Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Володарю… ви відправляєте мене у Фер із грішми? Мене?
Володар зірвав білу квітку. Приклав до ніздрів, усміхнувся:
– Шуу, не чую запахів, давно… Так, маленький гекса, я знаю що роблю. Збирайся, хутчіше. Я хочу, щоб за півгодини ти був у дорозі.
Розділ четвертий
Розвіяру доводилось бувати на перевалі з патрулем. Ступаючи по знайомій дорозі, він не вірив, що іде з замку.
Піднялись на перевал. Поминули вежу – пост. На високій жердині висів хвіст звіруїна – висохлий, облізлий, вивішений на посміх і задля страхання, а довкола, скільки сягало око, лежали гірські хребти, зелені, сині, жовті, в траві і в тумані, з білими кам’янистими гребенями, у нитках водоспадів.
– Спускайтеся, – сказав Тарі-Колесо, що стояв на чолі патруля. – Дорога звідси чиста аж до Кипучки, а ми простежимо.
Розвіяр потиснув йому руку і не озираючись рушив дорогою вниз. Видноколо здригнулось і почало звужуватись; поряд, не встигаючи, мало не біг старий Шлоп – молодший замковий інтендант, якого Розвіяр силоміць витягнув зі звичної й зручної рутини.
Молодший інтендант багато разів бував і в Фер, і в навколишніх селищах. Він умів торгуватись на ринку і знав усі заїжджі двори. Допіру він повернувся з торговельного рейсу, привів у замок караван із хорошим деревом і сталевими колодками, і на цьому думав заспокоїтись – посісти місце інтенданта, проводити дні під дахом і ночі на перині з лагідною служницею, але його сподіванням не судилося здійснитись. Розвіяр сказав, що не бажає в супутники нікого, окрім Шлопа, і той був змушений підкоритися наказу володаря.
– Ну знай, – бурмотів Шлоп без упину від самих воріт замку. – У вигрібній ямі житимеш, там само й годуватимешся. Павукам-кровопіям тебе згодую, чесатись будеш, виразками весь візьмешся. Який меткий, зажди. Нянька тобі потрібна в дорозі? Буде тобі.
Розвіяр не слухав. У внутрішній кишені куртки лежала охоронна грамота, пояс відтягав гаман із грішми, Розвіяр ступав, сам собі пан, тією самою дорогою, де він пройшов зовсім недавно серед десятка рабів, закуплених цим самим Шлопом, молодшим інтендантом, для господарчих потреб.
Дев’ять інших досі крутять свій коловорот. Хтось лишився в Східній темниці, а комусь не пощастило, і він ночує в Західній. Там парко влітку і холодно взимку. Так розповідають.
Праворуч від дороги ворухнулися кущі. Розвіяр узявся за руків’я мечів. Затрусилися гілки, з колючих заростей вилетів чиркун і, посвистуючи крилами, змаяв у небо. Розвіяр тільки тепер помітив, що Шлоп не бурмоче, погрожуючи і скаржачись, а іде мовчки, насторожено озираючись на всі боки.
– Тарі сказав, дорога чиста, – нагадав Розвіяр.
– Багато він розуміє, Колесо язикате. – Шлоп стурбовано подивився назад. – Рік тому на цьому самому місці караван розстріляли, місце паршиве. Вони тут вештають, як у себе вдома.
Розвіяр усміхнувся. Свобода вступала в нього, як армія в переможене місто, як тепле повітря в оболонку повітряної кулі. Здавалося, ще трохи – він підніметься, переповнений цією свободою, і злетить над зубчастими верхівками скель.
При заході вони були в Кипучці – маленькому селищі на березі теплого озера. Над водою піднімалася пара, готелі ліпились уздовж берега, на терасах сиділи пожильці, переважно старі, загорнуті в білі рушники, пили з високих склянок і парили ноги.
– Заночуємо, – сказав Шлоп. – Кістки погріти – мені воно корисно, а тобі однаково, а тому ти селися в «Купині», а я…
– Шлопе, – сказав Розвіяр, із задоволенням відчуваючи, що свобода, наповнивши його тіло, дісталась уже до язика. – Не заночуємо ж. Ходімо просто до тунелю.
– Ти мені наказувати будеш? – Молодший інтендант похлинувся.
