Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (первая книга txt) 📗
Що робити? Де сховатися? Залишатися на вулиці або в чужому дворі — небезпечно. Дійсно, патрулі не вияснятимуть, хто ми і чого тут опинилися, а відразу натиснуть на спусковий гачок…
Вийшовши з двору, стали під вербою. Різкий вітерець крижаним холодом опалив обличчя, миттю заліз під одяг.
Бралося на мороз. Сніг — мов металевий. Аж поскрипує, аж дзвенить! Небо, чисте, зоряне, але безмісячне, густим темно-синім шатром зависло над принишклою землею. І в тій тиші чується тільки, як гупає важка баба, забиваючи палі, та лунко лопається лід.
Знову понад Дніпром ковзнув сріблястий промінь прожектора.
— Ну, тут сховатися ніде, — сказав Смольников. — Ні від вітру, ні від фашистів…
Ми стали за стовбур трухлявої окоренкуватої верби.
Промінь ковзнув понад торосистим льодом і почав наближатися до нас. Ось він вихопив з темряви дощаний поміст через річку і одиноку постать на ньому. Хтось, видно, запізнився і поспішав додому.
Потрапивши в обійми променя, постать на якусь мить зупинилася, потім заметалася, мов заєць, і, нарешті, впала на поміст. Але відразу ж з обох берегів, а також з будівельного майданчика ударили кулемети. Червонясті намистини трасуючих куль схрестилися там, де заліг припізнілий перехожий…
— Ну, от і обірвалося чиєсь життя, — глухо промовив Смольников.
Ми були приголомшені.
Прожектор ще довго освітлював нерухому постать, що, здригнувшись, завмерла на льоду, а потім промінь поволі поповз до берега.
Ми зі Смольниковим щосили притиснулися до трухлявого стовбура.
Промінь ковзнув по піщаному схилу й освітив на ньому широку темну воронку, що залишилася з літа, коли німці бомбили міст через Дніпро. Потім, не зупиняючись, перемахнув на піщану дюну, порослу кущами верболозу, на якусь хвилину зупинився на вербі, примусивши нас майже втиснутися в її холодний дуплистий стовбур, осипав світлом старі прибережні будиночки, а потім загасав по далеких пустирях, що тягнулися понад залізницею.
— Володько, гайда у воронку! Там безпечніше — ніхто не помітить! Та й затишніше — вітер не продуватиме! — промовив Смольников.
Ми пригинці перебігли піщані дюни і стрибнули у круглу темну яму. Скотилися по крутому засніженому схилові й опинилися на дні глибокої вирви, власне, не на дні, а на рівненькому, теж приметеному снігом льоду, бо ще з літа воронка майже до половини була затоплена ґрунтовими водами.
Підвелися. Обтрусили з одягу сніг. Виглянули зі своєї крижаної і не зовсім надійної схованки.
Над головами ряхтіло дрібними зорями морозяне небо, а за Дніпром темніли, мов примари, київські кручі з високим і гострим шпилем лаврської дзвіниці. Якісь похмурі, непривітні, чужі. Тільки один вогник сиротливо блимав з тих круч холодним оком. Звідки він? Хто біля нього — свій чи чужинець?
Зате поряд, біля мосту, було гамірно: цюкали сокири, вищали пилки, лаялися наглядачі, підганяючи знесилених полонених, гавкали вівчарки…
— Гарну хату маємо, — гірко пожартував Смольников. — І теплу, і затишну, і спокійну,
— До ранку задубіємо, — відгукнувся я, натягуючи глибше на вуха шапку.
— Не задубіємо! Всьому є кінець, а ніч, коли подумати, не така вже й довга. Вище голову, хлопче!
Я промовчав. Засунув закоцюблі руки в рукава, втягнув шию глибше в комір старенького пальта і почав пританцьовувати, щоб зігріти ноги. Намагався ні про що не думати — ні про мороз, ні про те, що ніч тільки почалася, ні про мовчазний, причаєний Київ, ні про минуле й майбутнє… Але не думати не міг.
Час тягнувся нестерпно довго. Я визначав його по сузір’ях — Великому Возові і Малому Возові, що, мов стрілки годинника, рухалися навколо Полярної зірки. Але сузір’я мов прикипіли до одного місця! Хоч убий — не хотіли здвинутися!
Це була неймовірно довга і страшна ніч. Іншої такої не траплялося в моєму житті. Навіть жорстокі дні й ночі в Хорольській ямі здавалися легшими, — можливо, тому, що не так люто дошкуляв холод.
Ми силоміць примушували себе стрибати, ворушити руками й ногами, танцювати. Цим “танцям”, здавалося, не буде кінця.
