Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Капітан Клерке, наступник Джеймса Кука, став вимагати, щоб аборигени повернули тіло. Не добившись нічого, він організував каральну операцію, в результаті якої було спалене селище гавайців. Після цього вожді з різних частин острова зразу передумали і принесли кошики з рештками тіла англійського командора на кораблі британців (після сутички аборигени розірвали тіло Кука на шматки, що були поділені між окремими царьками). 22 лютого 1779 року рештки капітана Кука поховали в морі.
Колись я обов’язково з’їжджу у ті місця, де аборигени майже з’їли Джеймса Кука, і розкажу вам, що там і як.
Утім, слід визнати, що предки сучасних рапануйців коли-не-коли таки пожовували людятину. І хоча остров’яни в один голос заперечують факт канібалізму на острові, вони водночас чомусь переказують легенди про те, як представник одного клану поснідав представником іншого.
Найбільше згадок про випадки канібалізму трапляється серед легенд про міжусобиці на острові. Одна з них розповідає про нехорошого чоловіка на ймення Орої, який був злісним ворогом Хоту Мату’а. Орої сховався на човні короля, коли той плив до острова Пасхи. Якийсь час Орої переховувався в найглибших печерах, поки йому це не набридло і він захотів убити Хоту Мату’а й самому стати вождем. Одного дня, дочекавшись, коли Хоту пішов на іншу частину острова провідати свою дочку, Орої влаштував пастку на дорозі, а сам сховався у найближчих кущах і став чекати. Одначе Хоту Мату’а вчасно помітив засідку, підкрався до ворога, кинувся на нього і вбив. Задоволений король повернувся в Анакену, де вкинув зловмисника у великий казан - варитися. Проте Орої, як каже легенда, був дуже поганою людиною, оскільки замість того, щоб нормально варитися, він ожив і вискочив з баняка. Довелося його знову ловити. Хлопця піймали аж на іншому кінці острова і знову кинули в казан. Цього разу він зварився по-людськи, і його із задоволенням ум’яли.
Ще одна цікава легенда розповідає про стару жінку з клану Міру, котру люди з ворожого клану Уреохої вбили в центральній частині острова і з’їли. Один із синів цієї жінки на ім’я Хоту розізлився, і за одну ніч, згідно з легендою, вбив шістдесят чоловік Уреохої. Інший її син, який, поза всяким сумнівом, був пацифістом, убив лише тридцять, після чого сказав братові, що кровопролиття треба припиняти. Хоту не погодився, в результаті чого між двома братами відбулась кривава сутичка, під час якої пацифіст отримав каменем по голові і сконав. Наприкінці легенди Хоту проголошує довгу промову про те, що коли б Уреохої заковтнули їхнього батька, це ще можна було б стерпіти, але їсти їхню маму було вкрай нерозумно і необачно.
Рано Рараку - « la Fabrica de los Moais»[36]
…тіні зниклих будівників все ще панують над цією землею.
Kетрін Рутледж, «Таємниця острова Пасхи»
Протягом першого дня, начитавшись у бібліотеці купу цікавої інформації про острів Пасхи і протинявшись цілий день містечком Ханга Роа та його околицями, я остаточно зрозумів, що на західному березі нам з напарником більше нема чого робити. Ввечері, вертаючись додому, ми звернули трохи вбік з центральної авеню і навідалися в гараж одного кудлатого рапануйця. Вивіска коло гостинно розчинених дерев’яних воріт сповіщала про те, що хазяїн надає в оренду автомобілі, квадроцикли та мопеди. Трохи поторгувавшись, ми взяли напрокат один мопед (у нас в народі такі називають «дирчиком») і вже за кілька хвилин, натягнувши на голови брудно-білі старенькі шоломи, мчали вздовж єдиної злітної смуги острова до себе додому.
* * *
Наступного ранку (цебто приблизно в половині одинадцятого, оскільки, як ви вже знаєте, поняття «ранок» на острові вельми розпливчасте) ми залишили свій котедж і вперше попрямували на схід у безлюдні прерії найзагадковішого острова світу. Я прихопив з собою невелику похідну сумку, куди склав усе необхідне для вилазки: годинник, компас, бінокль, фотоапарат, кілька бутербродів і пляшку мінеральної води.
