Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Щеня, – сказав Шлоп із незрозумілим виразом. – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.
– За «м’ясо» горлянку переріжу, – недбало пообіцяв Розвіяр. Шлоп скинувся з ним поглядом – і нервово всміхнувся.
– Гаразд… До бібліотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранці, третього дня, чекатиму тебе. Підожду до вечора, а потім…
– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвіяр.
Шлоп роздратовано відсунув порожню тарілку.
Бібліотека розміщувалась у порту, в одному кварталі зі складами деревини, алкоголю, шкір, харчів, тканини; Шлоп ступав по набережній гордовито й неквапно, мов старий містянин. Розвіяр ішов слідом, тримаючи одну руку на ефесі, а другу на гаманці.
– Подай каліці!
Голос був нелюдський. Розвіяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечі. Птах, байдужий до всього, повторював завчені слова; крила в нього були підрізані, на нозі – ланцюжок. Жебрак сидів, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвіяр його впізнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий і балакучий, а тепер зморшкуватий, сірий на виду, з гнійною раною на лобі.
– Гей… Гачок?
Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвіяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той підняв очі – і не впізнав підлітка-весляра, з яким колись сидів поруч на лавці.
– Гачок! – Розвіяр усе більше лякався, дивлячись у його каламутні очі. – Це я, Розвіяр… гекса, пам’ятаєш?
Жебрак мовчав.
– Де Арві та Лу? Де «Луска»?
– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усіх потопили. Моє щастя, що мене раніше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, він знов уп’явся на оцупки своїх ніг, що стирчали з-під рогіжки.
* * *
Вхід у бібліотеку нагадував ворота в’язниці – стільки ж запорів, замків, залізних ланцюгів і заклепок. Розвіяр із жалем віддав обидва клинки Шлопові, узяв на плече сумку з письмовим приладдям і запасом їди на три дні.
Його впустили. Двоє охоронців перерили сумку, перенюхали ковбасу і сир, розломили окраєць хліба, покуштували води з боклажки. Потім повели його новим вузьким і темним коридором; Розвіярові захололо в животі. Невже він усе життя мучитиметься, опинившись у тісних стінах?
У квадратовій комірці, сухій і чисто виметеній, його зустрів чоловік у чорних шатах до п’ят – високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, і над темною шкірою ледь-ледь, короткою щетиною, піднімався золотий поріст.
У Розвіяра впало серце. Бібліотекар був уродженцем Мірте, Золотим, і перед його обличчям Розвіяр на мить відчув себе непотребом – як тоді на кораблі, за хвилю до падіння у воду.
Скептично підібравши губи, Золотий вивчав його вірчу грамоту; Розвіяр згадав володаря. Угоду укладено, право Розвіяра перебувати тут потверджено, і Золотий мішок, надутий свідомістю власної важливості, не може прогнати його тільки тому, що Розвіяр – гекса.
Бібліотекар відклав папір. Його світло-карі, дуже пильні очі втупились у відвідувача люто й весело.
– Отже, такий собі Розвіяр, – співучо протягнув Золотий, не ховаючи насмішки. – Заборонених предметів нема?
– Їдло не заборонено? – Розвіяр бухнув свою сумку на стіл перед бібліотекарем. – Чорнило? Пера?
– Відповідаємо питанням на питання, – Золотий примружився, його карі очі налились медом. – Чорнило й пера я тобі дам свої, це полиш. А їдло показуй.
Уміст сумки знову витягнено й переглянуто. Бібліотекар наспівував під ніс, уважно роздивляючись головку сиру, що її молодший інтендант Шлоп купив на базарі за дуже вигідною ціною.
– Сир з’їси першим, він зацвіте за кілька годин. У кімнаті для переписувачів є відхоже місце, точніше кажучи, відро, так що…
Він знущався. Розвіяр гарячково провів долонею по тому місцю на поясі, де раніше були піхви.
– З кімнати не виходити, хоч би що там було, – продовжував бібліотекар, мовби не помітивши цього жесту. – Уб’ю. Зрозуміло?
– А якщо пожежа?