Так дожили до ранку.
Було ще зовсім темно, коли почувся гомін голосів і заскрипів дощаний настил через Дніпро.
Отже, скінчився комендантський час!
Задубілі, ледь живі, ми видерлися з ями і, спотикаючись, перебралися по льоду на правий берег. Набережною дійшли до Подолу. Тут нас застав справжній ранок: бризнули перші скупі промені сонця. Поодинокі перехожі, згорбившись, поспішали кудись. Позаду задзеленчав трамвай.
Це нас здивувало: у Києві ще ходять трамваї?
Ми оглянулись. Наближався вагон. Той самий тринадцятий номер, що перед війною сполучав Поділ з вокзалом.
Вскочили на ходу.
Смольникову не терпілося дізнатися про долю сім’ї. Тому зійшли на розі Дмитрівської та Полтавської, безлюдною вулицею піднялися вгору, звернули праворуч і зупинилися під старим безлистим кленом насупроти пофарбованого жовтою охрою будинку.
— Володько, мені не варт заходити, бо прожив я тут кілька років, і мене можуть впізнати сусіди… Піди ти… Третій поверх, квартира номер чотирнадцять, спитай Смольникову Марію Іванівну. Якщо дома, нехай вийде. Якщо немає, відразу ж повертайся назад. Зрозумів?
— Так.
— Ну, тоді йди…
Я піднявся на третій поверх, знайшов чотирнадцяту квартиру. Постукав.
Ніхто не відгукнувся.
Постукав сильніше. Теж ніякої відповіді.
Я вирішив постукати втрете і, коли не відчинять, спускатися вниз, але тут почув, як позаду скрипнули двері. Швидко оглянувся — і завмер. На порозі сусідньої квартири стояв огрядний чолов’яга років сорока, в чорному драповому пальті, у хромовій шапці-вушанці і начищених до блиску чоботях. На лівому рукаві біліла широка пов’язка з написом “поліція”.
Я завмер. Мов загіпнотизований, розгублено дивився поліцаєві в холодні допитливі очі, гарячково думав: от попався!
Що ж робити? Тікати?
Але тікати було ніяк: поліцай, ніби відгадавши мої думки, ступив кілька кроків наперед і відрізав шлях до втечі.
— Ти, молодий чоловіче, до кого?
Я збрехав:
— Прошу милостиню… Хочу їсти…
Але, видно, ці слова не переконали поліцая.
— Гм… Хочеш їсти! — передражнив він. — Подумати тільки — він хоче їсти, а тому добивається в порожню квартиру! Хіба ти, шибенику, не знаєш, що капітана Смольникова тут немає? Га? Не проживає вже такий! От!
Я внутрішньо здригнувся. У словах поліцая дзвеніла люта ненависть.
— Я не знаю ніякого капітана Смольникова.
— Брешеш! Чому ж тоді проминув мою квартиру і постукав саме сюди? Мабуть, родич якийсь? Чи знайомий?
— Ніякий я не родич! Мені однаково, хто дасть кусень хліба…
— Знайшов, де просити хліба! У Києві! Це ж не село. І не намагайся обдурити мене! Паршивець! Бачу — прийшов до капітана Смольникова!.. А то була птиця неабияка! В особому отдєлі служив, у військовому училищі. Енкаведист! Комуніст!.. Ось ти до кого прийшов! Або до його сім’ї… Тільки ж ти не знав, що його дружина з донькою дременули аж на Урал. Або й далі… А з тобою ми поговоримо де слід! Може, ти не таке ягнятко, як прикидаєшся? Га? Ану, ходи зі мною!
Я кинувся у вузький прохід між поліцаєм і стіною, але міцна рука схопила за комір, притиснула до одвірка. Під самим моїм носом блиснула сталь нагана.
— Ах ти, мерзотнику! Щеня паскудне! — загримів голос поліцая. — Тікати? Адзуськи!.. Від Хомки Підмогильного не втечеш! Не на такого натрапив!.. Ану, йди попереду і не озирайся! Та не здумай тікати! Бо вжену кулю в спину! Рушай!
Поліцай Хомка Підмогильний, як він назвав себе, не жартував. Злі колючі очі дивилися суворо, мов хотіли пропекти наскрізь, а ліва рука поки що не відпускала комір мого пальта.
У дверях з’явилася худа, невеличка жіночка з виплаканим обличчям. Вона злякано дивилася на чоловіка.
— Хомко, ти куди? Адже ж тільки з нічного чергування!
Підмогильний грубо відповів:
— Не твоє діло! Замкнися — і сиди! Я скоро повернуся… Піймав тут одного типа. Вештається побіля нас. Відведу в поліцію — і назад… Ну!
