Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
- Останній раз попереджаю: кидайте свої жартики.
- Які жартики, високий суд? Мене спитали, з чого я живу, чим заробляю, то я й кажу: кручусь.
- І з цього вашого крутіння живете?
- Аякже!
Тоді суддя, який так і не зрозумів, про що йдеться, починає уточнювати:
- Свідок, поясніть, от якби я крутився так, як ви, то я б собі на життя заробив?
Свідок відповідає миттю:
- Ви б не заробили нічого! Але якби я крутився коло пана судді, то і я би жив, і вашій честі дещо б перепало.
До малесенької крамнички на околиці Василькова залітає пристав і кричить із порогу:
- Розенштейн! Ти чого податки не платиш? До суду на тебе подали!
- Ой, пане пристав, - заламує руки Розенштейн, - щоб ви знали, так я тримаю крамничку для забудьків.
- А це як?
- А це як хтось їде із Василькова і щось забуде купити, то купує у мене. А потім забуває віддати гроші.
- Та ви ж на додачу ще й забули викупити патент!
- Патент? Пане пристав, про що йдеться? Подивіться, у мене в крамниці, крім голих полиць, нічого немає!
- То чого ж ви тут сидите?
- А з чого я маю жити?
За царських часів євреям-ремісникам дозоляли пристави. За радянських - фінінспектори дихнути не давали. Та ото ж: помирає старий бердичівський закрійник. Покликав дружину і каже:
- Саро, виконай моє останнє прохання. Організуй так, щоб коли я помру, мене спалили в крематорії, попіл поклади до коробки, напиши на ній: “Отепер ви маєте з мене все!” - і віддай фінінспектору.
Бердичівський єврей, що має зиск із обміну валют, радиться з приятелем:
- Ти знаєш, маю думку купити німецькі марки.
Розмова точиться у розпал Першої Світової війни, тому приятель відповідає:
- Не раджу. Німці програють, не сьогодні-завтра курс марки впаде.
Міняло не послухав, купив і прогорів. За якийсь час знову приходить радитися:
- У мене таке враження, що пора купувати російські рублі.
- Йолопе, які рублі! В Петрограді царя скинули. Не сьогодні-завтра твоїми рублями підтиратися будуть.
Недовірливий спекулянт купує рублі і втрачає на цьому все. Але знову йде радитися:
- Слухай, ну скажи, нарешті, що я маю робити?
- Поцілуй мене в пуп!
- А чому в пуп?
- Та тому, що ти все одно навпаки зробиш.
Київський комерсант Ізя Розенблюм, котрий називав себе “галантерейним королем”, збанкрутів. Судові виконавці описали і винесли з магазину і кабінету всі товари та меблі. Ось-ось мають прийти зі станції аби забрати телефон. Раптом дзвінок:
- Це відділення банку Ротшильда?
- Ні.
- То я помилився?
- Ой, ще й як помилилися!
Мандрівні комівояжери в усі віки вважались особливою породою двоногих, що має з людиною суто зовнішню схожість. Це швидше бульдоги в людській подобі, бо як вчепляться, то не одірвеш.
До хазяїна бакалійної лавки з’являється мандрівний агент і пропонує купити бочку червоного вина.
- Дякую, - відповідає хазяїн, - але я й свого червоного не маю куди діти.
- А у мене знижка!
- Не треба! Навіть зі знижкою.
- Слухайте, зараз я вам наллю на пробу - і ви таки точно візьмете.
- Ще одне слово - і я вас скину зі сходів!
Оскільки набридливий агент не прислухався до застереження, то за мить політ таки відбувся. Невдаха полежав трохи, встав, обтрусився, знову зайшов до бакалії і сказав:
- Щодо червоного вина, то ми це питання закрили. А як стосовно бочки білого?…
Ще одна оповість із життя київського заводчика Бродського. Одного дня він викликає до кабінету молодого, але здібного працівника і наказує:
- Маю пакет акцій однієї фірми. Сьогодні там загальні збори акціонерів. Сходіть замість мене. Початок о 12-й. Думаю, десь о 14-й ви зможете мені доповісти, як там ситуація.
Вже о 12.20 на стіл перед Бродським лягає телеграма-блискавка з наступним текстом: “Негайно продавайте всі до одної!”. Ще за дві години посланець, не поспішаючи, повертається на роботу, де на нього вже чекає нетерплячий патрон:
- Юначе, я підвищую вас у посаді і збільшую зарплату. Бо ви врятували мене від чималих втрат. Але поясніть, як ви дізналися про банкрутство цієї фірми за півтори години до того, як про це довідалися на біржі?
- Елементарно! Голова ради директорів розпочав свою промову зі слів: “На жаль, пані і панове…” Далі я вже не слухав, бо рвонув на телеграф.
По дорозі додому мільйонер Бродський зазирає до синагоги, де прогресивно налаштований рабин проводить аукціон продажу права читати по суботах розділ із П’ятикнижжя.
Бродський заходить до зали якраз на словах:
- Шановний реб Кон дає двадцять рублів. Двадцять рублів раз.
Бродський негайно:
- Сто рублів!
Громада замовкає, а вражений рабин таки подає голос:
- Реб Бродський, ви ж навіть не знаєте, про що йдеться.
- А мені начхати. Зате я знаю Кона. Якщо він пропонує двадцять рублів, то товар коштує як мінімум у п’ять разів дорожче.
Після святкової служби в синагозі Кон демонстративно вручає якомусь бідному єврею сто рубльову асигнацію зі словами:
- То Бог послав, я лише передаю!
Присутній при цьому Бродський миттю реагує:
- І скільки ви злупили з Бога комісійних?
Наступна оповістка за радянських часів була надзвичайно популярною. Як це буває, називалися різні адреси: москвичі казали, що це було у них. Ленінградці з ними не погоджувалися. Але насправді батьківщина анекдоту - наш рідний Київ.
Сидить у парку навпроти Університету старий єврей і каже своєму онукові-студентові:
- Раніше все було краще. От наприклад: на розі Хрещатика і Прорізної…
- Де?
- Хрещатика і вулиці імені Яші Нухмана, котрий Свердлов… так от, там на розі стояла бочка з чорною ікрою. І тьотя Фаня продавала ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе!
А на Євбазі…
- Де?
- На нинішній площі Перемоги, кепеле! Так от, там стояла бочка з червоною ікрою. І тьотя Роза продавала з неї ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе! Так ото, дитино, вчись, може ти мені потім скажеш: кому ті бочки заважали, що їх прибрали?
А ось іще один типово єврейський анекдот, котрий потребує вступного коментарю.
У священних книгах євреїв написано: “Не можна їсти ягнячого м’яса, зготовленого з молоком його матері”. Віруючі юдеї потрактували цей запис у такий спосіб, що тримають вдома окремий посуд та начиння для приготування м’ясних та молочних продуктів.
А тепер - оповість. Такий собі Айзек, містечковий єврей-невдаха, не зміг спромогтися ні на що інше, окрім сплодити чотирьох дітей, яких треба було годувати. Тож з відчаю вирішив податись у бандити. Розуму особливого не мав, але сили було вдосталь.
Перед тим, як податися вночі до лісу, через який зазвичай їздили на базар багаті торгівці, Айзек наказав дружині розбудити його над ранок і загорнути в ганчірку найгостріший і найбільший ніж.
За дві години повернувся, клянучи все на світі.
