Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Я тоді працювала у міському Парку культури і відпочинку імені Лесі Українки. За мною стежили, на мене доносили. Якось прийшли порозмовляти зі мною два співробітники КДБ. Були надзвичайно ввічливими і толерантними. Розпитували про Товариство Лева, вдавали, що нічого не знають ні про організацію, ні про її керівника. Вихваляли Леоніда Кравчука, головного ідеолога ЦК КПУ, який тоді вів теледискусії з професором Мирославом Поповичем щодо Народного руху. Пізніше, коли Леонід Макарович став на бік демократичних сил, ті ж самі працівники КДБ змінили свою думку про нього на протилежну. Керівництво парку отримало вказівку за будь-яку ціну звільнити мене з роботи. З цього приводу відбулася навіть нарада у міськкомі компартії, яку проводили секретарі Л.Голубева і Н.Луцюк. Тодішній начальник доручив директору парку Галині Радченко збирати на мене досьє. Галина Хасанівна, татарка за національністю, ненавиділа все українське, ненавиділа Рух і нашу символіку. Вона відверто заявила, що “её муж возьмёт автомат и постреляет всех этих бандеровцев’’.
Зрештою, я не витримала тиску і розрахувалася з роботи. Але ніхто не міг заборонити мені думати, говорити, діяти.
Найяскравішою подією того часу став для мене установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Волинська делегація вирушила до Києва ковельським поїздом, на який я мало не спізнилася. Пам’ятаю, напередодні від’їзду хтось із знайомих переконував мене в тому, що ковельський поїзд відправляється пізніше. Це й з збило мене з пантелику. По дорозі на вокзал, втиснувшись у переповнений тролейбус, я виявила, що не маю квитка на проїзд. Кондуктора тоді не було, а водій квитки не продавав. Отож я почала просити допомоги у пасажирів. Але ні в кого зайвого квитка не виявилося. На кінцевій зупинці у дверях тролейбуса мене затримали два дебелі контролери. Я пояснювала їм ситуацію, але вони нічого не хотіли слухати. А поїзд тим часом уже рушав з вокзалу.
Несподівано до тролейбуса підбіг Володимир Стрілка, розштовхав контролерів, схопив мою валізу, і ми побігли. Володя підсадив мене на підніжку одного з останніх вагонів поїзда, який вже набирав швидкість, і мені не довелося наздоганяти його на таксі.
Вранці Катерина Шаварова запросила мене і Зою Навроцьку до своїх київських родичів, які прийняли нас надзвичайно тепло і привітно. Ми поснідали, відпочили і, переодягнувшись у вишиванки, вирушили до Київської політехніки. По дорозі зустріли поетів Юрія Андруховича та Віктора Неборака. Настрій був чудовий.
Тисячі людей з просвітлілими обличчями, з радісним блиском в очах яскравими потічками стікалися до Київського політехнічного інституту, перед яким уже хвилювалося барвисте людське море. Багато хто приїхав тоді до Києва без мандата і запрошення. І поки тривав з’їзд, ці люди стояли надворі, вловлюючи кожне слово, виголошене у залі.
Хтось із волинян приклеїв на тумбі для оголошень мій вірш про народ. Перед цією тумбою збиралися люди, читали, переписували для себе у блокнот. Мені про це розповів пізніше Віктор Вербич, який також був під стінами Київської політехніки.
А в залі вирували пристрасті. Один за одним на трибуну виходили промовці, перед якими схилялася вся Україна. Зал зустрічав оваціями виступи Володимира Яворівського, Дмитра Павличка, Михайла Гориня, В’ячеслава Чорновола та багатьох інших відомих людей. Від Волині слово виголосив Євген Шимонович - природжений політик, людина надзвичайно інтелігентна та ерудована. І якщо більшість промовців керувалася тоді емоціями, то Євген Михайлович переконував своєю далекоглядністю, виваженістю, логікою. У залі з'їзду, в його кулуарах можна було побачити багатьох відомих письменників, артистів, художників, науковців, політиків. Воістину весь цвіт нації зібрався тоді у стінах Київського політехнічного інституту.
Особливо приємно було бачити серед учасників з’їзду Ліну Костенко та Павла Мовчана, перед якими я схиляюся не лише як перед творчими особистостями, але і як патріотами свого народу. Тоді я сказала Ліні Василівні, що високо ціную не тільки її творчість, але й мужню громадянську позицію. Вона відповіла, що я перша жінка, яка їй це сказала, і що вона ніколи цього не забуде. На з’їзді була й донька Ліни Костенко, відома поетеса і перекладачка Оксана Пахльовська, з якою також вдалося поспілкуватися.
