Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

XIV

Позад будинку, що з його даху Чернийі вів свої спостереження, стояв інший будинок такого ж стандартного типу. Раз у раз з його поверхів вишуговувало хвостате пружне полум’я. Били міномети. Жорстоко, безугавно. Спочатку Іван Антонович хотів ставити свої «самовари» на землі. Для цього треба було вирубати кілька каштанів, що росли на подвір’ї, бо вони заважали б стріляти. Хаецький уже спустився в бункер — величезну яму під будинком, — щоб дістати пилку або сокиру. Ференца він узяв собі за перекладача. Старий художник, як і багато інших біженців, ішов слідом за фронтом до самого Будапешта. Часом він відставав, губився, але, знаючи вже чимало людей з полку — старшин, писарів, політ-працівників, — Ференц на новому місці знову відшукував «хазяйство Івана Антоновича». Біля мінометників він ніколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко і навіть бійці при потребі використовували його як товмача. Веселий художник немало цим пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемінцями став навіть величати себе «партизаном». Хома Хаєцький хоча й похвалявся привселюдно, що вже добре шпрехає по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки вирішив прихопити з собою і Ференца. — Будь при мені, про всяк випадок, за ад’ютанта, — на ходу визначив він роль старому. В бункері було повно мешканців — дітей, жінок, старих. Вони виглядали звідусіль: з кучугур шмаття, з пуховиків, тиснулися по нарах, настелених в три ряди. — Ноїв ковчег! — зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком. — А інструмента й не бачу. Дізнавшись через Ференца, що руський шукає пилки або сокири, угорці не на жарт переполошилися. Вони й раніше були вже до смерті залякані пропагандою про азіатські «звірства руських», а тепер, побачивши вусатого чорного Хому з фінкою при боці й автоматом на грудях, вирішили, що звірства оце якраз і почнуться. З голосним плачем кинулися в материнські пелени змарнілі, перелякані діти. Вони не мали сумніву, що вусач із зіркою на лобі зараз почне отут пиляти їх пилкою або рубати сокирою. — Що за лемент? Що вони там шпрехаюгь? — суворо звернувся Хома до «ад’ютанта». Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів. — За кого вони мають мене? Чого діти плачуть? Ференц пояснив Хомі причину переполоху. — Спокійно! — підняв руку боєць.— Передай, що я їх ані рубатиму, ані пилятиму. Передай, що пилки потрібні мені для каштанів, бо вони нам на заваді а молодички хай також не жахаються, бо я чоловіч сімейний і в чужі гречки не скакаю. Невідомо, як уже там переклав Ференц, тільки після Цього мешканці бункера одразу підбадьорились. Молодички перестали ховатися в хустки, взялися прохати «пана капітана», щоб не рубав навіть і каштанів. Це пролетарський квартал, і робітничі діти влітку не бячать ніякої зелені, крім тих каштанів. Хай зглянеться пан капітан на їхніх кічі... Хома, забуваючи про європейський етикет, замислено почухав потилицю і, беручи в руки дві пощерблені сокири, що їх йому звідкись таки добули, заявив, що він долю каштанів вирішити сам не може, бо має командира, старшого за себе. Хома так і сказав, очевидно вважаючи себе перед мадьярами також за командира. До того ж вони з власної волі величали його паном капітаном. Хома не спростовував їхньої помилки. Його, здається, зовсім не дивувало, що в очах мадьярок він раптом уже перетворюється з рядового бійця па «пана капітана». На шапці в нього далеко ясніла вирізана з блискучої жерсті велика п’ятикутна зірка. Він навмисне вирізав її велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його іноземці. Мадьяри слідом за Хаєцьким послали наверх цілу делегацію шукати «найстаршого командира».  Іван Антонович, з властивою йому педантичною сухістю, вислухав делегацію через Ференца. Він стояв на дверях першого поверху, напнутий своєю вічною плащ-палаткою, якої ніколи не скидав відтоді, як одержав її зі складу. На КП серед офіцерів ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, то Іван Антонович присягнув скинути її тільки після повної капітуляції ворога. Слухаючи делегацію стрекотливих жінок, Іван Антонович спідлоба косився на ті каштани, голі, почорнілі він бачив, як Хаєцький і Островський уже стали біля дерев з сокирами напоготові. — Рубай! — скомандував старшина Багіров. — Стривай, — повільно підняв руку старшин лейтенант. — Відставити! — гукнув Багіров. Іваи Антонович неквапно оглянув