БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці ма­ли лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. Ні-ні, ай лав шоу-бізнес, – заспо­коював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі дов­бонув кілька разів ногою в масивні дерев'яні двері так, що на мене посипалася штукатурка.

І тільки потому десь глибоко всередині почу­лася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, що тепер намагається вибратися назовні.

—Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився стар-пер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

—Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я його.

—Шо-шо ля? – не зрозумів він.

—Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

—Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться...

—Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими кори­дорами школи-риби.

Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна активність мене зовсім не приваблювали... тож за школу я вийшов із певним острахом... Там було порожнє фут­больне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися

на майданчику для допризивної підготовки юна­ків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати...

– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і приві­тався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич...

Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивилися ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

Господи, – вжахнувся я, – правду дідок ка­зав, такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом.

—Я Сєва, – підійшов до мене лисий і про­стягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє... От ті-ки на голові в тебе ЩО?

—Літо скоро, – знизав я плечима, – час мі­няти імідж.

—Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

«Ну й який він після цього натурал?» – поду­мав я, і в мене аж мурашки по шкірі пішли.

—Як називається?

—Хто? – не зрозумів я.

—Дезик.

—Кірі-кірі, – згадав я назву кошачого шам­пуню.

—Треба й собі буде купити, – схвально за­кивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай

роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – рапто­во змінив він тему.

—Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздя­гайся», чи мені почулось? – з острахом перепи­тав я. – Я що, голий буду?

—Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризивної підготовки юнаків.

—Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

—Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю ви­правляється він.

—Але ж ти сказав «роздягайся».

—Справді? – щиро дивується він. – Я мав на увазі «перевдягайся»...

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне ме­не вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть його не помітив. З прочинених дверей мікро­автобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки шту­катурки, що вистачило б відреставрувати кіль­ка архітектурних пам'яток.

—Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

—Умгу, – багатозначно киває вона.

—Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх карта­тих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпа-ний військовий френч, галіфе й гімнастьорку.

—А чоботи? – питає Сєва.

—Чоботов нєту... – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз...тобто пере...вдягайся.

Пере...вдягатися я йду за мікроавтобус, бо ро­бити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпаєть­ся в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він рап­том дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія по­чинає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші... я б не сказав, що я закоханий у бабки, але коли я їх бачу, вони мені подобаються, виразно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, на­віть більше за слово «роздягайся». Тому, віддав­ши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

—Де цей довбаний гуцул? – роздратовано поцікавився Сєва в одного з них.

—Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

—Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, ак­тор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити бать­ківщину від уявного ворога... ворога, про яко­го нічого не відомо навіть директору школи, з'являється розпатлана голова. Видно, що Ан­тін Христофорович намагається вилізти наго­ру, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб'ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково перезираються між собою, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на... може, хай там і сидить...» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мовляв, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим вира­зом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягу­ють його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого по­вертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

—Значить так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»... Нам потрібен ще один актор.

—Антіне Христофоровичу, не потягне бю­джет іще одного актора, ніяк не потягне, – почи-на причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб... Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

—Баз, – відказую я.

—Дуже приємно, Антін Христофорович, га­лицький режисер, – відрекомендовується роз­патланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от...

Тут галицький режисер раптом хапається за ки­шені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці не виявляється, тому він так само хаотично нишпорить кишенями джинсів, але там теж нема того чогось... Уреш­ті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень

і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, виси­пає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторо­жено питає він.

Я знизую плечима.

—Це від голови, – продовжує виправдовува­тись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

—Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

—Ти ж чув, з Галичини... – так само пошеп­ки відказує Сєва.

—А в них там що, інша кліматична зона? – по­чинаю сумніватися я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання я забив ще в першому класі.

—Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

—Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фір­ма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш...

—Але ж він на колесах.

—Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин...

Судячи з невинного виразу обличчя, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова...

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креа­тивний кретин помітно пожвавився...

– Я сі то всьо так бачу... – пояснює він, жес­тикулюючи так активно, що збоку може здати­ся, немов він хоче злетіти. – Друга світова вій­на. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.