Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Тепер у Розвіяра з’явилося багато нових тем для роздумів. Під замком, у глибокій шахті, лежало тіло звіруїна, що за життя був магом, і, мертве, охороняло замок.
Розвіяру ввижалися скельні черв’яки, запряжені магічною волею чотириногої істоти в золотому мундирі. Як вони гризуть камінь, вибудовуючи в глибині гори зали та коридори, кімнати, сходи, колодязі для платформ-підіймачів. Як маг-звіруїн здіймає руки, і на вказівному пальці блищить бірюзовий камінь; як вилітає стріла з далекобійного лука і протинає чарівникові серце.
Де був володар, коли мага вбили? Чи помстився він за друга, і коли помстився, то як? І головне – навіщо він показав Розвіяру мерця під горою? Він, який бачить наскрізь не тільки «маленького гекса», але й сотника Брана, і, певно, кожну людину в замку?
Утомлені руки дрижали, утримуючи зведений арбалет. Розвіяр цілив і стріляв, і знов стріляв, і знов. Потім брав лук – найтугіший, який тільки знаходив у зброярні, і, відійшовши в дальній кінець коридора, стріляв у сутіні в ледь видну мішень.
Одного разу стріла чиркнула по стелі, і Розвіяр нараз відчув свою безпорадність: замкнений у коридорі з далекобійним луком, як личинка вогнянки – в яйці. У камінній щілині «поправка на вітер» – безглузді слова; тут нема місця, щоб накреслити красиву, плавко вигнуту дугу, частиною якої має стати стріла в леті. Заважали стіни, тиснула стеля, мучила темрява. Розвіяру захотілося свободи – але не такої, коли можна йти на всі чотири вітри.
Свободи думати. Зв’язувати ціле з частин. Бачити людей наскрізь, наперед угадувати чужі вчинки, розуміти магів у всій їхній незбагненності. Він хотів цього набагато сильніше, ніж зовсім ще недавно жадав дівчину Джаль.
І гинучи від власної недосконалості, Розвіяр кинув лук і заплакав – добре хоч, ніхто його не бачив.
А потім – за кілька хвилин – почуття пригніченості минуло. Розвіяр здивувався: що з ним було, звідки спала ця туга? Може, це спогад про гнітючі стіни там, унизу, де лежить мертвий маг-звіруїн?
Він підняв лук і продовжував управлятись. Ще за годину його застав за цим заняттям сотник Бран; постояв за спиною, посопів, потім рішуче підійшов і, лаючись, став виправляти хват на тятиві, поставу ніг, поворот голови, і Розвіяр зрозумів, що його прощено.
* * *
Джаль відділилася від стіни і встала перед ним, коли він, ледве живий, тягнув ноги з вечірньої біганки.
На ній була та сама жовта полотняна сукня з зав’язками коло горла. Вона нічого не казала, просто стояла, заступаючи коридор, і більше не всміхалась.
– Навіщо ти тут? – спитав Розвіяр. – Адже був уже дзвін?
Вона притисла до запалих щік стиснуті кулаки. Дивилась на нього й мовчала.
– Ти чого? – тихо спитав Розвіяр.
– Я тебе чекала, – сказала Джаль. – Думала, ти прийдеш. Запитувала… Думала, тебе вбили…
– Ще чого. – Він почував усе більшу ніяковість. – Не вбили. Подряпали.
– Як тебе звати? – спитала Джаль.
– Що?!
– Як тебе звати? Тебе всі кличуть по-різному, то «малий», то «гекса», то «любчик»… Ти навіть не сказав мені… ім’я.
– Навіщо тобі? – спитав Розвіяр по дуже довгій паузі.
Вона опустила руки:
– Просто щоб знати.
– Розвіяр. Так мене звати, – сказав він повільно.
Вона всміхнулась – але не звичною напруженою, винуватою усмішкою, – відверто, майже радісно:
– Красиве ім’я. Тепер я буду так називати тебе. Коли я стану про тебе думати.
