Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
– А це правда, – запитала Камілька, – що в нього стільки пацієнтів?
– Стільки? – засміявся доктор. – Якби в мене була десята частина того, якби…
Він не договорив і прикусив губу.
Мати швидко, дуже швидко заговорила про кицьку Басю, яка десь поділася, про те, що в середу іменини в Козлицьких, про священникову корову, котра дає на диво багато молока.
Проте Павлицький цього не чув. Щось у ньому закипало, кров шумувала в скронях. Він раптом рвучко відштовхнув від себе недопиту склянку чаю і схопився на ноги.
– А знаєте, чому в нього більше пацієнтів? – вигукнув він. – Знаєте?..
Зустрівся з їхніми переляканими очима, проте вже не міг зупинитися.
– Бо він уміє лікувати, а я не вмію!
– Юреку! – зойкнула мати.
– Так! Так! Не вмію!
– Що ти таке кажеш?
– Пам’ятаєте того мельничука, що ноги мав поламані? Пам’ятаєте?.. Так-от я йому погано їх поскладав. Авжеж, погано. Я не зміг цього зробити, а цей знахар зробив!
Батько поклав йому руку на плече.
– Заспокойся, Юреку. Це твоїх вмінь жодним чином не применшує. Ти не хірург, а терапевт, і не зобов’язаний розумітися на… чужій спеціальності.
Доктор Павлицький засміявся.
– Звичайно! Звичайно! Я не хірург! Але цей знахар теж ні, хай йому дідько. Він селюк! Звичайнісінький наймит у мельника! Та з мене годі! Мені однаково! Я не дам себе заморити голодом! От побачите! Побачите, що і я вмію боротися!
І вийшов, грюкнувши дверима.
Розділ VIII
У містечку Радолишки, там, де вузенька вуличка, що носить імення Наполеона, збігає до Другої Ринкової площі, названої площею Незалежності, стоїть двоповерховий будиночок із червоної цегли, а в ньому на першому поверсі розташовані чотири крамнички. Найбільша з них і найкраща, наріжна – власність пані Михалини Шкопкової. У крамничці можна купити канцелярські товари, поштові й гербові марки, нитки, стрічки, ґудзики, словом, галантерею, а також тютюн та цигарки.
Щоразу, приходячи до Радолишок, Антоній Косиба саме в крамничці пані Шкопкової купував тютюн, цигаркові гільзи й сірники, а ще шовкові нитки.
Сама пані Шкопкова рідко бувала в крамниці. Найчастіше в четвер, бо то ж базарний день. Зазвичай удома в неї було повно роботи із чотирма дітьми й чималим господарством. У крамниці їй допомагала молода дівчина, сирота, що за кімнату, харчі й десять злотих на місяць виконувала обов’язки продавчині чесно й сумлінно.
Пані Шкопкова була здатна оцінити й інші її преваги, передусім те, що Марисю любили покупці. Любили, бо вона з кожним була ввічлива, усміхнена, щира, до того ж, дівчина була вродлива. Ніде правди діти, не один покупець навмисне заходив до крамниці пані Шкопкової, аби погомоніти з Марисею, пожартувати й позалицятися до неї. Пан провізор з аптеки, секретар гміни, ксьондзів небіж, тутешні поміщики, інженери з фабрики – жоден не проминув нагоди, аби заскочити по пачку цигарок чи листівки.
– А ти, Маринько, дивись, – казала пані Шкопкова. – На першого-ліпшого чи там на жонатого уваги не звертай, та вже як трапиться відповідний мужчина, що тебе вподобає, ти з ним балакай мудро. За такого й заміж можна вийти.
Марися сміялася.
– У мене ще є час.
– Часу нам, жінкам, у цих справах завжди мало. А тобі вже, певне, невдовзі двадцять мине. От і час! Я у твоєму віці вже трирічного сина мала. От лише ким-небудь не переймайся та й зависоко не злітай, бо попечешся. Я тобі напевне кажу! Приміром, отим паничем на мотоциклі! їздити він їздить, але женитися з тобою навіть не подумає. Я таких добре знаю! Знаю! Очі закотить, за ручку вхопить, позітхає, а потім… гріх тяжкий! Не шукай собі лиха.
– Та що це ви таке кажете! – сміялася Марися. – Мені й на думку таке не спадало.
– Ну, ну! Його батько – великий пан. Власник маєтку й фабрики. Сина з якоюсь графинею оженить. Ти це пам’ятай.
