Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗
поразка, яка навіяла підсвідомий жах та
посилила інстинкт самопорятунку. Ламалися шаблі,
падали люди, крики, стогін, кінське іржання творили
страшну мелодію битви. Гетьман майже весь час був
у перших рядах, попри обурення вірної охорони, як
раптом кінь під ним навіть не спіткнувся, а на скаку
завалився від удару шматка ядра – Виговський перелетів
через голову свого коня.
– Гетьмане, ви живі? – спішилися до смерті налякані
козаки-охоронці.
– Як бачите, – повільно піднімався Іван Остапович,
кривлячись від немилосердного болю в плечі. –
Я ж вам казав, що куля мене не бере. І гарматні ядра,
самі свідки.
87
– Гетьманові свіжого коня, негайно!
Лобова атака кінноти українського гетьмана розвивалась
успішно, ворога тиснули, видавалось, осьось
він мав бути зломлений, як на подив простих козаків
пролунав твердий наказ Виговського:
– Відступати!
На мить усі немов заціпеніли, нерозуміюче поглядаючи
на старшин, а з віддалених козацьких рядів
пролунало навіть здивоване «Зрада!».
– Відступати негайно! Так треба, – без вагань
відповіли старшини.
Раптовий відступ, схожий швидше на втечу, окрилив
московських ратників, кіннота князя Пожарського,
що якраз підійшла на поміч своїм, з гиком приєдналася
до переслідувачів. Але тут трапилося негадане
для московитів – тільки-но їхня частина переправилася
на другий берег річки, як із засідки на них вдарив
гетьманський резерв разом із кримськими татарами.
– Зруйнувати переправу! – наказує гетьман.
Спантеличеним московитам стало тяжко битися
на два фронти, усвідомлення пастки теж бойового
духу не піднімало.
– Загатити річку! – новий гетьманський наказ.
Важка царська кавалерія місила болото, безладно
смикалася, прагнучи пробитися то в одному напрямку,
то в іншому, падали московити під козацькими
шаблями та шаблями кримчаків, а до гетьмана один
по одному підлітали гінці.
– Військо Бутурліних розбите, братів ми взяли у
полон!
– Князь Ляпунов розбитий і в нас у полоні.
Гарнізон Конотопа, що вистояв неймовірну облогу,
бачив розвиток бою і в слушний момент полки
Гуляницького, керівника оборонців, приєднались до
козаків.
А гінці з добрими новинами все прибували:
– Князь Львов розгромлений і взятий у полон!
– Князь Пожарський в нас у полоні!
…Лише жменьці з велетенського війська, обчислюваного
одними в сто тисяч, іншими в сто п’ятдесят
і навіть в двісті п’ятдесят тисяч ратників, вдалося вирватися
з лещат і вернутися тим шляхом, яким прийшли
на українську землю.
8888
«Катастрофа Росії»… – відгукнулися на розгром
під Конотопом європейські видання. І ніхто не співчував
загарбникам – адже у виданнях, що виходили
в Данцигу, писано: «Ми щойно одержали з України
радісну звістку, згідно з якою український гетьман
Виговський кілька разів ущент розгромив московитів,
причому захопив добру здобич і полон. Гетьман
Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під
ним гарматною кулею вбили коня».
Сумний похоронний подзвін розлився над Москвою,
цар Олексій у жалобній одежі вийшов до народу
і, важко вимовляючи кожне слово, сповістив
люду про катастрофу Росії. І йому було б ще важче говорити,
якби люди знали, що послала на смерть їхніх
одноплемінників безмірна царська та боярська жадоба.
Через багато років російський історик Соловйов,
якого аж ніяк не можна звинуватити у симпатіях до
українців, напише про розгром під Конотопом: «Цвіт
московської кінноти загинув за один день, і ніколи
вже після того московський цар не матиме змоги вивести
в поле такого блискучого війська».
Не зможе більше вийти в поле і сановитий князь
Семен Пожарський. У козацькому полоні він поводився
нахабно і брутально, мов у своїй вотчині з холопами.
Врешті дійшло до того, що про хамство Пожарського
доповіли гетьманові:
– Якщо ця нечема вам набридає, то знаєте, що
зробити – віддайте татарам.
Пораду Виговського козаки виконали з радістю,
князя передали союзникам. У намет хана його ввели
із зав’язаними руками.
– Князь Пожарський? – перепитав Магмед Гірей
рівним тоном, у якому лише злегка звучала проста
чи радше буденна цікавість – недавній супротивник
уже не становив для нього якогось особливого
інтересу.
– Я не маю бажання представлятися кожному бусурманові,
– крутнув головою Пожарський так, мов
його пройняли дрижаки.
– Погано ви, князю, вчились у школі. І, певне, вас
часто били лінійкою – та все по голові, – посміхнувся,
зовсім не розсердившись хан. – Особливо низькі
оцінки у вас були з етикету.
89
– Не тобі, остолопові, мене вчити, – щось крутило
і під’юджувало Пожарського зсередини, аж волосся
дибилося на потилиці.
– Мабуть, князь ще не стямився після розгрому,
– все усміхався хан. – Князь не уявляє свого становища
і не спам’ятався, де він тепер. Полон у козаків
може видатися багатою гостиною…
– Пішов ти, бусурманське рило, матір твою…
– закрутив розкішного з вихилясами матюка, на
якого був неабияким мастаком. Він справді досі, як у
козацькому таборі, почувався самовпевнено, ніяк не
міг розлучитися зі сподіванням, що його, царського
улюбленця і першорядного сановника, відіб’ють московити
або ж в крайньому разі викуплять.
– За довгий язик відповість короткий розум та нерозважлива
голова, – не змінив свого тону, спокійного
і дещо іронічного, хан. – Відрубати її негайно.
– Я… Ні… – лише встиг заїкнутися Пожарський,
як свиснула шабля, і голова князя покотилася до ханових
ніг.
– Заберіть… це, – відштовхнув той бридливо закривавлену
голову, на якій ще востаннє смикалися
повіки.
…Кілька століть поспіхом перегортали сторінки
російські історики, слинячи пальці, сторінки про бої
під Конотопом.
9090
КАВАЛЕР ОРДЕНА
БУСТО ДЕ ЛІБЕРТАДОР
Військовий губернатор Києва Олександр Дмитрович
Гур’єв сидів у своєму кабінеті злий як шершень.
Його сьогодні дратувало все – надміру догідливий ад’ютант,
на якого щойно накричав ні за цапову душу, аж соромно
стало потім самому, кепська погода, що мрякою
сирою і занудною розтікалася київськими вулицями,
навіть свічі, що змушені були запалити сьогодні передчасно,
горіли на масивному канделябрі якось нервово,
дратівливо потріскуючи. Щойно йому поклали на стіл
листа від всемогутнього Бенкендорфа. «Его величество
высочайше повелевать изволили возвратившегося изза
границы помещика Михаила Скибицкого допросить,
точно ли он служил в колумбийских республиканских
войсках и в таком случае выслать его в Вятку».
Олександр Дмитрович у душі ненавидів Київ і всю
Малоросію. Так, з одного боку він почувався тут як
імператор, хіба в дещо зменшеному вигляді, а з іншого
