Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Крім того, подумайте й скажіть: чи багато ДНК сучасного американця скаже про корінних жителів Північної Америки? А з часів колонізації континенту англійцями, іспанцями та французами пройшло навіть менше часу, ніж після поразки «довговухих».
Власне, я підводжу вас до висновку, що порівняльний аналіз ДНК підтверджує лиш легенду про Хоту Мату’а, але аж ніяк не проливає світло на таємницю походження людей, які зводили кам’яних гігантів острова Пасхи…
Ви вже, мабуть, заплуталися в навалі суперечливих фактів, легенд та переказів. Тому зараз, гадаю, час підбити підсумки. Отож, приблизно у VIII-IX столітті на Рапа Нуї припливли полінезійці, вони змішались з місцевим населенням, а згодом повстали і повністю винищили його. У XV столітті острів відвідував флот Інків. Проте, ні Інки, ані ті, хто прийшов на острів із заходу під проводом Хоту Мату’а і чия кров домінує в жилах сучасних рапануйців, не мають нічого спільного з тими, хто будував моаі… До них тут була інша, могутніша й величніша раса, представники якої мали переважно білу шкіру, світле волосся і штучно видовжені мочки вух.
Звідки, коли і як вони потрапили на острів, нам, вочевидь, уже ніколи не вдасться дізнатись…
* * *
Є ще одна версія походження цивілізації на Рапа Нуї, котру я не маю права оминути своєю увагою. Ця теорія може одним махом розрубати всі суперечливі вузли в історії Рапа Нуї, якщо припустити, що… в південній частині Тихого океану колись існував континент, який одного дня через якийсь страхітливий катаклізм занурився під воду. Чи був такий материк насправді? Якщо він існував, то як давно? Чи могли бути рапануйці і їхні загадкові статуї залишками набагато древнішої і більшої цивілізації, що населяла той затонулий континент?
Признаюсь, я вельми здивувався, коли в книзі Енглерта «Легенди острова Пасхи» натрапив на давній рапануйський переказ про… затонулий континент.
Древній катаклізм (зі слів Матео Верівері)
Остров’янин на ім’я Уре Аовірі Пороту сказав мені: «В старі часи земля Рапа Нуї була величезним континентом, вона була такою ж великою, як земля Хіви[33]. А потім чоловік, Уоке, підняв і потопив цю землю. Через це Рапа Нуї зараз маленький. Уоке підняв землю на жердині. Він підняв її в Хіві, а потім закинув далеко-далеко аж до Пуку Пухіпухі[34]. А потім жердина Уоке зламалася…».
Цей коротенький епізод ніяк не вписується в струнку послідовність легенд острова Пасхи, а втім, він присутній у книзі патера Енглерта.
Тут можна згадати історію про невловимий острів Девіса. Мореплавці всього світу намагалися відшукати його протягом століть, врешті-решт облишивши цю марну ідею. Тоді землю Девіса ототожнили з Рапа Нуї, оскільки острів Пасхи є єдиною сушею в цьому регіоні, яку англійський пірат міг бачити під час митарств на «Batchelor’s Delight». Втім, я можу заприсягтися, що Рапа Нуї схожий на що завгодно, але тільки не на «невисокий піщаний острівець, незахищений скелями».
Одначе все це не більше, ніж туманні припущення…
У XX столітті теософи[35] активно розкручували гіпотезу про те, що острів Пасхи є залишком континенту під назвою Лемурія, який три мільйони років тому займав Тихий та частину Індійського океану, і котрий врешті-решт затонув, як і сумнозвісна Атлантида. Ці веселі хлопці, очолювані такою собі мадам Блаватською, йдуть далі і, ні разу не побачивши на власні очі острова Пасхи, радо сповіщають нам, що у створенні кам’яних гігантів на Рапа Нуї насправді немає ніякої таємниці, оскільки світ у цей час населяли десятиметрові гіганти, які будували статуї приблизно власного зросту.
