Тому, що ти є - Корний Дара (книги онлайн TXT) 📗
Жінка потяглася до сумки, витягла з неї вже знайому білосніжну хустинку та приклала її до очей.
— Господи, Ірено Георгіївно, що ви таке говорите? Я абсолютно здорова, запевняю вас. Вашому сину анічогісінько не загрожує. — Оксана дивилася на жінку як на божевільну. Що та верзе, невже й справді материнська ненависть до невістки така сильна, що зробила з її свекрухи навіжену?
— Я знаю, що ти фізично здорова, дівчино. Бо ти, на жаль, лише збудник, тобто розповсюджувач тієї хвороби. Та хвороба забрала мого старшого і ось тепер прийшла за Владичком. Ця хвороба безжалісна. Її ви називаєте збочено коханням, я ж — найвищою фазою божевілля, бо хіба може людина при здоровому глузді, нормально вихована людина, з довершеним генетичним тисячолітнім паспортом, бути адекватною, коли рідну матір ставить на найнижчий щабель в порівнянні з якоюсь зайдою, без освіти, без належного аристократичного виховання, без історії за плечима? Хіба це не хвороба? Едуардик у шістнадцять років захворів. Він, він…
Ірену знову почало трусити, і вона, потягнувшись за чаєм, ледве не впустила його на підлогу. Потім закрила очі, притулила до них хустинку і так просиділа деякий час.
Не відкриваючи очей, вона прошепотіла:
— Едуардик покінчив із собою через ту пихату задрипанку, через ту… Я не могла йому дозволити в шістнадцять літ занапастити своє майбутнє, всі перспективи, які лягали до його ніг, не могла… А він, він… Невдячний, невдячний…
Ірена вхопилася руками за серце, не відкриваючи очі, вона потягнулася вкотре до сумочки, доволі швидко витягла з неї велику білу пігулку та кинула собі до рота.
Оксана від почутого сиділа мов пришпилена до свого місця, не рухаючись. Жінка навпроти здавалася бридкою ропухою, нічого, крім огиди, дівчина до неї не відчувала, і все більше їй робилося шкода Влада. Цікаво, що таке Ірена наговорювала на неї синові, щоб «вилікувати»? І дівчина не втерпіла:
— А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?
Слова Оксани наче привели до тями жінку:
— Кохання? О, ні! Тільки не це — спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору — найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин — то грандіозне надбання для наступних поколінь…
Оксана несподівано різко обірвала Ірену, бо вже напам’ять знала знайому тираду про аристократичність і благородні гени родини свого чоловіка:
— А що ви від мене хочете? Я віддаю вам вашого смертельно хворого на кохання сина і не претендую ні на ваші гени, ні на вашу золоту клітку. Ви ж ненавидите мене всіма фібрами душі, як самі ж любите говорити.
Ірена враз стала такою ж розгубленою, як і тоді, коли дістала хустинку із сумки, очі з крижаних стали вологими:
— Будь ласка, дівчино, не покидай мого сина. Одного я вже втратила, будь ласка, не йди. Він без тебе загине, він такий вразливий. Хочеш, я благатиму навколішки?
Раптом Ірина схопилася зі свого місця і кинулася до Оксани, впала перед тою на коліна.
Оксана перелякано дивилася на той цирк, який її свекруха щойно влаштувала:
— Встаньте, Ірено Георгіївно, негайно встаньте. Ви перечиталися книжок. Не принижуйтеся, будь ласка.
Оксана розгублено дивилася, як похнюплена та знічена своїм вчинком Ірена похапцем піднімається з підлоги і всідається навпроти. Цього разу голова опущена, навіть рамена не випнуті догори, як зазвичай. Жінка наче змаліла. Оксана трохи винувато встала з оббитого червоним оксамитом крісла:
— Я мушу подумати. Передайте Владові, що ми маємо з ним дещо обговорити. Коли буде готовий — нехай прийде.
Ірена, не підводячи голову, ствердно кивнула головою.
— До побачення, хоча ліпше було б сказати: прощайте. Але, як каже мій тато, ніколи не кажи «ніколи». Тому до побачення, Ірено Георгіївно.
Оксана зробила в бік виходу декілька кроків і, наче щось згадавши, раптом озирнулася:
— І ще одне, Брех Ірено Георгіївно. Не називайте мене більше «дівчино». У мене є ім’я.
— До побачення, Оксано, — карбуючи кожну букву, чемно відповіла Ірена.
