті виставки, адже і?і? пообіцяв влаштувати Дмитро Михайлович на ярмарку, який щоосені проводився у місті. Мітя припинив ходити у село – його тепер конче потребували і в «Притулку».
Щоранку, поснідавши і озброі?вшись великими сплетеними з лози кошиками, ми вирушали за і?дальну, на притульчанські «сотки». Окрім Міті збирати врожай нам допомагало ще кілька пацієнтів, а інші, загалом жінки, приводили до ладу будівлі: обклеювали старі порепані віконні рами паперовими смужками, ще робили багато всілякоі? всячини, аби зимувати було тепло і затишно. Ми працювали зазвичай мовчки, і нікому не здавалося дивним, що кваліфіковані медичні працівники на рівні з пацієнтами закладу горбляться на грядках, викопуючи з землі крумплі, чи спинаються під яблуньками, оббираючи з гілок йонатанки чи доброкваски. Наповнені кошики ми зносили на кухню, де так само невпинно кипіла робота. Баба Галька разом з Анцьою сортували зібране. Биті паданки йшли на лекварь, а неушкоджені яблучка пересипалися дерев’яною стружкою, «аби не померзли», і зносилися до «шпайсу», тобто до комори, що знаходилась у підвальному приміщенні. Обидві жінки трудилися не покладаючи рук, і всі підозри щодо кульгавоі? Анці здавалися наразі кумедними: у тягучих терпких випарах повидла, що ледь не цілодобово булькотіло на вогні, вона була такою зворушливо заклопотаною, що не вірилося, аби і?і? турбувало щось інше, окрім заготівлі і?стівних запасів. Дмитро Михайлович все частіше відлучався до міста, клопочучи про додаткове фінансування в зимовий період, і повертався похмурий і дедалі стурбованіший: пішли чутки, що зголосився котрийсь зі спадкоємців графського маєтку, претендуючи на законну спадщину і плануючи навесні відвідини колишнього замку. Отже, доля «Притулку» вирішуватиметься ніколи не баченим досі австрійським праправнуком Шенборна, котрий, окрім права власності, не має, вочевидь, жодного співчуття до сьогоднішніх мешканців графських володінь. Тому в словах лікаря, якими той роздавав розпорядження і вказівки, відчувалася непідробна напруга, в якій красномовно бриніло: ймовірно, ми робимо це все востаннє.
Мені бракувало теплого одягу, проте і?хати до міста я не наважувалась, а в селі, окрім куфайки та гумових чобіт, придбати бодай щось було малоймовірно. Пішта-бачі казав, правда, що можна роздобути гуню, але для цього треба дістатися на той бік Карпат, ближче до полонини. Тому я вирішила налагодити потаємний зв’язок із Лізою, котра виряджала мене в дорогу і про яку я частенько з вдячністю згадувала.
В день однієі? з поі?здок Дмитра Михайловича до міста я очікувала його біля «сторожки», тримаючи в руці листівку із вказаною адресою.
– Я маю до вас прохання, – розпочала несміливо, проте він одразу зметикував, про що йдеться. (Я дедалі більше захоплювалась цим чоловіком та його вмінням читати поміж рядків).
– Ви не боі?теся, що прохання матиме певні наслідки?
Я й справді думала про це, проте вибору не існувало:
– Важливо, аби лист потрапив у руки до адресату. Людина, котрій я пишу, надійна та кмітлива. Вона зробить все так, як треба. І?й можна довіряти.
Лікар змовчав і, заховавши листівку в нагрудну кишеню куртки, вирушив до міста.
…Повернувшись пізно увечері до «Притулку», Дмитро Михайлович заглянув до мене. Він був виснажений, і єдине, що спромігся сказати: «Вам, дорогенька, й справді не позаздриш… Дай Боже, аби все минулося без наслідків… А з Лізою вам пощастило… Якби не дівчисько та ще охоронець, що визвався і?і? викликати, ваша кам’яна фортеця була б нездоланною. Там і муха не пролетить…». Дізнатись про подробиці не вдалося. Єдине, чому я тішилась – лист потрапив до вказаного адресата.
…Наступного дня я вибралась на автостанцію. В посланні до Лізи було домовлено, що речі, перелік яких я попередньо складала – ретельно, уважно, аби не забути щось необхідне, вона передасть рейсовим автобусом.
– А-а, давня знайома! Здоровенькі були! – весело зустрів мене той самий водій, котрий нещодавно пророчив швидку втечу з «Притулку». – Якбач, урвався таки терпець? Я казав, що довго не витримаєш, а ти не вірила… Дурка – вона і є дурка, що б там не говорили, – він, як і тоді, сплигнув із високого сидіння на «перекур» і з цікавістю оглядав мене, шукаючи, ймовірно, зміни у настроі? чи наплічник, що свідчив би про рішучість моі?х намірів втекти…
– А от і помиляєтесь, – підігруючи, відповіла я, – мені мали передати з міста теплий одяг. Готуюся зиму тут зимувати.
Водій здивовано стиснув плечима:
– Ніхто нічого, дівонько, не передавав… Видав, комусь не надто до вподоби твоя ідея… А тобі нема чого ноги до станціі? оббивати. Якщо раптом таки надумають і передадуть, я залишу сільським – вони самі дадуть тобі знати… Бувай… Він вправно розчавив недопалок, і невдовзі за тарахкочучим старим «ЛАЗ» ом здійнялася сіра хмара пилюки. Розгублена я поверталася до «Притулку», а на серці шкребло тривожне відчуття. Так буває, коли очікуєш чогось, проте достеменно не знаєш, чи те очікуване принесе радість, а чи розчарування…
Під воротами «Притулку», трохи збоку, стояли сірі старенькі «жигулі». Водій пригальмував недавно, судячи по неосілій куряві. Він був не надто рішучим: не наважуючись вийти з машини, вертів головою, мов лелека, обдивляючись із вікна місцевість. Підійшовши ближче, я, не вірячи власним очам, радісно сплеснула в долоні:
– Гошо, братчику, ти?!! Як ти сюди потрапив?!! Як тобі вдалося мене знайти?!! – і тут же, наче струмом, мене перетнув страшний здогад. – Невже це він тебе надіслав?!! Невже він про все дізнався?!!
Та добродушний Гоша, висуваючись з явно затісноі? для його статури автівки, тут же мене остудив:
– Ніхто мене не надсилав, сестричко… Ліза попросила відвезти теплі речі… Ти ж сама і?й листівку передала. Я й зрадів – бодай побачимося. Ніхто більше не знає, де ти є… Будь спок…
Я дивилася на рідного вірного Гошу, і шквал емоцій переповнював моє серце… Я відчувала себе Робінзоном Крузо, котрий вперше побачив на безлюдному острові П’ятницю. Я ледь втрималася, аби його не обійняти і розцілувати. Але я усвідомлювала, що попри бурхливі емоціі? він залишається для мене водієм Гошею, котрий ретельно і безупинно виконує обов’язки, аби догодити господарці.
– Ну й діру ти знайшла… Ледве потрапив сюди… Ніхто довіку не здогадається, де ти є…
– Що нового у місті, братчику? Як ти поживаєш, як Ліза? – я не наважувалась запитати, як Макс, хоч на язику свербіло. Та Гоша мене випередив.
– А звідки мені знати, що нового?.. Ліза – як Ліза, а я, сестричко, більше у вас не працюю… З того дня, як ми прогулялися попід шефовим офісом… Підробляю таксистом, ось… Може, й не так прибутково, проте спокійно, і ніхто не принижує…
