Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
буквальному розумінні перелопатив, досліджуючи ґрунти в районі ріки Тетерев, а ще…
Не перечитиму, брате, – Володимир звівся й собі. – Пустомелю не сіють, вона сама проросте при дорозі. Просто Вернадському творцями істо- рії бачаться лиш великі народи, англійці чи росіяни, французи чи німці, а меншим, мовляв, під лаву киш… Вони стояли один супроти одного, два брати, такі кров’ю близькі й такі далекі за життєвим досвідом, що вже шумів в обох за плечима, в кожного була своя правда, і ніхто не відає того мірила, яким би можливо зміряти, чия вона найправдивіша; в ту мить
не знали вони, чим закінчиться їхня суперечка.
Степану Прокоповичу справді кривдно було за Вернадського, бо й сам він доволі близьке до його мав світобачення: чом не хоче втямити брат, що че- рез мовні пороги, кордони там різні державні хіба
«перечіплюється» здебільшого люд, поступ його сповільнюється з вини перегородок національних у науці, а отже, й на всьому шляху технічному?.. Не певен ніхто, що дулібам колись легко було розмов- ляти з древлянами, корсі повністю розуміли полян… І де ж бо вони тепер – всі в одному річищі. То невже сьогоднішнє дивом якимсь заморозиться?
Вони стояли один супроти одного, нервово по- блимуючи з-під лоба і не знаючи, чим спір їх сьогод- ні вивершиться…
----- 19
Ч ервневого полудня Сергій Прокопович став головою Волинського українського об’єднання, а в листопадове надвечір’я того ж са- мого тридцять першого року обирають його ще й головою Товариства імені Петра Могили – на уро- чистості прибув до Луцька особисто первоієрарх Православної церкви у Польщі митрополит Діоні- сій та канцлер Св. Синоду архієпископ Гроднен-
ський Олексій.
То було свято, на якому, проте, рідко яку болячку духовного життя українства обійшли б стороною. А як зачинилися двері за митрополитом Діонісієм, то дехто з Волинської духовної консисторії осмілів раптово:
У провадженні в богослужіння української мови доцільна обережність... Бо ж на селі дівчата можуть сказати: я таку й на буряках почую.
Сергій Прокопович не втерпів:
Чи не переспівуєте ви україноненависника Ан- тонія Храповицького? То саме цей митрополит, чорносотенець затятий, волів би мову нашу імену- вати «базарною», а тому для молитви негідною... Не здатен повірити, що така думка може витати в тутешній, начебто не ворожій нашому люду, кон- систорії.
Опустили очі ті «бурякові» голови і вже не насмі- лювалися відсварюватись.
Полями, лісами та перелісками краю вістка про Товариство та благословіння його самим перво- ієрархом церкви котилася швидко, відгомін про не-
пересічну подію дійшов і до Зарубіжної російської церкви. Глава її, згаданий митрополит Антоній, пише сердитого листа до митрополита Діонісія, картає того, що благословив на працю товариство українське. Мовляв, воно обрало своїм патроном
«уніята Петра Могилу». Та поважний відлуп лукаво- му митрополитові дав небавом архієпископ Олексій своєю брошурою «Отношеніє митрополита Петра Могили к вопросу об уніі с Римом», де показав ціл- ковите невігластво, ба, свідому брехню Антонія.
Молоде деревце Товариства почало розпучувати- ся... Сходився з інтересом народ на прилюдні лекції запрошених з Варшави професора богословського православного відділу при Варшавському універси- теті Василя Біднова, що оповідав правду про Петра Могилу, професора Олександра Лотоцького про церковну соборність, – добрий поговір йшов собі від міста до міста і від найменшого села до хутір- ських поселень.
А хор Луцької Чеснохресної церкви, яким управ- ляли в різний час такі славні диригенти, як Петро Куриленко, Михайло Тележинський, Олександр Колесниченко, дивував у краї і за його межами не- повторною майстерністю.
