Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Він навіть не помітив, як услід за ним, на безпечній відстані аби не викликати підозри, рушив старенький, синій «Фордик», на задньому сидінні якого незграбно скоцюрбився Макс: звиклий до комфорту, він почувався дуже незручно у тісному салоні. Проте справа вимагала конспіраціі?. Макс без зайвих вагань, давши настанову новому водієві, вперся поглядом у автомобільну шибу, налаштовуючись на незвичну кількагодинну мандрівку з невідомим для нього кінцем.
А Гоша летів, немов на крилах, і помітив за собою старенький «Форд» вже тоді, коли, повернувши з траси, потрапив на просілкову дорогу. Оминувши сільську автостанцію, він бачив, що схожа на його цурбак машина повернула вслід за ним прямісінько у напрямку «Притулку». Та яка йому була справа до чужих відвідувачів, коли він добре знав, що на нього чекають…
Пригальмувавши біля зачинених воріт, Гоша неквапливо випхався з машини і міркував, як викликати Дару.
Тим часом за його «дев’яткою», ледь не впершись у бампер, спинився і «Форд». Байдуже ковзнувши поглядом по прибульцях, Гоша несподівано побачив знайоме обличчя…
Пересвідчившись у тому, що перед ним не будь-хто, а саме Макс, вся його могутня статура обм’якла і стала схожою на величезного напханого ватою пупса. Всередині наче щось обірвалося.
Гоша стояв, занімівши, і не міг відвести очей від боса, котрий, витиснувшись з тісного салону, мовчки простував до нього. Те, що робилося у Гошиному серці в цю мить, неможливо описати…
Отже, він сам привів Макса сюди?! Став ниточкою в клубочку, що, мов у казці, котився собі й котився, і докотився аж до дуба з чарівною скринькою… Чому одразу не здогадався про можливі наслідки? Адже помітивши за собою автівку, міг збагнути, що для цього краю землі автотранспорт на дорозі є такою ж дивиною, як фура з кіньми на міському проспекті…
Макс підійшов упритул до свого колишнього водія, розгубленого і безпорадного, неначе впійманого на місці злочину. Той очікував усього. Лишень не того, що трапилось насправді.
Ледь сягаючи, попри переконливу статуру, до Гошиного плеча, Макс несподівано відвів на повний замах руку, стиснену в кулак, і з усієі? сили заюшив велетню у обличчя…
З-під носа тоненькою цівочкою потекла кров, а Гоша, неначе кам’яна брила, стояв незворушно, не промовивши ні слова. Він не підвів руки. Не мав права… Гоша, котрий одним-єдиним порухом пальця міг стерти будь-кого з лиця землі, навіть не ворухнувся. Натомість приречено схилив голову, усвідомлюючи справедливість покарання. Незважаючи на звільнення, перед ним стояв його бос, його шеф, керуюча інстанція… Він не наважився навіть витерти буру цівочку, що проорала собі шлях з-під носа до куточка рота і далі, цяпкаючи просто на чистесеньку, бездоганно випрасувану святкову сорочку.
– Отже, ти з нею заодно?! – Макс не відводив погляду від кривавого струмочка на Гошиномуобличчі, неначе милувався власним витвором. Він зусиллям волі взяв себе в руки, гамуючи бажання перетворити оте по-дитячому безпорадне обличчя на суцільний синець.
– Я просто виконував і?і? побажання… – Гоша нарешті повернувся до тями. Втім, виглядало це доволі непереконливо.
– Ти, бачу, нюх зовсім втратив, переплутавши, чиі? побажання зобов’язаний виконувати?!! – здавалось, ще мить, і Макс пустить кулаки в хід.
Та Гошина покірність роззброювала. Усвідомлюючи власну провину, той не вичавив із себе більше ні слова.
– Пішов геть звідси!.. І щоб більше я тебе не бачив. Зрозуміло?! Щоб на крок до неі? не підходив!!! – Макс закипав, та в останню мить вчасно спинився. Адже він з’явився тут не для того, аби влаштовувати бійку з колишнім водієм.
Почекавши поки той, витерши нарешті долонею кров з обличчя, сяде за кермо машини і невдовзі зникне за поворотом, Макс спокійно, ніби нічого не трапилось, рушив у бік сторожки, аби з’ясувати, куди, власне, потрапив і де знаходиться бодай одна жива душа.