подвір’я, наче був тут комендантом і обмірковував якусь домашню реконструкцію. — Добре, — сказав він делегації. — Хай живе. Може, ваша малеча, бавлячись після війни під цими зеленими деревами, спом’яне і нас незлим, тихим словом. Так, товариші? — Так! — озвалася вогнева. — Так! І старший лейтенант наказав підняти міномети вище, поставити їх в самому будинку, навпроти вікон. Мінометам там в такій позиції каштани не заважали. Солдатська поступливість щиро зворушила жінок. Кожному було гарно дивитись, як змарнілі матері обпали старшого лейтенанта, дякуючи за подарунок, зроблений ротою дітям будапештської околиці. У Ференца сльози забриніли на віях. Він знав, що прийде час і солдатський дарунок зазеленіє на радість малюкам, які, зростаючи в дунайськім місті; майже не бачили самого Дунаю і не їздили, як діти багачів, на білі дачі Балатону. — А нам говорили, що руські, що комунішти... — хвилюючись, белькотіла одна з делегаток. — Ви, звичайно, нім комунішт?.. Кармазин посміхнувся, вимовив з гордістю: — Комуніст. Вночі рота збиралася .переходити на нову позицію. Обслуги, звично розібравши міномети на частини, спускалися віїмз. Поверхи завмирали. Сходячи останнім, Вася Багіров помітив біля одного з вирваних вікон високу зі -очолену постать. —- Ти, Денисе? Постать не ворухнулась. Старшина підійшов ближче і впізнав Ференца. Художник стояв, прихилившись до лутки, і мовчки дивився на місто. Горбоносе застигле обличчя старого, тьмяно осяяне далекими загравами, нагадувало карбованого орла з старовинної монети. Палаючий Будапешт був перед ним як на долові. Багряні хребти підпирали небо. У підхмарних чорпіїх глибинах моторошно гуляли прожектори. Зенітні кулемети прокладали траси. Стугоніла и стугоніла канонада. — О Будапешт! — з болем вирвалось у Ференца. В Будапешті художник провів усе своє життя. Тут були поховані його батьки і діди, тут промайнула його молодість. Звідси він потай проводжав свого кращого учня і зятя в Іспанію, в Інтернаціональну бригаду... Янош, Янош!.. Марніє твоя дружина, напівсиротою виростає твій син... Десь загубились вони у підземному Будапешті. Чи живі? І де їх шукати? На Догань-утца? Але чи є зараз і сама Догань-утца? Шваби та салашисти мінують усе... Вчора Ференц розмовляв з перебіжчиком... Той підземеллями пробився на радянський бік... Розповідає: в центрі нестримні грабунки, мародерство, голод. Фашистські молодчики відбирають у населення рештки продуктів, всіх женуть барикадувати вулиці, зводити протитанкові споруди. Того, хто ухиляється, розстрілюють на місці. Ніяких ознак цивільної влади, повний розгул і терор «Схрещених стріл». Чим все це скінчиться? Чим скінчиться твоя велика драма, Будапешт? Не гірляндами електричних вогнів — страшними пожежами освітилися нині твої керути. Не вирують вечорами людні, шумливі набережні Дунаю — тріскається там камінь від криці! Не дзвонять трамваї, не мерехтять барвисті реклами, не співають авто... Ніч розрухи, ніч кари окутала тебе! Тисячотонним брухтом валяться стіни на брук. Все тріщить, руйнується, гоготить в нечуваній катастрофі. Здається, за одну таку ніч місто западеться, зникне безслідно, як ота Помпея, і тільки дунайські хвилі понесуть до моря лапату чорну сажу та кров... Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось у Будапешті і для Будапешта. Його картини прикрашували ратушу. Парламент, готель «Європа», кафе «Балатон»... Правда, тішилась ними переважно пихата аристократія, але художник не втрачав надії, що бачитиме їх колись і весь трудящий Будапешт. Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами «юнкерси». Вони ще мають змогу сідати на міському іподромі. Евакуюють поранених, доставляють снаряди. Гітлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються сотні танків, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кінчиться? — Горить правильно, — каже Багіров після мовчанки. — Багато бачив пожарів, а такого не доводилось... Наче півсвіту зайнялось і палає. Художник, обернувшись, пильно дивиться на освітленого спалахами старшину. — Врятуйте, — каже він тихо й урочисто. — Врятуйте Будапешт. Крім вас... більше нікому. — Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу. Рота вирушає. — Ти з нами, Ференц? — Аз ким же мені? Спускаючись з Багіровим по східцях, художник щось починає розповідати йому про знаменитий готель «Європа», до якого звідси вже — рукою подати... Паленим димом пройняте нічне повітря. Снаряди смертельно білим блиском