Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (первая книга txt) 📗
Жіночка зачинила двері. Глухо клацнув замок.
Поліцай штурхонув мене в спину.
— Йди!
Ми поволі спустилися по сходах вниз. Вийшли на вулицю, і Підмогильний наказав повернути праворуч. Саме тоді я побачив Смольникова, який на протилежному боці виглянув з-за дерева і миттю заховався, щоб поліцай не помітив.
— Швидше, стерво! Огинаєшся! — гарикнув Підмогильний.
Я, однак, не поспішав. Гарячково думав: що робити? Тікати?.. Але ж розумів, що досить одного необережного поруху — і куля прониже мене наскрізь. Оглянутися, щоб дізнатися, де Смольников? Теж небезпечно…
Коли опинилися на перехресті, Підмогильний наказав:
— Праворуч! Нагору!
В ту ж мить поліцай голосно скрикнув і засичав від болю.
Я оглянувся і побачив, що капітан лівою рукою здушив його за горло, а праву його руку з наганом рвучко завернув назад. Наган брязнув на асфальт.
Я схопив його і щосили рукояткою вдарив Підмогильного по голові. Той упав.
— Тікаймо! Швидше! За мною! — гукнув капітан.
Ми кинулися вниз, до Дмитрівської. Кілька перехожих, що стали мимовільними свідками цієї сцени, миттю розбіглися. Вулиця опустіла.
Біля Дмитрівської стишили біг. Я непомітно передав наган капітанові, шепнув:
— Ваших немає… Виїхали. Квартира зачинена… А цей, Підмогильний, що живе насупроти…
— Знаю… Бачив… Потім усе розповіси, — перебив мене Смольников. — А зараз — у трамвай!
Ми вскочили у вагон, що рухався до вокзалу, і незабаром зійшли біля Галицького базару. Тут можна було зникнути, заховатися в натовпі, загубитися серед людської круговерті. Тут ми відчули себе спокійніше. Нам здалося, що потонули в гомоні голосів, іржанні коней та пронизливих вигуків хлопчаків, котрі перепродували цигарки: “Гунія” — пара п’ять, “Рама” — пара три!..”
Смольников, розштовхуючи натовп, провів мене через весь базар, а потім поволі, щоб не привертати нічиєї уваги, попростував бульваром у напрямку Святошина. Він Київ знав добре, я — гірше.
— Ну от, замалим не потрапили в халепу, — сказав капітан неголосно. — Тепер нам треба знайти хоча б тимчасовий притулок, щоб відпочити, бо спати хочеться смертельно… Та й їсти теж… У мене було кілька добрих знайомих, однак усі жили в центрі, а центр міста поки що для нас протипоказаний. Та й невідомо, чи хто а них залишився з Києві. Швидше ні… Вся надія на Якова Петровича…
— Хто це? — спитав я, здригаючись від морозу, що, здавалося, ставав усе лютіший.
— Це один старий. З ним я познайомився кілька років тому на риболовлі. Він працював бакенщиком на Дніпрі, мав непоганого човна, знав усі рибні місця, — тож ми провели з ним не один день і не одну ніч, тягаючи вудочками пліток, окунів та крутобоких сазанів… Якщо він у Києві, то, вірю, допоможе нам… Але на цей раз до хати зайду я! З тебе досить!
— Це далеко?
— Ні, недалеко. На Шулявці.
— А якщо його немає, що робитимемо?
— Тоді й поміркуємо, а поки що не будемо сушити собі цим голови…
На Борщагівській, поминувши місток, ми повернули праворуч у вузький тупик, забудований ще до революції непоказними дерев’яними будиночками та сараями. В кінці тупика, перед старою, сірою від негоди хвірткою, Смольников зупинився, пильно оглянув сад. Од хвіртки до ґанку вела акуратно прокидана в снігу стежка. Отже, Яків Петрович дома.
Смольников відімкнув защіпку і попрямував до хати, зробивши мені знак, щоб залишався біля хвіртки.
На стук двері відчинилися — на ганок вийшов сивоусий, лисий, але кремезний чолов’яга у сірій сорочці, що щільно облягала його міцну постать, і в окулярах у тоненькій металевій оправі. Побачивши Смольникова, він якусь мить здивовано розглядав його, а потім, ніби не довіряючи своїм очам, звичним рухом підняв окуляри на лоба.
— Іване Григоровичу, братику, невже це ти? — спитав збентежено.
Смольников усміхнувся.
— Як бачиш, Якове Петровичу, це справді я… Важко впізнати? — і він провів рукою по своєму схудлому, зарослому чорною щетиною обличчю.