Погода не радувала. Небо затягли громіздкі хмари, було доволі прохолодно, з довколишніх пагорбів тягнуло вогкістю. Утім, шквальний вітер, що поривами налітав з-над океану, поволі розривав товсту попелясту пелену, де-не-де оголяючи світло-сині клапті небесної твердіні.
Ми їхали неквапно, не більше 60 км/год, одначе струмені холодного вітру проймали наскрізь, наче гострі списи древніх рапануйців. Я міцніше натягнув на голову півсферичний шолом. Не стільки задля безпеки, скільки через те, що його м’яка підкладка непогано зігрівала макітру.
Асфальтована дорога пролягає вздовж нашого котеджу на схід, паралельно злітній смузі Матавері, а потім різко звертає на північ. У місці повороту поміж розпластаних кущів починається неширока ґрунтівка, яка веде далі на схід. Все ще здригаючись від холоду, я подав Янові знак. Чех кивнув, з півслова зрозумівши мене, і поїхав прямо, проминувши поворот на північ. Майже відразу ми вискочили на розм’яклу після нічного дощу ґрунтівку і продовжили рухатись на схід.
Через якусь сотню метрів дорога погіршала - серед м’якої твані траплялися гострі вулканічні камені, що могли легко розпанахати шину нашого «дирчика» або ж просто вивалити тебе із «сідла». Невисокі пагорби заступили злітну смугу; останнє нагадування про цивілізацію розсмокталося, зникло за нашими спинами, немов пустельне марево. Ландшафт здичавів і посуворішав. З наближенням до океану вітер ставав різкішим і якимось наче більш напруженим. Солоні бризки залітали на кількадесят метрів углиб суходолу, вкриваючи одяг та обличчя прозорою кольчугою крихітних краплин.
Далі неслись вздовж узбережжя, час від часу пробуксовуючи в неглибоких рівчаках, що перетинали вибоїстий шлях. Подекуди дорога звивалась практично попід чорними від вологи скелями, які щосили стримували натиск океану, але іноді відступала на добрих двісті метрів від берега.
Я старанно крутив головою навсібіч, через що кілька разів ледь не полетів сторчака з мопеда. Річ у тому, що в цих місцях повинно стояти декілька великих аху, позначених на карті як комплекс Акаханґа, однак… мій погляд, куди б я не зирнув, упирався в похмурі прибережні скелі, над якими переливалося сталевою сірістю нескінченне небо. Я не розумів, що діється. Може, ми проїхали відстань значно меншу, аніж ми думаємо, може, з мапою щось не так і ніяких моаі тут немає, а може… «Ми просто сліпі», - стрельнуло в мене в голові.
- Яне, гальмуй! - закричав я. - Ставай!
Мій товариш різко спинився, подумавши, що щось трапилося.
- Що таке?
Я не відповів. Навіть не стягнувши шолома з голови, зліз із мопеда і кинувся до берега. Розкидаючи навсібіч дрібні камінці та пісок, я завис на самісінькому краї прибережної кручі. Ліворуч та праворуч, скільки сягав погляд, вздовж берега кучугурилися страхітливі вулканічні скелі, які, наче масивний бордюр, облямовували острів. Місцями кам’яна стіна здіймалася на десять метрів над рівнем моря; лиш де-не-де видніли пологі виходи до океану, та й ті були вщерть закидані уламками скель, а з води довкола них стриміли побурілі вершечки підводних рифів.
Зі сходу на кам’яний мур один за одним котились велетенські океанські вали. Тьмаво виблискуючи наче щойно застигла сталь, розкотисті хвилі з глухим гуркотом, ревом і стогоном кидалися на кам’яний мур, здіймаючи велетенські фонтани бризок і заливаючи все навкруг сніжно-білою ковдрою піни.
Приклавши бінокль до очей, я спершу подивився на південь, туди, звідки ми приїхали. «Не може бути, - загупало у мене в голові. - Цього просто не може бути». Те, що я кілька хвилин тому сприйняв за звичайнісінькі купи каміння, які одиноко висилися на скелях біля моря, виявилося руїнами аху, коло яких - я й досі не можу забути, як почало буцкати моє серце, коли я це побачив, - валялися «мертві» моаі. Не знаю чому, але про себе я почав називати їх «мертвими».
