Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Цього разу він з’явився лише пополудні. Тож доктор Павлицький, умостившись у бричці, почав допитуватися, у чому справа. Добродушний Ігнацій, вочевидь не усвідомлюючи, що й кому розповідає, а може, бажаючи дошкулити докторові, який завжди забував дати йому на чай, усе щиросердно розповів. Виявилося, що його, як завжди, послали на світанку, але не по пана доктора, а по цього знахаря, Антонія Косибу, що оселився в Мельника біля містечка.
– Як це? – не повірив доктор. – Вас посилали по знахаря?
– По знахаря.
– Видко, панові Кияковичеві на той світ закортіло.
– Та не дуже йому кортить. Кажуть люди, що той знахар, як когось лікує, то усе мов рукою знімає.
Лікар вибухнув:
– Яка неосвіченість! Яка темрява! Невже ви не розумієте, що звичайний дурень, котрий не лише про медицину, а й
про анатомію не може мати жодного поняття – це загроза для людського життя?
– Та я розумію, – буркнув кучер.
– Я вам зараз поясню. Припустімо, що у вас захворів найкращий кінь. До кого ви підете До ветеринара, чи до першого-ліпшого бовдура, що не відрізнить, де в коня хвіст, а де грива?
Ігнацій засміявся.
– Хто б це не відрізнив… А чого б це я до того призвів, щоб у мене кінь захворів? Якщо про коня дбати, а кінь добрий, то нащо ж доводити до хвороби, бодай не зурочити.
Доктор Павлицький махнув рукою, та вже за хвилину озвався знову:
– Але бачите, ви самі виявилися досить розсудливі, щоб не їздити по того знахаря, а по мене.
– А що було робити? Якби я з порожньою бричкою приїхав, то пан дідич дав би мені по пиці. Тож я поміркував собі й думаю: як той не хоче, то поїду по пана доктора.
– Хто не хоче?
– А отой… знахар Мельників.
– Як це не хоче?
– Бо не хоче. Я, каже, не маю часу до ваших панів їздити. Хіба не бачиш, скільки людей хворих чекає? Каже так, а я дивлюся, справді, людей купа. Мов на базарі в четвер. То я йому й кажу, мовляв, дідич тобі більше заплатить, ніж усі вони разом, тільки, звісно, поможи. То він і каже, мовляв, як дідич хворий, то нехай приїде, як інші. А грошей мені не треба… Що було робити? Завернув коні та й годі. Я ж і сам знаю, що він грошей не бере.
– Але харчі бере, – вигукнув Павлицький.
– Ні, харчів теж не бере! Хіба що, масло, яйця чи ковбасу. Він щира душа.
Лікар зціпив щелепи. Прибувши до маєтку, навіть не дорікав панові Кияковичу, та на зворотній дорозі наказав Ігнацієві заїхати до млина.
Перед млином, точніше, на подвір’ї біля прибудови стояло кільканадцять возів. Випряжені коні байдуже скубли траву. На возах лежали недужі. Семеро чи й восьмеро селян сиділи на колодах під хлівом і курили цигарки.
– Де цей… знахар? – загукав доктор Павлицький.
Один із чоловіків підвівся й показав рукою на двері.
– А в хаті, паночку!
Лікар зістрибнув із брички й штовхнув двері. Уже в сінях у ніздрі вдарив сопух юхтової шкіри, дьогтю й квашеної капусти. У хаті панувала страшенна задуха. Купи мотлоху й бруд, що вкривав підлогу, шибки у вікнах і всі речі… Усе, як і передбачав лікар. Під стіною на лаві сиділа баба з виразними ознаками жовтухи. Здоровенний, кремезний бородань із сивуватим волоссям стояв, схилившись над столом, і змішував якісь сухі трави на брудній шматині.
– Це ви знахар? – гостро запитав доктор Павлицький.
– Я у млині наймит, – відказав коротко Антоній, кинувши непривітний погляд на прибулого.
– Але насмілюєтеся лікувати! Людей отруюєте! Вам відомо, що це загрожує ув’язненням?!
– Чого вам треба і хто ви такий? – спокійно запитав знахар.
– Я лікар, доктор медицини. І не сподівайтеся, що я спокійно дивитимусь, як ви тут людей труїте.
Знахар упорався із травами, зав’язав їх у вузлика і, простягаючи його жінці, пояснив:
– Дві дрібки на кварту води, як я вже казав. Пити гарячим. Натщесерце половину вранці й увечері половину. Зрозуміла?
– Зрозуміла.
– Ну, з Богом.