— От не сподівався!.. Заходь, прошу… Моя стара зрадіє!
— Але я не сам, Якове Петровичу, а… з сином…
— Із сином?.. Мені пам’ятається, у тебе була одна донька…
— А тепер є ще й син…
— Ну то клич його сюди! Ото він за хвірткою?
Смольников подав знак, і я піднявся на високий ґанок з простенькими дерев’яними бильцями, привітався. Старий пильно оглянув мене.
— Та ви обидва як із хреста зняті! Чи не хворі ви бува?
— Ні, не хворі, — відповів Смольников. — Просто перемерзли, не спали, голодні… Розумієш?
— Ну, як не розуміти. Звичайно ж, розумію. Не ви ж перші повертаєтеся… з того світу…
— Сказано точно — з того світу, — серйозно підтвердив каштан.
— То заходьте ж, будь ласка! Прошу до хати! — заметушився Яків Петрович і широко відчинив двері.
Ми поминули вузенький коридорчик і зайшли до кімнати. Нам назустріч підвелася з-за столу, від шиття, підстаркувата жінка в старомодному чепчику. Невеличка, повна, зі зморшкуватим, але рум’яним від тепла, що пашіло від натопленої грубки, обличчям, вона здивовано дивилася на прибулих.
— Іван Григорович! Ви? Ой лишенько! — сплеснула руками. — Звідки? Та ви на себе не схожі!
В її очах заблищали сльози. Вона витерла їх хустинкою.
Але тут втрутився Яків Петрович.
— Годі, Онисимівно! Твоїми слізьми люди ситі не будуть! Став самовар та подавай, що є готового! А потім купатися і спати… Адже бачиш — вони ледве на ногах тримаються…
Онисимівна, охкаючи й приказуючи, пішла до кухні, звідки незабаром почувся брязкіт посуду, а господар хати, допомігши прибулим роздягтися, посадив їх на саморобний дерев’яний диванчик під теплою грубкою. Сам сів на стільці насупроти.
Він мав років шістдесят, але був, як і дружина, рум’янощокий, з молодим блиском у сірих допитливих очах. Залишки чуба на голові, вуса і клинцювата борідка відливали чистим сріблом і ще більше відтіняли здоровий рум’янець щік. Його міцні робочі руки спокійно й твердо лежали на колінах, а сам він подався наперед, ніби хотів уважніше роздивитися своїх гостей.
— Ну, що, братику, товаришу Смольников, відвоювався? — раптом спитав холодно, вдивляючись суворо у вічі капітанові. — Чи як розуміти твоє повернення в Київ? Га?
Смольников був здивований.
— Чому про це питаєш, Якове Петровичу?
— А про що інше зараз питати можна? Іде ж війна! А тебе, братику, я бачу ось тут, у цивільному. Без зброї… І кого ж — кадрового військового!.. Здається, хто-хто, а ти мав би там бути! — І старий непевно махнув кудись рукою.
— Серцем я там, дорогий мій Якове Петровичу, — усміхнувся Смольников.
— Серцем, серцем! — сердито буркнув старий. — Тут не серцем треба, а кулаком або чим-небудь міцнішим… Ось так, братику!
Слівце “братику” у нього, видно, було звичною примовкою, бо без нього він не міг обійтися.
Смольников усміхнувся ще ширше і, нагнувшись наперед, поплескав господаря по плечі.
— Пізнаю своїх!.. Але не бурчи, старий буркотуне! Повір, не для того я прийшов до Києва, щоб вислуховувати твої дорікання! І я радий, що не помилився, звернувшись у важку хвилину по допомогу саме до тебе… Адже ти допоможеш нам? Чи не так? Будемо відверті, як старі друзі!
Яків Петрович розгладив сріблясті вуса, примружив очі, а потім беззвучно засміявся.
— Гм, ось ти як говориш, братику… А я, старе опудало, подумав було про тебе, що ти скис! А ти, бачу, залишився такий, як і був. Твердий!
— Безперечно! Як же можна інакше? Зараз ми собі не належимо.
Старий посерйознішав.
— Як же ви сюди прибилися? Звідки?
Йому, видно, не терпілося дізнатися про все. І Смольников розповів, де воював, як був контужений і потрапив у полон і як там, у страшній Хорольській ямі, придбав собі сина і втік з ним на волю. А в Київ прийшов тому, що, по-перше, хотів дізнатися, чи евакуювалася сім’я, а по-друге, це місто для нього рідне, велике і в ньому так само легко загубитися, як і в лісі… А потім і розвернутися.
