Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Я читав ваші статті, вони серйозні й об'єктивні…
— Дякую вам.
— Ніхто так не цінить об'єктивність, як солдати…
— Я впевнений у цьому, генерале.
Лерст і Пальма підійшли до другої групи військових. Лерст познайомив Яна з генералом Ріхтгофеном.
— Радий бачити грізного вождя німецьких асів, — мовив Ян.
Ріхтгофен запитливо глянув на Лерста.
— Це наш друг, — журналіст Пальма.
Лерст повів Яна в глибину зали, до каміна. Він спинився на мить біля штурмбанфюрера СС Штірліца:
— Дорогий Пальма, познайомтесь — це мій помічник, він теж захоплюється індійською філологією.
— Хайль Гітлер, — вигукнув Штірліц.
Ян, засміявшись, відповів:
— Хайль король.
Лерст, Пальма й Штірліц підійшли до вільного диванчика й сіли поруч. Лакей приніс вино» й маленькі бутерброди на чорному лакованому підносі.
— «Хайль король» — смішно, — озвався Лерст. — Я розумію переваги вашої демократії, але в нас це не може прижитись. Ми знали веймарську демократію, і про неї я можу лише сказати — безпорадність. А націонал-соціалізм — це динамізм, це концентрація промислової могутності, це ясна мета. І — як наслідок — ми б'ємо червоних і на землі, і в повітрі. Я дедалі частіше й частіше запитую себе — як можна з вашою прогнилою системою боротися проти комунізму?
— Я в захваті від динамізму Гітлера, — відповів Пальма. — Концентрація могутності — це прекрасно. Але розвійте мої сумніви: часом ваша система нагадує потужний спортивний мотоцикл, а наша система — диліжанс. Чим швидше мотоцикл мчить, тим він стійкіший. Перемога — це швидкість. А якщо поразка? Мотоцикл упаде набік. Диліжанс просто зупиниться. Англія нагадує диліжанс. Вона пережила багато потрясінь, вона зупинялась, але не падала.
Лерст закурив.
— З мотоциклом — вдало. Якщо ми — мотоцикл, то зупинятися в найближчі роки аж ніяк не збираємось.
— І, крім того, ми мотоцикл з коляскою, — додав Штірліц.
Пальма зауважив:
— Ну, хіба що з коляскою — тоді інша справа.
До Лерста підійшов Хаген, хотів щось сказати йому, але той перебив:
— Дорогий Пальма, хочу представити вам мого другого помічника. Він фехтує куди краще, ніж я, звуть його Хаген, і він — чудовий спортсмен.
— Коли не п'є дуже багато пива, — кинув Штірліц.
— У вас стільки помічників, що мені хочеться вважати вас не секретарем посольства, а принаймні послом, — сказав Ян.
— На все своя пора.
— Ми не поспішаємо, — квапливо мовив Хаген. — Знаєте, є чудова приказка: «Поспішай повільно».
— Хороша приказка, — погодився Ян.
— Пане Лерст, — шепнув Хаген, — надійшла спішна кореспонденція з Берліна. Там є дещо для вас.
Лерст підвівся:
— Розважайте нашого гостя. Нема нічого гіршого за дипломатичні прийоми — тут лише шпигунам привільно, а нам, дипломатам, від них життя нема…
Захмелілі льотчики сиділи поруч у кріслах — один німець, другий італієць — і обговорювали переваги нового «месершміта» над «капроні».
— Хоч це й не патріотично щодо моєї країни, — говорив італійський капітан, — але ваш новий месер, звичайно, набагато кращий. Ваші льотчики, мабуть, трохи хвастаються його швидкістю, але швидкість усе-таки дивовижна. Шкода, що ви його приховуєте навіть від нас. То хоч не хвастайтесь…
— Ми, німці, — відповів підполковник люфтвафе, — хоч і маємо чимало недоліків, але ми — не хвастуни.
Ян, неуважно обернувшись, сказав:
— Це якраз про те, що людські недоліки є продовженням їхніх достоїнств?
— Марксистське формулювання, — відповів Хаген. — Чи мені здалося?
— Здалося, — хмикнув Штірліц. — У них про це інакше сказано.
— Ви великий знавець марксизму? — здивувався Пальма. — Ось моя картка, заходьте при нагоді, побалакаємо про Маркса.
— З радістю. А це мої телефони — дзвоніть.
— П'ятсот сімдесят кілометрів! — вів далі італієць. — Це швидкість, яка розіб'є вщент усю авіацію світу. Я не вірю, що в нового месера така швидкість!