Баба подякувала і, постогнуючи, вийшла. Знахар сів на лаві й звернувся до лікаря:
– А кого ж це я отруїв, пане?
– Усіх труїте!
– Неправда, пане. Жоден з них не помер.
– Не помер? Але помре! Ви поступово отруюєте їхні організми. Це злочин! Розумієте? Злочин! І я цього не допущу! Я не маю права спокійно на це дивитися. У такому бруді, у такому смороді! Лише на ваших руках більше мікробів, ніж в інфекційній лікарні!
Він роззирнувся з неприхованою огидою.
– Запам’ятайте, що я вам кажу: якщо не припините своєї злочинної практики, вас посадять до в’язниці!
Знахар ледь помітно знизав плечима.
– Немає на те ради! Я нічого поганого не роблю. А в’язниця? Що ж, у в’язниці теж люди живуть, не собаки. А ви на мене, пане докторе, не гнівайтеся.
– Я вас попередив! І раджу припинити. Раджу!
Погрозив йому пальцем і вийшов. З насолодою вдихнув свіже повітря. Ігнацій з козлів кинув на нього сповнений іронії погляд. Доктор Павлицький уже сів до брички, коли на порозі млина побачив Василя, свого колишнього пацієнта. Василь вочевидь чекав на нього, бо вклонився й підійшов до брички.
– Добридень вам, пане докторе.
Він ішов упевненими кроками й стояв прямо. Стояв і дивився просто в очі лікареві.
– От бачите, пане докторе, я видужав, – гордовито сказав він. – Слава Богу, видужав. Антоній вилікував. А ви, пане докторе, казали, що немає жодної надії. На все життя хотіли мене калікою залишити.
– Яким же чином він вас вилікував? – вже не приховуючи свого гніву, запитав лікар.
– Ну, бо він відразу збагнув, що кістки погано були поскладані. То він їх поламав і знову склав. Тепер я навіть танцювати можу.
– Ну… ну, то вітаю, – буркнув доктор і гукнув до кучера. – Поїхали!
Усю дорогу його терзали лихі думки. Коли приїхав додому, було вже по обіді, проте родина повернулася до столу, щоб він не їв на самоті. Доктор швидко ковтав захололу печеню, намагаючись не показувати, що йому не смакує. Стара Марцися, котра тридцять років тому вчила його ходити, знічено метушилася. Батько сумовито позирав на газету, яку почала йому читати Каміла. Три тижні тому він розбив свої окуляри, а на нові грошей не було. Камілька була вбрана в поруділу сукню, у якій дівчина виглядала жалюгідною й старшою, ніж насправді, мати силкувалася за усмішкою приховати страдницький вираз, який уже не полишав її обличчя. Місяць грязевих ванн повернув би їй здоров’я надовго.
«Боже, Боже, – міркував доктор Павлицький, доїдаючи компот із розварених яблук. – Я ж так їх люблю, ладен усе для них зробити, але дивитися щодня, щогодини на їхню вбогість, це для мене занадто».
Йому здавалося, що кожен їхній жест, кожне слово, кожен куток їхнього вбогого помешкання сповнені гірких докорів на його адресу. Скільки сподівань вони пов’язували з його майбутнім, з практикою, прибутками. Натомість вони вже понад рік сидять у цій дірі, і грошей ледве стає на скромне життя. Якби ж він міг звідси вирватися! Він не боявся роботи. Ладен був поїхати навіть до Африки чи до Гренландії. Але ж вони тут усі померли 6 від голоду. Він відчував, був упевнений, що у світі на нього чекав би успіх, кар’єра, гроші, проте знав, що він ніколи не наважиться зробити рішучий крок. Павлицький був рабом своїх почуттів, щирих і глибоких. Ці почуття прикували його до родини, до батьків, сестри, навіть до старої Марцисі, прикували немов ланцюги, прикували до маленького дерев’яного будиночка в невеличкому вбогому містечку… Що більше він занурювався в трясовину цього безнадійного животіння, то старанніше уникав можливості поділитися своїм розпачем з рідними. Він був такий вдячний їм, що й вони ніяк не виявляли свого розчарування. І все-таки йому ставало боляче від їхніх думок, які напевне в них виникали. Ці думки незбагненним чином просякали все в цьому домі, сповнювали повітря безмежним смутком, якого не могли прогнати найкраще вдаваний сміх, найгучніші вирази задоволення.
– Був я у цього знахаря, – озвався Павлицький. – Сказав йому правду й порадив, аби він вчасно зупинився із цією своєю практикою.