розщеплюються на стінах. Провалюються крізь дахи. Осколки глухо гуркочуть по блясі. — Наче домовики ходять, — зауважує хтось. Хома зухвало задирає голову догори: — Гей ви, нехрещені!.. Ніж там гуркотіти, ходіть-но сюди!.. Нарукопаш!.. — Хаєцький! — прикрикує Іван Антонович. Далі просуваються мовчки, як на облаву. XV Наступної ночі батальйон врізався в новий квартал, який упирався рогом в перехрестя вулиць. Просуватись далі заважав наріжний будинок протилежного кварталу, що виходив фасадом на саме перехрестя. При миготливому неприродно кривавому світлі заграви розвідники прочитали «Europa». Латинський шрифт тепер уже вільно читали навіть бійці з нижчою освітою. — Ho-tel Eu-ro-pa, — мимрив по складах якийсь вусатий вихованець церковнопарафіяльної школи. Всі поверхи готелю знизу й доверху їжачились кулеметами та гніздами автоматників. З одного вікна раз у раз шугало полум’я міномета. Готель становив собою вигідну позицію. З неї противник мав змогу прострілювати не лише дві вулиці, до яких підійшли стрілецькі роти, а тримав під вогнем і весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь був дуже щільний. Бійці для експерименту викинули на перехрестя порожнє відро. За хвилину воно стало як решето. На командному пункті, що розмістився в довгій низькій казармі, стояв нестихаючий гомін. Перекликались телефоністи, кудись пірнали й виринали ординарці, інші розбирали трофейні сідла, що займали мало не чверть казарми. По черзі входили грітись мінометники — їхня вогнева була під самою казармою. Капітан Чумаченко в іншому кутку обмірковував з офіцерами становище. Готель треба було захопити ще цієї ночі: вдень його брати було ніяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперів і з їхньою допомогою, підкравшись в темряві, висадити будинок в повітря... Це практикували вже не раз і сам Чумаченко, і сусідні батальйони: висаджувати об’єкт до зруйнування стін і цілковитого знищення гарнізону. Але в даному разі комбата це не влаштовувало. Виходячи з своїх тактичних міркувань, він хотів захопити готель цілим. Якби йому треба було взяти тільки цей об’єкт, Чумаченко, безумовно, висадив би його в повітря. Але йому, крім «Європи», ще потрібно зламати десятки об’єктів, і він думав про них уже зараз. Будинок готелю був, по-перше, високий і міцної старовинної кладки, а по-друге, наріжний; маючи його в своїх руках, батальйон, власне, мав би своєрідний зручний трамплін для того, щоб оволодіти новим кварталом. — А я встановив би в ньому свої «самовари», — міркував Кармазин. — Позиція для вогневої саме раз. Гвардії майор Воронцов, прибувши на КП звечора, тепер мовчки сидів під стіною на купі трофейних німецьких протигазів, схожих на телячі намордники. Здавалося^ він дрімав навсидячки, зануривши своє широке підборіддя в кучеряві вилоги кожушка. А втім, він уважно слухав офіцерів, що обмірковували різні варіанти штурму. Нарешті підвів важкі припухлі повіки: — Чумаченко, де твої сталінградці? — Всі на місцях, товаришу гвардії майор: очолюють штурмові групи. — Хто та хто? Комбат став лічити на пальцях. Своїх сталінградців він знав усіх до одного. Коли назвав Багірова, Іван Антонович згадав: — Да! Мій старшина там носиться з оригінальним планом... Кармазин пояснив кількома словами. Комбат негайно послав за Багіровим. В цей час до казарми несподівано зайшли командир полку Самієв і огрядний, у шкіряному пальті генерал-майор, командир дивізії. — Батальйон, стру-ун-ко! — вилетів наперед Чумаченко. — Вільно, вільно, — зупинив його генерал. На ходу скидаючи поглядом казарму і виструнчених бійців, генерал пройшов до столика, спорудженого в кутку з якихось дверей. — Ну, чумаче, давай карти об’єктів. «Чумак» звучало в устах генерала поблажливим жартом і свідчило про те, що сьогодні «хазяїн» в доброму гуморі. Генерал, звичайно, знав, що комбат-капітан Чумаченко доводиться лише далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сіль та гуляли «у Києві на риночку». Сам же капітан у минулому працював інженером-електриком на високовольтній мережі, яка живилася з Дніпрогесу. Але сьогодні «хазяїнові» забаглося кликати комбата чумаком, і комбат з цього вже визначив, що коли прочуханка й буде, то не дуже дошкульна. А треба сказати, що наскільки Чумаченко був спокійний і витриманий у бою, настільки ж розгублювався і тремтів перед начальством. Заметушившись, він подав генералові не ту карту, що треба. — Ай, чумаче, що ти мені даєш Терексентміклош? Невже ми його повинні вдруге брати? Я думаю, з них вистачить і одного разу. — Пробачте, товаришу гвардії генерал-майор! Зайшов старшина Багіров і, викликаючи захоплення Ірана Антоновича, сміливо й по формі вдався до вищого «хазяїна»: — Товаришу гвардії генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардії капітана... — А-а, це той, що гасав на коні за танком? — суворо посміхнувся генерал. —Той, що кухню з кашею захопив? Пам’ятаю, пам’ятаю... Звертайся, що там у тебе таке? Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свій план. Генерал зацікавився. — Сміливо, хоча й ризиковане, — промовив він, — але риск для гвардійця... — Генерал запитливо глянув на Самієва. — ...благородна справа, —закінчив скоромовкою ви-струнчений Самієв. Багірову дозволили відібрати в штурмову групу, кого він сам захоче. Таку розкіш Чумаченко дозволяв тільки у виняткових випадках. Іти зохотилося багатьом. Проте Вася відбирав «по знайомству». — Може, на смерть ідуть, — гомоніли між собою телефоністи, — а теж «по знайомству». Не потовпляться. От натура людська. Справді, серед вибраних опинилися давні друзі старшини, здебільшого відчайдушні хлопці зі взводу батальйонних автоматників. З мінометників Вася взяв Дениса і Романа Блаженків та Хаєцького. Хоча старшина нерідко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подолякові. — Чортів «допіру», — казав часом Вася на Хому, — ти стаєш справжнім солдатом. І тепер, коли старшина запитав Хаєцького, чи він готовий, то «допіру» відповів: — Як штик! Генерал, оглядаючи штурмовиків, зупинився навпроти Хоми. Подоляк їв його очима. — Тугіше підпережіться, — зауважив генерал, беручи бійця за ремінь. Ватяні штани на Хомі осувалися: в кишенях було повно гранат. — Не спадуть, товаришу гвардії генерал-майор! — запевнив Хома, підтягуючи ремінь. — Не спадуть? — генерал оглянув бійця з голови до ніг. — Сталінградець? — Ні, товаришу гвардії генерал, ми... ближчі. Але хватка у нас сталінградська. Старшина навчили!.. Генералові, видно, сподобалася відповідь. — Ану розстебніть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардійським значком і медаллю «За відвагу». —— Ото! Добре. Я собі давно прошу у командувача такої медалі — не дає. Це, каже, тільки передовикам. — Але ж вам орден Суворова недавно почепили? — зухвало сіконув Хома. — Почепили. — То дозвольте глянути, який він собою. Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами. — Теж добре, — сказав Хома. — Так, кажете, готові... Гм... — генерал пильно дивився на Хому. — А от уявіть собі, раптом ви стикаєтесь у темряві з фріцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух? Хома задумався. Іван Антонович похолонув. — От уявіть, приміром, що я фріц, що ось так я йду, —показував генерал, —що б ви зробили? — Штурмував би, товаришу гвардії генерал. — Так одразу й штурмував би? — А то! Бо я вас бачу, а ви мене — ні. — Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, — генерал кивнув на Багірова і на Хаєцького, —ви і ви... Покажіть. «Штурмуйте» мене. Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на білосніжний комірець, що туго підпирав шию. — Але ж, товаришу генерал, —зам’явся Хома. —Яко-вось... Вибарложимо вас, а ви потім гніватись будете. Ні, тут штрафною пахне... — Нічого, нічого. Беріть так, як вас навчено. Сміливіше. Ну! Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, — за всіма правилами. Бійці розступились. Генерал бере чийсь автомат на руку і йде, ніби прислухаючись, туди, назад. Хома і Багіров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералів автомат відлітає геть убік, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили відбивався, садив чоботом у живіт і куди попало, проте його таки повалили, і Хома сів па нього верхи. — Пусти! — наказав Самієв, усміхаючись. — Молодці! Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Він стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров’ю. «Може, розлютився? Може, й справді тут штрафною пахне?» — подумав Хома. Проте генерал не виявляв гніву. — Академік, що ж це таке? — звернувся він до командира полку. — Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Ні, ці вміють скрутити... — Пускай їх, Чумаченко, пускай орлів. Штурмуйте, товариші, на славу! Всім видам... «Славу». Бійці запевнили хором, що постараються. — Крепкий дядько! — сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвір. — Допіру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну і я ж його теж!