— Єдине, що ми вміємо тепер робити, — засміявся німецький льотчик, — так це збільшувати швидкість.
— Навіть шестисоткілометрову? — не міг угамуватися італієць.
— При нашому податковому пресі можна витиснути й тисячу кілометрів.
Пальма знову засміявся:
— Ось так і розголошуються державні таємниці.
Штірліц утупився поглядом в обличчя німецького льотчика. Той ніби завмер, похлинувшись сміхом.
— Пане Хаген, ви не знаєте, тут полюють на кіз? — спитав Пальма.
— А я не мисливець. Це шкуродерство — вбивати кіз… Нещасні, добрі істоти — хіба вони винуваті, що бог створив їх такими красивими? Що ж до риболовлі — тут я дока. Ловити мовчазних, хитрющих риб — це чоловіче діло. Я ладен підтримати компанію. Правда, Штірліц у нас чемпіон по риболовлі, і з ним змагатися я боюсь…
Штірліц, пробачившись, ступив до німецького льотчика — підполковника люфтвафе. Саме до нього й до італійця підійшов лакей з сандвічами. Штірліц узяв з підноса сандвіч і ніби ненароком упустив його на коліна німцеві.
— Вибачте, підполковнику, — заметушився він, — ходімо, в нас у туалеті є мило, ми змиємо цю пляму…
Він повів льотчика в туалет і там тихо сказав йому:
— Ви що, з глузду з'їхали? Базікаєте, як тетерук на токовищі! Ваше прізвище?
— Манцер, — відповів льотчик. — Віллі Манцер, штурмбанфюрер! Я не думав, що нас так чути…
— А італієць? Ви. ж не мені патякали, а йому! Ви, німець — не забувайте про це ніде й ніколи! Ворог підслухує, а він різноликий, наш ворог, надто різноликий і всеїдний.
Манцер зблід. Штірліц помітив, що спочатку став бліднути лоб, як у покійника, потім крапельки поту зросили все його обличчя — дрібні, наче намистинки. «П'є, — машинально подумав Штірліц. — Але п'є, мабуть, нишком, сам-один — інакше нам би вже подали сигнал…»
— Завтра подзвоніть мені по цьому телефону, — сказав Штірліц, вирвавши аркушик з блокнота. — Треба поговорити.
Берлін, 1937, жовтень
Увечері Гейдріх зайшов за Шелленбергом.
— Поїдемо за місто, — сказав він, — вип'ємо. Хочеться посидіти в якомусь невеличкому селянському шинку — лише там я ще відчуваю себе самим собою.
Він сів за кермо важкого «майбаха» і погнав машину по тихих, безлюдних берлінських вулицях — місто засинало рано — в напрямку до Заксенхаузена.
— Казкова в нас природа, — сказав Гейдріх, коли машина, поминувши Панков, вигулькнула на приміське шосе, — кращої ніде немає. Сосняки, дубові гаї — краса яка, правда ж?
— Я не люблю дубових гаїв, вони ніби наслідують олеографію, — відповів Шелленберг.
— Це не патріотично. Треба любити дубові гаї. Пруссія славиться саме дубовими гаями. Я люблю їх у дощовиті дні. Чорні стовбури й туга пружність зеленого листя… Як це строго й прекрасно…
— Я люблю море.
— Яке? Південне чи північне?
— Південне.
— Шелленберг, я завжди підозрював, що ви поганий патріот. Ну що може бути хорошого в південному морі?! Спека? Безвілля у всьому. Північне море — мужнє, ревуче, суворе, з ним приємно боротися, коли запливеш за милю від берега, а вали йдуть на тебе і намагаються потягти з собою — це я люблю.
— Вам треба було народитися морським поетом.
— Я народився моряком, я й досі бачу море уві сні — наше північне, грізне море…
— А я уві сні бачу береги Африки, величезні порожні пляжі…
— Там скрізь самі чорні, Шелленберг, що це ви?
Раптом Гейдріх різко загальмував, і Шелленберг спершу не збагнув, що сталося, тільки інтуїтивно вперся руками у вітрове скло. Щось жовте, велике перебігло дорогу прямо перед радіатором машини, а друге, — але не жовте, а скоріш світло-сіре, — полетіло в кювет, і Шелленберг зрозумів, що це оленя, якого зачепило крилом «майбаха». Гейдріх кинув машину просто посеред безлюдного шосе й побіг до кювету. Оленяті перебило ногу, воно все тремтіло, кров, яка текла з відкритої рани, що оголила білу кістку, була темна, димчаста.