Через декілька днів з’явився Влад. Стояв перед не здивованою зовсім Оксаною навколішки, склавши, наче в молитві, руки. «Ще один Брех впав до моїх ніг, першою була сама Снігова королева, — подумала з гіркотою дівчина, скептично посміхаючись сама собі й слухаючи упіввуха сльозливі Владові балачки. — Які вони передбачувані, „блакитнокровні“. Тільки щось не так — нервове потрясіння, і рятунку шукають у пляшці. Як то сусід бабусі Мар’яни тракторист Левко каже: і горе, і щастя — на дні пляшки лежать. Тре випити, щоб дістати. Може, того разу повезе і трапиці щастя? Але на те вони й „шляхетної крові“, щоб піти далі простого люду, наступна фаза — на коліна, квіти в зуби, і слова, слова, слова, нічим не підкріплені слова».
Так, Владислав клявся в коханні, вимолював прощення, кинувши їй під ноги величезний букет червоних троянд… Вбраний у французький чорний костюм, облитий недешевим французьким парфумом, випещений, доглянутий молодий чоловік навколішки перед худенькою постаттю юнки, вбраної абияк, у вицвілий від багаторазового прання колись ніжно-блакитний спортивний костюм. Чорна стрічка на русявому волоссі лише підкреслювала блідість її обличчя, і якби не величезні смарагдові очі, то вся статура, худа та бліда, здавалася б карикатурним страшком. Дівчина, слухаючи тираду хлопця, дивилася кудись в небо, і тільки час від часу бліді губи, одної барви зі шкірою, стискалися в тонку лінію, майже невидиму… Коли Влад закінчив, Оксана просто розвернулася та пішла, не сказавши у відповідь і півслова.
Про що вона думала в той момент? Її впевненість вже не була такою потужною, навпаки — всередині зродився страшний понівечений звір і вишкірив свої гострі зуби: жалість до Влада, який без неї пропаде, бо поруч залишаться Брехи і збочений брехівський світ.
А вона?
Він — батько її дитини, точніше ще не народженої дитини…
І дитині потрібен батько.
А вона?
Чи готова замиритися з усім тим посагом, що завжди висітиме за спиною нехай закоханого, та все ж не впевненого у собі чоловіка? Чи готова вона повернутися знову в родину, яка її не тільки не сприймає, а й люто, не приховуючи цього, ненавидить? Та найважливіше питання, на яке мусила сама собі дати відповідь, — чи кохає вона Влада? Бо якщо так — то тоді однозначно байдуже до його родини, важливим є тільки він — коханий, жаданий… І кохання прощає все, і коханим прощається майже все… І вкотре вона себе перепитувала — чи кохання це?
Вранці наступного дня під наметом стояв Сигізмунд Владиславович. Як вони її дістали! Вигляд мав стурбований. Знову купа слів про те, що вона мусить серйозно поміркувати, що навряд чи вона знайде ще когось, щоб так її кохав, як це робить Влад, бо ладен відмовитися від батьків заради неї. Але «цього» робити не слід, тому що Іренка «цього» не переживе і смерть матері буде висіти карою небесною на сумлінні невістки. Перед Оксаною стояв не тільки професор, а насамперед — батько, який розіб’ється на друзки, але все зробить для щастя сина. І раптом Оксана в Сигізмунді реально побачила портрет власного тата, який також настільки одержимий нею, що ладен на все, вона впевнена — навіть на протизаконне, лише б його доня стала щасливою.
— Оксано, не мучте нас, будь ласка, ви ж мудра дівчина. Подумайте про нашого онука, тобто про майбутнє вашої, нашої, тобто дитини… Нема нічого такого у світі, що не можна було б направити. Благаю, люба!
Оксана вже майже все вирішила. Дитині потрібен батько, а якщо Влад буде захищати і боронити свою дитину, як це робить Сигізмунд, і ставати на сторону дружини, як він стає, то чого ж іще бажати жінці. Можливо, лише одного — спокою.
— Так, я повернуся до Влада. — Сигізмунд Владиславович з полегшенням зітхнув, Оксана це помітила і ледь помітно кивнула, продовжуючи: — Але лишень до Влада. Не до вас, не до вашої дружини, не під один дах з людьми, які ще вчора виганяли мене на вулицю і, впевнена, якщо трапиться нагода, зроблять це знову. Передайте Владові — таке моє рішення. Жити з вами під одним дахом я не маю жодного бажання, не ображайтесь.
