Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Відроджуючи народні звичаї та обряди, організовуючи велелюдні святкування Великодня, Різдва Христового та інших релігійних свят, рухівці показали напрямок подальшої діяльності установ культури, які ще перебували тоді під ідеологічним тиском компартії. Але чомусь про це ніхто вже не згадує. Напередодні десятої річниці Незалежності України хочу нагадати тим людям, які кажуть, що рухівці все зруйнували і натомість нічого не створили: саме завдяки виникненню і діяльності Руху маємо сьогодні відроджені й новозбудовані храми, маємо пам’ятник Тарасові Шевченку в центрі міста, маємо Волинський університет, який створено завдяки активній позиції Руху (і два обкомівських приміщення під університетські аудиторії відвоювали у компартійців ті ж самі рухівці). Пам’ятаю, як на одній із сесій Луцької міськради група викладачів тодішнього педінституту разом із секретарями обкому КПУ доводили депутатам, що приміщення обкому не підходить для університетських аудиторій. З “Політосвітою" вони розпрощалися легше, хоч і вона була для них великою втратою. Депутати демократичного блоку настояли на своєму, і їм вдалося прийняти доленосне рішення. Усе це повинно бути записано в історію першого на Волині університету. Його студенти мають знати, завдяки кому створено цей вуз.
Ми також маємо можливість сповідувати віру, яка кому до вподоби, вшановувати своїх героїв, збиратися на масові акції протесту. Ми маємо багато, але, на жаль, не вміємо цим багатством належно користуватися.
У той бурхливий час визріла також ідея створення Музею волинської ікони. Питання про приміщення для цього музею вирішувалося на сесіях міськради. Працівника КДБ самі запропонували стару будівлю на вулиці 5 Лютого (тепер проспект Перемоги), в якій частково розміщувалося їхнє відомство. Думки щодо будинку колишньої гімназії, а тодішнього КДБ різко розділилися. Деякі депутати, в тому числі і я, рішуче виступали проти перенесення ікон у будівлю, в якій проводилися допити і тортури. Але Музей волинської ікони поселився саме там. Пізніше, коли змінилося керівництво КДБ, довелося вести боротьбу, аби ікони одного дня не викинули з будинку на проспекті Перемоги.
Надзвичайно бурхливою була полеміка щодо місця встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в обласному центрі. Газети рясніли матеріалами, в яких висловлювалися побажання одних і заперечувалися ідеї інших. А дехто відверто писав, що пам’ятник Великому Кобзареві нам не потрібен. Врешті місце визначили, хоча й не всіх воно влаштовувало. У сквері навпроти СШ №4 урочисто заклали камінь з написом про те, що саме тут буде споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. Біля цього каменя майже щодня збиралися лучани, проводилися мітинги, урочисто відзначалися Шевченківські дні та інші свята. На жаль, пам’ятник установили в іншому місці. Але це не головне. Головне те, що Великий Кобзар прийшов до Луцька.
Коли у 1990 році в Луцьку проходив другий фестиваль авторської пісні “Оберіг”, було вирішено запросити учасників фестивалю до Шевченківського каменя, аби вони продемонстрували своє мистецтво перед десятками тисяч людей, котрі не змогли потрапити до залу кінотеатру “Промінь”, у якому відбувалися фестивальні концерти. Ми підготували власну концертну програму, але оскільки у визначений час барди біля каменя не з’явилися, довелося розпочинати без них. Наш концерт підходив до кінця, а учасників фестивалю все не було. Ми дуже хвилювалися, адже тоді зібралося стільки людей, що вони не могли вміститися у сквері. Приїхала велика група гостей з Червонограда. І всі хотіли бачити і чути оберегівців. Нарешті з великим запізненням вони все-таки прийшли. З’ясувалося, що, прочувши про організований Рухом концерт, дирекція фестивалю, за вказівкою комсомолу, на ту ж саму годину призначила обговорення фестивалю в кінотеатрі “Промінь”. Учасників фестивалю закликали не йти до каменя, але вони не зреагували на ці заклики і таки дали свій незабутній концерт, який тривав декілька днів.