– Буду. – Розвіяр усміхався, але говорив без насміху. – А ти будеш слухати, старе луб’я.
* * *
Шлоп мовчав, ніби його тонкі губи склеїлись. Він мовчав, коли Розвіяр запитував у перехожих, як пройти до тунелю, а люди сахалися, лякаючись його клинків і суворого обличчя з переламаним носом. Шлоп мовчав, коли Розвіяр сам, без посередників, відшукав хазяїна підземної запряжки і загадав прямувати на Фер негайно. І тільки коли мова зайшла за ціну, молодший інтендант не втримався, почервонів і закричав:
– Тридцять монет?! А щоб тобі застрягти у Шуу в дупі! Язик свій безсоромний сховай, нікому не показуй! Тридцять монет, коли двадцять завжди коштує перевіз!
Візник надувся:
– А вечірня пора?! А ніч біля порога?
Розвіяр усміхнувся краєчками губ:
– Хазяїне, ми ж без грошей поїдемо. Зараз меч витягну – і повезеш безкоштовно.
По цьому говорили мало.
Прилипачі йшли спершу повільно, і повозка на трьох залізних колесах важко котилася по гладкій, відшліфованій присосками підлозі. На задертому носі триколки горів ліхтар, освітлюючи круглий тунель із сірого блискучого каменю. Розвіяру знову зробилось недобре: стіни душили. Міцніла вагота невидимої брили, навислої над головою.
Візник крикнув, підганяючи. Пласкі, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачі наддали ходи. Ті, що були запряжені по боках, ускочили на стіни й побігли по них, зі чваканням переставляючи лапи. Ніс триколки піднявся, ліхтар вихопив тунель попереду – чорну блискучу кишку, що то пірнала вниз, то знімалася доволі круто вгору.
– Пішли! Пішли!
Голос візника стрибав, відбиваючись від стін. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щільну гірську породу, на стіні праворуч виступили червоні жили, схожі на тіла замурованих людей. Триколку кинуло на ліву стіну, пасажирів утиснуло в лавки, а прилипач, який ішов ліворуч, вирвався на стелю й продовжував так бігти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.
Розвіяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидів поряд, закутавшись у запону, мовчазний і злий. Молодший інтендант був би щасливий побачити Розвіяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цієї радості.
– А якщо нам назустріч ось так хтось жене? – спитав Розвіяр, коли мовчати стало несила.
– Зіткнемося, – похмуро пообіцяв візник. Потім скоса подивився на Розвіяра: – А не бійтесь. У Фер тепер мій брат, крім нього, назустріч їхати нема кому, а він вечорами в трактирі сидить… Хіба що заплатить хто втричі вище за звичайне. Тоді – звісно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки сонні!
* * *
Вони переночували в придорожньому трактирі, що чатував на подорожників на тому боці тунелю. Там же візник знайшов свого брата – п’яного як ніч, що спав, обійнявшись із прилипачем. У порт Фер до світу не можна було показувати носа – про це водно правили і Шлоп, і трактирник, та Розвіяр і сам розумів, що його свобода й два клинки мало важать проти віками встановлених традицій розбійницького порту. У Фер було два обличчя, нічне та денне, і в кожного його жителя було два обличчя; вечорами вартівники, що служили градоначальнику, відходили з міста, і вранці поверталися, щоб, обходячи вулиці, підібрати три-чотири трупи – іноді зі слідами катування.
Запах у місті Фер нагадав Розвіяру один із найсумніших днів його життя – день, коли його продали на тутешньому ринку. Його внутрішня свобода зачаїлась, наче заморожена, зате молодший інтендант ожив, як риба у свіжій воді. Розвіярова скутість потішала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку і за кілька хвилин вивів супутника до «найкращої харчевні міста» – місця і справді видатного.
– А от кину тебе, дурня, посеред вулиці – і дня ж не проживеш. – Шлоп обгризав пташину кісточку, сидячи на терасі, з якої видно далекі вітрила.
– Може, й так, – погоджувався Розвіяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».
– То навіщо ти зі мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?
– Я не сварився. – Розвіяр бовтав ложкою в тарілці з юшкою. – А що без вашого досвіду мені тяжкенько буде… То я на те вас із собою і покликав.