– Звичайно. Я ж нічого. Чого це ви про нього? Якщо вже хтось із клієнтів мені й подобається, – пожартувала вона, – то це той старий знахар із млина.
І це була правда. Марися справді любила Антонія Коси- бу. Передусім її цікавило його вміння. У містечку про нього різні дива розповідали. Подейкували, що до кого він торкнеться, хоч би й до помираючого, то зцілює, а душу дияволу продав. Іще дехто розповідав, що такою силою його Матір Божа Остробрамська наділила; балакали, що він задурно лікує, і навіть знає такі трави, що досить випити, аби покохати того, хто їх дав.
А він завжди був такий сумний, мовчазний, і мав такі добрі очі.
Та й поводився по-іншому, не так, як інші прості люди. Не плював на підлогу, не лаявся, не перебирав товару. Приходив, знімав шапку, говорив коротко, чого йому треба, платив, казав:
– Спасибі, панночко, – та й виходив.
Так було до одного березневого дня. Знахар зайшов до у крамниці, коли почалася злива.
Глянув у вікно й запитав:
– Чи можна, панночко, тут перечекати, доки дощ не мине…
– Та звичайно, звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця.
– Хто б це під такий дощ, – додала. – А вам і не близько. Сухої нитки не залишиться, доки до млина дійдете.
І тоді він усміхнувся.
– То ви, панночко, знаєте, що я із млина?
– Знаю, – кивнула вона головою. – Ви знахар. Адже тут усі вас знають. Але ви, певне, не тутешній, бо інакше говорите, іншу вимову маєте.
– Я здалеку, із Королівства.
– Моя матуся теж походила з Королівства.
– Пані Шкопкова?
– Ні, моя матуся.
– То ви не донька власниці крамниці?
– Ні. Я тут працюю.
– А матуся де?
– Померла. Чотири роки тому. Від сухот.
На очі їй набігли сльози, та за мить вона додала:
– Якби ви тоді опинилися в наших краях, може, і її б вилікували… Бідна матінка. Не такої долі вона для мене сподівалася. Але ви не думайте, що я жаліюся. Ні! Пані Шкопкова до мене дуже добре ставиться. І я все маю… Хіба що, крім книжок і піаніно.
– А ваш батько?
– Батько був лісником у володіннях княгині Дубанцевої. В Одринецькій пущі. Ах, як там було гарно! Батько там помер. Я тоді була маленькою… Ми залишилися самі з мамою. Бідній матусі доводилося так тяжко працювати Заробляла шиттям, давала уроки музики. Спершу ми жили в Браславі, потім у Свенцянах, і нарешті тут, у Радолишках. Тут матінка померла, і я залишилася сама-самісінька на світі. Мене взяв під опіку колишній ксьондз, а коли він поїхав на іншу парафію, то віддав мене під опіку пані Шкопкової. Добрих людей на світі багато. Але так тяжко, коли не маєш нікого справді близького.
Знахар кивнув головою.
– І мені це знайоме.
– У вас теж немає родини?
– Теж.
– Нікого?
– Нікого.
– Зате у вас є принаймні те, що вас люди люблять, бо ви їх рятуєте. Це має приносити велику втіху, допомагати ближнім, позбавляти їх страждань. Людина тоді справді почувається потрібного, корисною. Тільки не смійтеся з мене, але я з дитинства мріяла стати колись лікарем. Якби матуся була жива… Я вже приготувалася до іспиту за шостий клас і мала їхати до гімназії у Вільні.
Вона сумно посміхнулася й махнула рукою.
– Ах, що там казати!
– То ви, панночко, вчена?
– Я б хотіла такою бути. А тепер уже запізно. Дякувати Богові й за те, що принаймні хліб мені дав.
На прилавку лежало якесь жіноче рукоділля: серветка з барвистими квітами.
– Я навіть на сукенки й різну одежинку можу заробити. От бачите, гаптую. Це для пані Германовичевої з Пісків.
– Гарно гаптуєте.
– Матуся мене навчила.
Отак вони собі гомоніли з півгодини. Коли дощ ущух, знахар попрощався й пішов. Відтоді він дедалі частіше заходив до крамнички Шкопкової й за розмовами затримувався довше. Панну Марисю дуже полюбив. Уже те, що дивився на неї, на її жваве личко, ніжні рученята, світле, гладенько причесане волосся, справляло йому велику приємність. Голос у дівчини був чистий і дзвінкий, її великі блакитні очі дивилися щиро, до того ж, він виразно відчував, що й вона його любить.