Фестивалі авторської пісні та співаної поезії “Оберіг”, які проводилися в Луцьку з ініціативи Василя Ворона, мали величезний вплив на пробудження національної свідомості наших земляків, на формування їхньої активної громадянської позиції. Мабуть, що й у думках окремих представників влади, правоохоронних органів пробудилися патріотичні почуття. Мабуть, що й вони вирішували для себе питання про приналежність до українського народу. Секретарі обкому КПУ виходили на Замкову площу і вели з народом дискусії, поводилися надзвичайно ввічливо, на загострення ситуації не йшли. Хоча, повернувшись у свої кабінети, очевидно, давали вказівки, кого звільнити з роботи, кого і як шантажувати.
Згадується мені один цікавий випадок. Якось на Замковій площі підійшов до мене молодий хлопець і попросив, аби я оцінила його вірш. Вийняв з кишені зім’ятий папірець, на якому незграбними каракулями було виведено декілька абсолютно бездарних рядків. Якась нісенітниця, яка з поезією не мала нічого спільного. Але у цих псевдовіршах звучав різкий осуд КГІРС. Не знаю чому, але я одразу зрозуміла, що це провокація. Занадто вже підозрілим видався мені новоявлений поет. Поводився якось неприродно, нервувався, в очі не дивився. Я вирішила перевірити його. Запитала, кого він знає із сучасних поетів. Як і очікувалося, він не знав нікого. Не зміг також відповісти на запитання про те, навіщо він все це пише. Одне слово, провокатор був недосвідчений і зі своїм завданням явно не впорався. Трохи пізніше, перед одним із мітингів зі мною розмовляли два працівника КДБ, і той самий хлопець підійшов до них і відрапортував про те, що всі їхні уже зібралися. Не знаю, чи він тоді мене не впізнав, чи подумав, що я уже на їхньому боці.
Повертаючись до фестивалю авторської пісні та співаної поезії “Оберіг", потрібно віддати належне Олексію Левченку, який декілька років поспіль був організатором і директором цього пісенно-поетичного свята. Воно стало витоком і “Червоної рути”, і багатьох інших фестивалів, які мали не менше значення, аніж політичні акції. Жаль, звичайно, що Василь Ворон і Олексій Левченко пізніше не порозумілися, і, здається, у 1992 році кожен з них провів свій фестиваль “Оберіг”.
Після виборів рад усіх рівнів, які відбулися навесні 1990 року, головні політичні баталії перемістилися у сесійні зали. Мене обрали депутатом Луцької міськради, причому з першого разу, що вдалося тоді тільки декільком кандидатам. Очевидно, посприяли цьому мої виступи на мітингах, учасниками яких були мешканці старого міста - мої майбутні виборці. Демократичний блок міської ради не мав більшості, але нам вдавалося приймати потрібні рішення. Це стосується, зокрема, виборів редактора першої на Волині демократичної газети “Народна трибуна”, утвердження в місті національної символіки, передачі компартійних приміщень Волинському університету та багатьох інших акцій. Коли вирішилося питання про те, щоб у Луцьку офіційно використовували синьо-жовтий прапор і тризуб, голова міськради Антон Кривицький опинився між двома вогнями. З одного боку, на нього тиснула ще керівна тоді компартіям з іншого - депутати демократичного блоку, яких активно підтримували мешканці міста. Під дверима міського Будинку культури, у якому відбувалися сесійні засідання, збиралося чимало людей. Інколи вони стояли цілими днями. Представники демблоку виходили поспілкуватися з ними, розповідали про те, що відбувається в залі.
У своїх діях Антон Федорович був дуже обережний, спірні питання багато разів переголосовувалися. Так було й тоді, коли вирішувалася доля національної символіки. Депутати прокомуністичного блоку заявили, що в Конституції нічого про це не сказано. Демократи відповідали: якщо немає заборони, то використовувати можна. Створювалися узгоджувальні комісії, в яких дебати спалахували з більшою силою. Врешті прийшли до компромісу: вирішили вивісити національні прапори на вежі Луцького замку та на щоглі біля Шевченківського каменя.
Того ж дня, коли прийняли це рішення, у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка виступав український народний ансамбль “Веселка" з Австралії. Після закінчення сесійного дня депутати вийшли на Театральний майдан. їх вітали тисячі лучан. Під стінами театру відбувся стихійний мітинг, після якого більшість присутніх одразу ж пішли на концерт. На сцені ми побачили синьо-жовтий прапор, який привезли з далекої Австралії нащадки емігрантів з України. Там ніхто не забороняв їм берегти національні скарби - віру, мову, символіку, народні звичаї та обряди. Так практично одночасно синьо-жовтий прапор повернули нашому місту двічі.