Згадка про Лемурію трапляється у багатьох книгах про острів Пасхи, позаяк усі його дослідники перебували під чарами ексцентричної теорії про затонулий континент, однак згодом розчаровувалися, так і не знайшовши жодних доказів цієї фантастичної гіпотези. Не став винятком і Тур Хейєрдал. Невідомо звідки до нього дійшли чутки про те, що на острові Пасхи нібито існують древні бруковані дороги, котрі ведуть до води, а тоді несподівано зникають. Древні дороги на острові він справді знайшов, однак лише кілька з них вели до узбережжя і жодна не «пірнала» під воду. В експедиції норвежця був водолаз, якого кілька разів опускали під воду дослідити дно в місці імовірного продовження доріг. Підводні пошуки нічого не дали: водолаз натикався лиш на риб, замшілі камені, глибокі тріщини та коралові скелі, що обривалися в синю глибінь. Інші експедиції також нишпорили океаном у пошуках Лемурії, пірнаючи під воду в районі підводного хребта Сала і Ґомес, на хребті Наска коло узбережжя Перу, поміж Галапагоських островів, але так само не знаходили жодного сліду древніх цивілізацій.
Нехай мені пробачать теософи, але я, людина ХХІ століття, навчена скептично ставитись до будь-якої підозрілої й непевної інформації і, так би мовити, перевіряти її на зуб, відмовляюсь без серйозних доказів приймати на віру байки про надрозвинуту цивілізацію на велетенському континенті, жодного сліду якого досьогодні чомусь не можуть знайти. Можливо, Лемурія справді існувала, можливо, навіть займала чималу частину океану, а потім по-тихому пішла на дно. Проте геологи категорично стверджують, що епоха активних геологічних трансформацій в Тихому океані минула три мільйони роки тому, і в ті часи, коли земля ще могла підійматися та опускатися, людей в Океанії не було.
Три мільйони роки тому їх не було ніде на планеті.
* * *
Відповідаючи на запитання на презентаціях під час поїздок Україною, мене нерідко втягували у дискусії з приводу походження рапануйської цивілізації. Подеколи моїх співрозмовців відверто дратувала висловлювана мною скептичність стосовно можливості точного визначення генези будівників моаі. Я, проте, твердо притримуюсь своєї позиції: можливо, одна з вищезазначених концепцій про походження остров’ян є правильною, можливо також, що аніяка з них не наближається до істини. Ми можемо сперечатися, дискутувати, але ми ніколи не дізнаємося, як воно було насправді.
З цього приводу хочу переказати байку про одного німецького археолога, котрий на схилі літ доволі скептично відгукувався про можливості археології - науки, котрій присвятив усе своє життя. По-перше, стверджував він, розрізнені археологічні знахідки, що збереглися до наших днів, ніколи не дадуть загальну й вичерпну картину древнього світу. По-друге, призначення багатьох знайдених речей, написів, документів чи пам’ятників нерідко трактується кожним ученим по-своєму. Старий археолог любив жартувати з цього приводу: «Існує теорія, - казав він, - що всі динозаври були насправді абсолютно однаковими. Просто різні палеонтологи збирають їх по-різному».
* * *
Багато хто після мого повернення з подорожі допитувався, чи займалися остров’яни з Рапа Нуї людожерством і чи це, бува, не вони з’їли капітана Кука. Без сумніву, питання цікаве й актуальне, а тому заслуговує на більш детальний розгляд.
Отож, по-перше, славетного Джеймса Кука ніхто не їв. Кука просто зварили. Але їсти - ніхто не їв, це як двічі два - чотири. Може, хіба трохи понадкушували. По-друге, незважаючи на те, що Кук свого часу відвідував Рапа Нуї, вбили його не рапануйці і, відповідно, острів Пасхи тут ні до чого.
Насправді загинув славетний англійський капітан на Гавайських островах, куди його «Резолюшн» змушений був причалити для ремонту такелажу. Після серії нахабних крадіжок різних інструментів із судна Кук вирішив узяти в заручники одного з гавайських вождів. 14 лютого він висадився на берег і запросив царька приплисти з візитом на судно, проте в останній момент дружина відговорила гавайця сідати в англійський човен. При цьому на березі зібралося кілька тисяч гавайців, котрі відтіснили англійців до самої води. Несподівано один з матросів не втримався і вистрілив з мушкета, убивши одного з вождів. Це викликало миттєвий шквал обурення, гавайці кинулися в атаку. Кук з матросами стрибнули у воду, намагаючись уплав дістатися до човнів… Перший спис влучив капітанові в потилицю. Поранений, він намагався покликати на допомогу, але другий спис простромив його наскрізь.