Велике пожвавлення викликала поява на трибуні з’їзду Леоніда Кравчука. Він знав, що завдяки телевізійним дебатам з Мирославом Поповичем став надзвичайно популярною особою, і відкрито хизувався цим. Леонід Макарович, вийшовши на трибуну з синьо-жовтим значком па лацкані піджака, заявив, що йому не дають проходу, що навіть у туалеті навколо нього збирається багато людей, які засипають його запитаннями, ведуть з ним полеміку. Головний ідеолог ЦК КПУ так завуалював свою промову, що більшість у залі вирішила, що він уже на боці Руху, підхопилася і почала аплодувати. Але оратор сказав, щоб не поспішали висловлювати свою радість з приводу його позиції щодо Руху, створення якого він міг би привітати, якби не... І весь виступ у такому ж руслі, у таких обтічних формах, в які вміє зодягати думки тільки Леонід Макарович. В одному він не лукавив: справді, був уже тоді популярним політиком, що й допомогло йому згодом стати першим Президентом незалежної України.
Апофеозом з’їзду стало прийняття статуту та програми Руху і обрання толовою організації Івана Драча. Люди вітали один одного, браталися, у багатьох на очах блищали сльози. В обійми жінок волинської делегації потрапили Іван Драч та Вілен Мартиросян. Ейфорії не було меж. У кулуарах з’їзду співали Василь Жданкін, Віктор Мороз, Марія Бурмака. Справжню бурю овацій викликала поява у залі Київської політехніки хору під керівництвом Леопольда Ященка. Могутньо і сміливо лунали дня щасливих учасників з’їзду і “Ой у лузі червона калина”, і “Ще не вмерла Україна”. Відчуття щастя, впевненості у нашій перемозі ми повезли на Волинь, аби передати тисячам своїх земляків.
Після установчого з’їзду Руху закипіла робота щодо відродження духовності та культурної спадщини нашого народу. При відновленій Хрестовоздвиженській церкві було створено недільну школу. Особливо величним і урочистим стало святкування Різдва Христового, Великодня та інших релігійних свят. Проте найбільше, мабуть, запам’ятається лучанам Різдво 1990 року, коли під стінами Луцького замку відбулися три вертепні дійства (силами Народного руху, Товариства Лева і “Дніпроспецавтотрансу”). Здається, ще ніколи не бачили сивочолі будівлі древнього Луцька такої кількості люду. Озвучення було поганим, і тому старалися ловити кожне слово. Стояли, немов заворожені, адже все у той день було вперше: і строкаті ватаги вертепників біля підніжжя В’їзної вежі замку, і вертепні вистави, у яких вгадувалися події сучасності, і різдвяна символіка.
Коли ми задумали організувати вертеп, то з’ясувалося, що потрібних текстів ніде немає. Усю виставу довелося записати з уст Андрія Бончевського, який пам’ятав її з дитинства, адже на Львівщині, звідки він родом, цю традицію більшовикам не вдалося цілковито викоренити.
Репетиції проводилися в міському будинку культури. Драматичного мистецтва навчав нас покійний Тарас Музичук. Акторами були Віктор Федосюк, Сергій Наумов, Зоя Навроцька, Андрій Бончевський та багато інших активістів Руху.
Після завершення різдвяних вистав на Замковій площі вертепники розійшлися в різні кінці міста. Свято тривало, на вулицях і площах лунали колядки, святкові віншування. А як радісно приймали нас у домівках лучан. Незважаючи на те, що наша група нараховувала близько двадцяти чоловік, нас садовили за святкові столи, щиро частували й обдаровували. Ніколи не забуду гостювання в оселі Олега Дядьо, коли нас довго не хотіли відпускати щасливі господарі, і як плакав їхній сусід циган, який запросив нас до себе і ми йому не відмовили.
А на Великдень святково прикрашена площа перед стінами замку знову зарясніла людом. Звучали веснянки та гаївки, дівчата в національних строях водили хороводи... А потім, як і на Різдво, відбувся святковий хід від Замкової площі вулицею Лесі Українки до Театрального майдану. Цим маршрутом проходять тепер учасники фестивалів “Берегиня” та “Поліське літо з фольклором”.
