БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

слобожанських пальців, – розпалюється кретин-ний, чи то пак креативний режисер. – Не переби­вайте мене більше! Так от... урешті-решт, Баз ду­шить макарона і з виразом виконаного обов'язку на лиці починає допивати пиво...

Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:

—Понарошку? – перепитує він пошепки.

—Що «понарошку»?

—Душить...

—Да-да, – підтакує Сєва, – як же ми без кур'єра?

Христофорович робить із пальців уявний пісто­лет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:

– А в кінці... робимо ефект... комп'ютерний ефект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬ­КЕ ПИВО - БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРОТЕБЕ!!!»

Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Ангіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в'їжджаємо в кон­цепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й до­сі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».

– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.

Сєва приречено веде гопника до мікроавтобу­са пере...вдягатися, а мене Христофорович приму­шує лізти в шанець і спускає мені туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю

входити в роль... Режисер тим часом шурує до опе­раторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцер­ське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим ми­лом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити... Хвилин за десять гопника нарешті випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На іта­лійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур'єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось вину­вато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну, все, – ду­маю я, – зараз він вирубить нашого режисера», – і відкриваю друге пиво. Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а по­тім алюмінієвий тазок.

—Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?

—Спецефекти... – якось загадково посміха­ється він. – Для вибухів спецефекти...

—Ну-ну, – відвертаюся я, але бічним погля­дом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.

Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться від­лити.

– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і ки­дає мені в шанець макет гранати.

Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається назовсім галімий.

– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш іта­лійських зольдатів.

Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відли­ти, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.

– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!

Цієї миті в мене над головою, прямо в бруст­вері, починає щось рватися. Я інстинктивно па­даю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.

– Гранату, гранату! – кричить Антін Христо­форович.

Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.

– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був... а тепер спецефекти. Баз, давай під бруствер.

Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (пов­ний піпєц) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я піді­ймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я... І відвертаюся...

– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофоро­вич.

Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п'ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться від­лити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур'єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.

– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб'ята, бо це моя репу­тація!!! – попереджає Христофорович.

Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник. Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він жи­вий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очи­ма, – довкола нас, немов у якомусь дикому тан­кові, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене... А я вже починаю думати, як би його краще валити... Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув ру­ками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.

– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.

Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи...

– Макдональдс... сраний... – хрипить гоп­ник...

– Тельбухи, тельбухи беріть крупним пла­ном! – не тямиться від захвату Христофоро­вич. – А потім База! Баз, де твоя граната?

Я знаходжу гранату й міцно стискаю її в кулаці, бо відчуваю, що мій сечовий міхур зараз розірве...

– Гранату, гранату крупним планом! – лунає згори. – А тепер кидай!!!

З останніх сил я фігачу гранату кудись угору, чую відчайдушне «ай, блядь...» і розумію, що дру­га в моєму житті граната також влучила в ціль.

– Знято! – кричать оператори...

А я дивлюся вгору на затемнений диск сонця й помираю, помираю в братській могилі з най­кращим кур'єром цього міста і з чиїмись роз­чавленими тельбухами...

Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця боже­вільня – усе це мене влаштовувало. Більше то­го, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався неза­тишно... Уяви, ти потрапляєш під зливу, захо­диш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри... мовляв, не сиді­ти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри, це не страшно...» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої... І от ти сидиш у цих джинсах... І раптом повертається вона... тобто сестра... Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту н мене нічого такого не було.

Я май роботу, я закінчував четвертий курс фі­лології й після останнього заліку, а це, здаєть­ся, мала бути «безпека життєдіяльності», мусии отримати диплом бакалавра. У мене були проб­леми із жінками... Тобто проблем як таких не бу­ло, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.

—Щось не так? – спитав я.

—Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.

—Ти про що?

—Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити... а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене лю­бив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

—Ортегу-й-Гасета, – виправив її я.

—Та мені насрати...

—Ой, бляааа...

—Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

—Бляааа... як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-й-Гасета...

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.