«Шкода… Добрий був пацан, – подумав про Гошу, коли ковзнув поглядом по статурі нового водія. Той тремтячи сидів за баранкою «Форда», спостерігаючи за сценою «страшного суду». – … Ні в тин, ні в ворота… Чисто недоробок… Гошу він мені ніколи не замінить…»
– Привіт, згубо, – чоловік випивав мене очима.
Він вирішив бути твердим і незворушним, проте, побачивши мене, просту, без макіяжу та прикрас, із по-школярськи зібраним у хвіст волоссям, втрачав на очах оту незворушність.
Дядько Степан, відгукнувшись на Максове прохання покликати Дару Фішбейн, стояв поруч і зацікавлено спостерігав за всім, що відбувається. Він і гадки не мав про розправу, що трапилась щойно по той бік паркану.
Ніяковіючи від чужого ока, я рушила за ворота.
– Далеченько ти від мене заховалася… Мабуть, добряче я тобі набрид…
Розпач примушував мій мозок блискавично працювати:
«… Як же так?!! Гоша не міг мене зрадити!!! Може, Ліза?.. Ні, важко у це повірити…» Зрозумілим було одне – добром це все не скінчиться.
– І чим же обумовлена така разюча зміна інтер’єру? – Макс, вочевидь, сприймав все, як недотепний жарт чи банальну жіночу примху, аби викликати до себе увагу… Та спіткнувшись об мій сповнений болю погляд, запнувся.
– Гаразд, не робитимемо з себе блазнів… Даро… Все, що трапилось там, у офісі, це безглузде непорозуміння. Він виглядав дедалі жалюгідніше, з кожним кроком втрачаючи рівновагу…
– Даро, я обдзвонив усі існуючі медичні заклади в області, аби тебе розшукати. Я не міг знайти собі спокою ані на мить…
Я не зводила з нього очей… Не знала, як поводяться зазвичай жінки у подібних випадках… Влаштовувати сцени, як личило б зрадженій дружині, я не вміла… Так само як без остраху й рішуче заліпити банального ляпаса… Все, що я в ту мить відчувала – це оживаючий біль, що трохи притупився за дні перебування в «Притулку»… І як би я не пручалася, заштовхуючи його якомога глибше, він вперто виборсувався назовні, загрожуючи ось-ось розірватися нестримним плачем…
– Не треба, Максе… Наразі це все вже не має ніяковісінького значення…
– Що означає – не треба?!! Чи не хочеш ти мені сказати, що зостанешся тут після всього, що я пережив?!! Невже ти сподіваєшся, що я тебе тут залишу?!! – поволі до Макса поверталась звична впевненість – ніхто ніколи не наважувався йому суперечити.
– Сподіваюсь, не дійде до того, аби я вивозив тебе з цієі? богодільні силоміць…
– Ані силоміць, ані з доброі? волі додому я не повернусь, – рішуче промовила я. – Невже ти не розумієш, що жити під одним дахом із тобою після всього, що трапилось, я не можу?!
Макс, усвідомивши непорушність мого рішення, ошелешено замовк. Зібравшись поволі з думками, він взяв мене за плечі – легенько, але властно:
– Даро… Що би між нами не трапилось, але ти є моєю законною дружиною. І де тобі наразі бути, вирішуватиму я.
– Давай не вдаватимемося до умовностей. Всі папери, пов’язані з розлученням, я можу підписати тут. Достатньо привезти адвоката, – я рішуче зняла його руки з плечей…
– Ти це… серйозно?!! Ти бодай розумієш, що говориш?!! Яке розлучення?!! Сталося непорозуміння!!! – здавалося, Макс ось-ось розплачеться. – Невже ти не відчула, якою важливою була для мене твоя присутність?.. Я, як ніколи, просив тебе залишитися. Проте спомини про минуле для тебе завжди більше важили, ніж реальність. І цей егоі?зм, Даро, породив наслідки…
– Мені треба йти… – на мене не діяв давно відомий психологічний трюк: найкращий спосіб захисту – наступ… Так чи інакше, Макс намагався викликати в мені співчуття. Я зробила крок до воріт, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
– Даро, зажди… Я тебе отак не відпущу… – Макс загородив мені дорогу… – Вислухай мене… Це була звичайнісінька слабкість у період нервового розладу… Невже ти й справді повірила в те, що я міг би проміняти тебе на якесь кабінетне стерво, котре добре вивчило, де та коли вигідно під когось лягти і, вчасно обтрусившись, встати… Окрім всього, ані ти, ані я і?і? більше ніколи не побачимо – я звільнив і?і? наступного дня! (Макс збрехав, не моргнувши оком, зрозумівши, що наразі це останній рятівний аргумент на його користь.)