– А навіщо про мене думати?
Він розумів, що говорить нісенітниці, але нічого не міг із собою вдіяти.
– Ти більше не прийдеш? – тихо спитала Джаль.
– Не знаю.
– Розвіяр… Утечімо?
– Вибач. Зараз не час.
Вона хотіла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Під цим поглядом він згадав приреченого звіруїна. Той теж хотів говорити, і розумів, що це марно, і відчував, як збігає остання мить.
– Що, Джаль?
Вона все ще всміхалась.
* * *
Уночі він не спав, попри втому. Крутився, ходив пити воду, довго стояв у коридорі, потім сидів, притулившись спиною до стіни. Поривався іти до «птахівні». Вертався. Слухав хропіння вартівників, що відпочивали. Брала дрімота, а він прокидався: йому ввижалася тонка фігурка в жовтій сукні, що летіла зі стіни.
Другого дня він побачив її: Джаль мела коридори жорстким віником із пір’я і не помітила Розвіяра.
* * *
– У мене є для тебе робота, маленький гекса.
Володар приймав Розвіяра в приміщенні, де той перше ніколи не бував. У вежі, на страшній висоті над ущелиною, ріс пишний сад, і кручені рослини обплітали своїми пагонами стіни, решітки на вікнах і ажурний банеподібний дах. Вдихаючи запах листя та квітів, вологої землі, зелені, Розвіяр згадав ліс свого дитинства.
– Знову кого-небудь убити?
Володар розреготався. Навіть очі його, що перше дивилися крізь Розвіяра, змінили вираз і, здається, повеселішали.
– Цього разу – ні. Ти знаєш, що у Фер є вкрадена бібліотека?
– Украдена?
– Так. Ніготь, хазяїн міського рабського ринку, обожнює раритети й книжки. Для нього їх везуть з Імперії, ризикуючи життям, і він купує за великі гроші – не тільки «Фавориток» і «Подорожі», хоча і їх теж. Декілька днів тому йому привезли «Хроніку звіруїнів», написану одним імперським землеміром років двадцять тому. Я віддав Нігтю корабель за право переписати її.
– Корабель?!
– Один з моїх вітрильників у порту Фер.
– Що ж у ній такого, у цій книзі? – розгублено спитав Розвіяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома її щоглами, з каютами й трюмом, з різьбленими дерев’яними стовпцями, що підтримують намет, з командою і капітаном. Володіти таким дивом – і віддати його за книгу?!
– Багато чого, – володар зупинився біля вікна, увитого яскраво-зеленою, з білими квітами, ліаною. – Мені потрібна ця книга якнайшвидше. Хроніки, пояснення, словники; родоводи, імена богів, традиції кланів, життєписи ватажків і героїв. Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення.
– Її привезуть сюди?
– Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.
– Володарю, – сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. – Два дні на дорогу в один кінець… замало.
– Ти не підеш пішки через перевали. Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Держи.
На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.
– Що таке? – володар покривив перекреслені шрамом губи.
– Володарю… мені не потрібен охоронець, я сам себе обороню. Мені потрібна людина, що… знає, де сісти на підземну хуру, і де купити папір у Фер, і як знайти бібліотеку цього Нігтя. Тому що я…
Розвіяр затнувся. Я безпорадний раб, слід було сказати. Ніколи в житті йому не доводилось подорожувати самостійно, та ще й при грошах. Він міг би напасти на Кипучку, селище біля теплого озера, зі зброєю в руках – але не з’явитися як мандрівник і спитати в трактирника, де тут дорога до тунелю.
– Не прикидайся, – сухо промовив володар. – Я дам тобі охоронну грамоту, з нею тебе прийматимуть як улюбленого родича. Людина з тобою поїде… кого сам вибереш, з вартівників або зі слуг. А в бібліотеку явишся без зброї – що це за переписувач такий, при клинках?
Розвіяр узяв у руки мішечок з грішми. Важко перекотились монети під м’якою, прекрасно вичиненою шкірою.