Не обминала управа Товариства господарських клопотів. Для архієрейських покоїв спочатку вина- йняли будинок, а через кілька місяців, з поміччю во- єводи Генрика Юзевського, придбали і дім пристой- ний – не жити ж високому душпастиреві у готелі. А для літньої резиденції владики сеймиком представ- лено будинок із садом у Жидичині.
Швидко й легко казка мовиться, та легкості тої в житті бракує здебільш. Оповідав Сергієві Прокопо- вичу побратим по справі Іван Власовський:
Наш поліщук дуже обачно сприймає щось нове у своєму житті. Коли ви з ним говорите, пише мені знайомий священик, то він киває головою на все те, що кажете. Вам здається, що ви його переконали, і він цілком погоджується. І при кінці розмови ви за- питаєте: «Ну то як, Кирило, добре?» Тоді він голову схилить донизу і каже: «Я об тім ще подумаю, Ваші справи говорити, а мої справи – послухати, про що Ви говорите, – я подумаю, пораджуся з жінкою, ді- тьми»... І більше говорити в ту хвилину про те саме йому не слід. Дарма. Тому й українізація проходить дуже поволі, з великою обережністю. Мені в одній парафії на Різдво діди повиходили з церкви, коли дяк заспівав по-українськи «Вірую» та «Отче наш». Чому? Вина була моя, що я з тими дідами не погово- рив. Вони думали, що то поляки наказали так співа- ти. «Ляхи з віри нашої сміються!» – казали діди...
Отож, книговидавнича справа перед очима має бути насамперед. Звісно, переклади робилися й ра- ніше, митрополит Діонісій згадував їх якось: «Були вони до цього справою приватної ініціятиви, я по- благословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, те при дальшому розвитку церковного життя неможливе».
Та «приватна ініціятива» належала професорові Іванові Огієнку.
Комісія перекладів у Варшаві при Українському науковому інституті, за клопотанням Товариства Петра Могили, тепер мала дві підкомісії на Волині – у Луцьку і Кременці.
Одна за одною світ білий українською мовою побачили богослужбові книги: Літургія Св. Іоан- на Золотоустого, Псалтир, Божественна Літургія Св. Василія Великого, Божественна Літургія Раніш
Освячених Дарів Св. Григорія Двоєслова. А працею та клопотом секції Товариства імені митрополита Петра Могили в Луцьку, що року 1937 постала хис- том єпископа Полікарпа, долучила до попередніх перекладів «Чин Таїн Св. Хрещення і Миропома- зання», «Чин Таїни шлюбу», «Чин Таїни Сповіді»,
«Літургія Св. Іоанна Золотоустого», «Чини мо- лебнів», «Чин Панахиди», «Октоїх», «Апостол»,
«Акафісти», «Часослов», «Вечірня і Рання», «Пра- вославний молитовник для молоді», «Малий Бого- гласник», «Партитура співів Панахиди», «Парти- тура співів Літургії Св. Іоанна Золотоустого». Тут же записи т. зв. «звичайних» композицій відомих церковних композиторів – Дм. Бортнянського, О. Кошиця, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Лисен- ка та інших...
В коловерті життя, клопочучись у парламенті чи Раді міністрів, Сергій Прокопович не минав наго- ди стати комусь у поміч. Ось цікавий студент в поле зору втрапив йому, родом із села невеличкого Пере- токи біля Олики, син різьбяра та іконописця Ана- толій Дублянський – варто його матеріально під- тримати, бо ж які там статки у батька, іконописця сільського. Не забув юнака Тимошенко і згодом, по Віленському та Варшавському університетах: пише листа волинському воєводі з проханням працевла- штувати здібного юнака Дублянського. Того само- го, що буде через роки митрополитом Паризьким і Західноєвропейським.
Якщо став у пригоді невідомому хлопчаку з ма- лесенького села, то тим паче не міг Тимошенко не прислухатися до прохань генерала Павла Шандру- ка; зрештою, то й зветься життям, коли ти комусь потрібен і в силі допомогти.
А потрібен був Сергій Прокопович тепер бага- тьом…
«До Головної Управи Волинського Українського об’єднаня
