Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗
Полковник
Іван Богун
8080
натомість нашого листа ґонорово вручає самому Богдану
Хмельницькому. То з ким же він тоді?
– Та сторона мила, ваша величносте, де мати родила,
– стенув плечима і пересмикнув ними Богун, бо
від туго зв’язаних сирівкою рук вже не тільки руки, а
й плечі отерпли.
– Та, розв’яжіть же його, – буркнув король на
нетямущу варту.
Стражники здивовано і сторожко перезирнулися,
але не осмілилися на непослух, тільки підступили ще
ближче до бранця.
– Нехай, я розумію, штурмували і брали багаті
трофеї в Стамбулі, інших містах Туреччини, громили
кримського хана і невільників своїх визволяли з
Кафи. Штурмували Москву і врятували королевича
Владислава, майбутнього польського короля – і
за це розуміння та поміч Річ Посполита вдячна. Але
нащо ж ви, полковнику, разом з наказним гетьманом
Ждановичем повели козаків і брали Варшаву та
Краків? Послухалися нерозумних своїх союзників?
Вони пішли собі геть, а ви так налаштували проти
себе найіменитіші польські родини, що десятиліття
не зможуть їх відколихати. То завелика плата за парадну
ходу козацького війська древньою бруківкою
Кракова і Варшави.
Король так само дивився мимо співрозмовника,
мов там, за його плечима, десь у сивій давнині, виділися
йому затяті козацькі бої в передмістях і вуличках
Стамбула, бачилося, як, підірвана козацькими
інженерами, злітає в повітря Остроженська брама
Москви.
– Я отримав листа від гетьмана Павла Тетері, –
рівним, навіть якимсь байдужим та безбарвним тоном
говорив король, бо іншого тону він не сприймав,
а надміру гарячковитих та надірваних і зовсім не терпів.
– Гетьман клопоче про ваше звільнення.
Вперше король повернувся до Богуна і зустрівся
очима з ним, швидше навіть не зустрівся, а встромив,
як ножа, той погляд.
– Королю ніхто не посміє вказати. Хіба Бог, –
тільки й вимовив Богун.
– Я замислив великий похід проти московського
війська і хочу насамперед очистити, як від скверни,
81
козацьку землю. І то лише початки походу. Бо якщо
зараз не спинити московщину, то кров чингизханська,
що щедро влилася в московські вени, рано чи
пізно наробить нечуваної біди європейській цивілізації.
І гетьман Тетеря з військом стає мені в поміч.
А чи полковник Богун схоче воювати проти кривдників
своєї землі, що лише за одне десятиліття після Переяслава
наробили їй стільки лиха?
– Я завжди візьму шаблю проти кривдників козацького
люду, – відказав Богун.
– Гетьман клопоче звільнити полковника Богуна
з Марієнбурзької фортеці. Він хоче призначити вас
наказним гетьманом, дати в підпорядкування полки і
спільно йти проти напасників.
Богун очікувально мовчав, лиш подумки пересівав
почуте від Яна Казимира, як пересівають на вітрі із
решета обмолочене: зерно справжніх намірів лягало
відразу, далі вітер відносив кукіль задобрення, а полова
лукавства летіла й стелилася геть собі…
– Я нічого не забув, полковнику, – як не старався
Ян Казимир, але в позірно так само рівному й витриманому
його голосі ледве помітно задзвеніла криця.
– Не забув вам ні Берестечка, ні парадного маршу
Варшавою й Краковом, ні дрібної за нашими мірками
Умані, яку ви неймовірним дивом зуміли перетворити
в неприступну голландську Бреду, пам’ятаю навіть
ополонки Південного Бугу.
Богун розумів злостивість короля за Берестечко.
Об’єднана під польською короною двохсоттисячна
європейська армія, де один лише найманий німецький
корпус, як оповідали, перевищував двадцять тисяч
вишколених вояків, така об’єднана армія супроти неспівмірно
меншого українського війська і ненадійних
татар могла навік розтоптати Україну. А вийшло зовсім
не так… Що ж до Варшави і Кракова, то не був то
якийсь парадний марш, а тяжкий штурм разом з військом
Семиграддя і Швеції. А при згадці про ополонки
Південного Бугу в Богуна легкою тінню змайнула
обличчям лиш усмішка. У березні 1651 року потужне
військо поляків насідало на Вінницю, а сил в Богуна
було обмаль. Тоді він наказав тихцем нарубати якомога
більше ополонок, прикрити соломою та різним
бадиллям. З невеликим загоном Богун помчав на по
8282
ляків. А тоді, імітуючи поразку і втечу, лише відомими
козакам місцями відступав через річку. Окрилені
успіхом, польські вояки кинулися навздогін, та втрапили
у кришево з льоду і крижаної води – їх багато
лишилося навік там, у смертельній купелі. І ще довго
по льодоходові виносила на берег вода трупи коней і
мертві людські тіла.
– Ваша усмішка означає скепсис, – ще твердішав
королівський голос. – Він безпідставний. Моя лише
воля може відпустити вас на клопотання гетьмана,
а може сьогодні ж четвертувати, чи, принаймні, до
кончини замурувати на потіху щурам у Марієнбурзі.
– Ваша величносте, мене взято в полон не на полі
бою, – так само твердо відказав Богун. – Мене заарештовано
незаконно, супроти усіх європейських
норм. І не мені підказувати, як треба вчинити справедливому
королю.
– На війні все законне, – вперше і собі посміхнувся
Ян Казимир. – Я одного лише не розумію: хто
тут король, а хто повинен бути за прохача? Маєте
сказати останнє слово – підете з гетьманом Тетерею
проти кривдників чи ні?
Владний погляд Яна Казимира, від якого, траплялося,
присідали непевні й винуваті, цього разу немов
уперся в якусь невидиму перед співрозмовником стіну
– непроникну, суцільну, яку й кулею не пробити.
«Розумію, чому гетьман так клопоче про цього полковника
», – подумав король.
– Моя шабля завжди воюватиме кривдника козацького
люду, – відказав, немов зважуючи кожне
слово на канторі, Богун.
Задовгу тишу ніхто не порушував, лиш брязнули
за дверима обладунки сторожі, що змінювалася.
– Охоронну грамоту і супровід полковнику!
– пролунав королівський наказ і прокотився відлунням
золоченими залами, повторювався здивованими
і спантеличеними придворними.
До під’їзду палацу підганяли коней, що грали лискучою
шкірою і, задираючи від застояної сили голови,
кусали і рвали вудила. Невидима дуель без шпаг і
пістолів завершилася.
83
РОЗГРОМ РОСІЇ
Кіннота князя Пожарського увірвалася на вулиці
містечка Срібного як вихор після затяжної спеки:
сили оборони були мізерними супроти потужного
війська князя. Мчали вершники вулицями нажаханого
міста, опускалися шаблі на останніх оборонців, не
минали ні жінок, ні дітей, ні сліпого кобзаря на перехресті
разом із його поводирем-малоліткою.
– Все живе й що ворушиться – ваше. І все неживе
й цінне – теж ваше. Але тільки на дві доби. Україна
велика і попереду в нас здобичі куди більше.
Ображено ґелґотали гуси, з переполоханих курей
пір’я і пух заметіллю кружляли вулицями, кувікання