– Тоді гори, – бібліотекар безтурботно всміхався. – Тут, любий, суворі правила. «Вони стоять мовчки, і не примушуй їх говорити, бо посеред тряскоту й патоки вони зронять слово, від якого ти забудеш спокій…»
– «І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя», – продовжив Розвіяр, ще не згадавши, з якої це книги, але вже бачачи продовження на сторінці. – «Тому нехай стоять на полицях, стиснувши сторінки, мов щелепи».
Бібліотекар примружився. Скинув на Розвіяра уважним поглядом з голови до п’ят.
– А знаєш, – сказав, подумавши, – твоє ім’я має звучати як «Резві-арр». Якщо зважати на особливості вимови гекса.
* * *
Розвіяр сподівався побачити полиці, стелажі, замкнені дверцята шаф, та будь-що – окрім того, що відкрилося перед ним, коли бібліотекар пропустив його у сховище. Полотнища, тугі й цупкі, нагадували вітрила, бувши всього лише павутинням. Вони тяглись від підлоги до стелі, немов завіси, вони чохлом оповивали кожну шафу, і дивитися на це було таки страшно – ніби мерці в сірих саванах стояли рядами, і протяг термосив їхнє лахміття.
– Вогкість, – сказав бібліотекар стурбовано. – Поряд море, поряд порт, підступають ґрунтові води… Вогкість, пліснява, і ось уже те, що ми цінуємо, перетворюється на порох… Це степові павуки Ча, я привіз їх із Камінної Стрілки, тамтешні жителі носять одежу з цих ниток. Павутиння Ча добре вбирає вологу, Резві. Коли в тебе буде своя бібліотека – згадай про це.
– У мене?! – Розвіяр спіткнувся.
– Обережно! Павуки не люблять, коли смикають павутиння. Я приношу їм живу рибу, потім довго вимітаю луску… Риба в книгосховищі, що за неподобство. Павуки хочуть живого, але в мене упередження, Резві, я не можу згодовувати їм собак або бродяжок, це кепсько вплинуло б на книжки… І на мене, коли чесно. Я виріс у Мірте, там у нас не заведено вбивати навіть пацюків.
Розвіяр зупинився. Підняв очі. З високих вікон, закритих решітками, лилося приглушене денне світло.
– Навіть пацюків?
– Так. Що з тобою?
– А гекса?
Бібліотекар підрізав край павутиння ножицями, схожими на знаряддя тортур. Підійшов ближче. Золотий був на півголови вищий за свого гостя, хоча серед замкової варти Розвіяр уважався «довготелесим».
– А що ти знаєш про гекса, Резві-арр?
– Називай мене моїм ім’ям, – відповів розсерджений Розвіяр. – А не прізвиськом, що сам і вигадав.
– Зрозуміло. – Золотий кивнув. – Ти нічого не знаєш про гекса. Ти взагалі нічого не знаєш про світ, тільки пам’ятаєш напам’ять записані кимось рядки.
І, повернувшись, він пішов уперед, підсідаючи під сірі полотнища, іноді підрізаючи напнуті нитки, маневруючи серед повитих сіткою стелажів. Розвіяр, стиснувши зуби, пішов слідом за ним. Усередині не залишилося ні свободи, ні навіть спокою: йому слід було знати зарані, що бібліотекар у Фер – Золотий, тоді він підготувався б і не втратив самовладання.
Щоб повернути душевну рівновагу, Розвіяр згадав свій ліс. Замість сивих полотнищ павутиння – зелені ліани й коричневі стовбури, мох, трава, озера й світлячки…
– Підійди сюди, – покликав його бібліотекар.
Розвіяр глибоко зітхнув; цей Золотий не має над ним влади, Розвіяр не раб його і не підлеглий, хай каже, що хоче.
– Поглянь, – бібліотекар провів ножицями по товстому шару павутиння. Розповзлися рвані краї, відкрилася чарункова полиця, у кожній чарунці лежав сувій, схожий на товсту шкіряну трубку. – Це сувої з людської шкіри. Дуже цінні, кожен у єдиному примірнику…
– Зі шкіри людей?!
– Так. – Очі Золотого знов поміняли колір, з медових зробившись шоколадними. – Гекса пишуть свої книжки на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але й, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні і не соромляться проливати сльози над зів’ялою квіткою.
