Тому, що ти є - Корний Дара (книги онлайн TXT) 📗
— Пане Олександре, вибачаюсь тєжко, шо так вірвавсі. Тута таке, коли не ви — тоди ніхто. — Чоловік махав в бік дверей та метушні, яка ставала все чутнішою.
Перед Олександром стояв його колишній пацієнт, сільський пасічник Митько. Три роки пройшло з того часу. У чоловіка була грижа, але він не хотів її оперувати. Все казав дружині, що ті «доктори його заріжут». Тому Вулька, його донька, яка працює у них в їдальні, вмовила Олександра Петровича переговорити з батьком і переконати. Бо ж помре через дурну впертість старий. І Сашко таки поїхав на пасіку і таки переконав старого Митька… Перед тим мав добряче підготуватися, тобто взнати про бджіл майже все… Бо, крім пасічників, Митько нікого до себе не підпускає. Після операції він так і сказав Сашкові:
— Хе! А ви не тіко про бджоли відаєте, доктуре. Підлаталисьте мене, і, знаєте, не болит.
Відтоді вдома у Сашка завжди свіжий мед. Після кожного брання нового меду з вуликів Митько сам, особисто, не довіряючи доньці, привозить його Олександру. Хоча, здається, недовіра тут не має жодного значення. Швидше за все, то ритуал такий і зайва нагода погомоніти з людиною, яка має спільний інтерес, хай навіть лише теоретичний, з твоїм практицизмом, і ще, звісно, то привід розпити з паном доктуром плящинку п’ятдесятиградусної медівки, виготовленої за старим волинським рецептом самим Митьком.
Впізнавши наляканого Митька, Сашко зірвався на ноги. Господи, п’ята ранку, що він тут робить?! Видно, з кимось із рідних трапилося нещастя. Сашко кинувся в коридор, навздогін летіли слова Митька:
— Тутойво, той хлоп мені на дорозі під машину вліз! Мало машинов його не збив. Їхав зрана до праці, а він тутойво. То ви тогово, подивіці. Я йому так і сказав, коли на ви, тоди ніхто, во!
Посеред майже темного коридору виднівся силует чоловіка. Той тримав щось на руках, притуляючи до себе. Чоловік важко дихав і ридав, від нього неприємно тхнуло. По обидва боки від нього стояли нажахані медсестри. Пані Ліда, яка чергувала внизу, та сестричка Марина, що чергувала разом з ним сьогодні. Олександр підбіг до чоловіка і лише тоді розгледів те, що той так кріпко тулив до себе. То була дівчинка, в сутінках коридору здавалося, що маля спить, якби не голова дитини, яка погойдувалася майже безвільно в такт риданню чоловіка. Білі кучерики волоссячка спадали на плечі і на руки чоловіка, який її тримав.
— Олександре Петровичу, це якийсь божевільний. Не вспіла навіть запитати, хто і чого, як він ногою розбив шибу внизу при вході, ледве мене не перевернув, коли його запитала куди. То псих, точно кажу, я вже в міліцію зателефонувала, обережно з ним.
— Тихо-тихо, пані Лідо, все добре. Йдіть вниз і розбудіть, будь ласка, Сергія Васильовича та зателефонуйте до міліції, дайте відбій. Ми без них впораємося, гаразд? Марино, готуйте операційну.
Сашко тоді діяв швидше інтуїтивно. Чоловік раптом впав перед ним на коліна:
— Врятуйте мою Ляночку, будь ласка, врятуйте мою донечку…
Сашко з Митьком взяли малу на руки і понесли в операційну.
— Митько, ти його привів, ти за нього відповідаєш. Там зайдеш в ординаторську, зроби йому чаю. Ну, сам знаєш, що в таких випадках треба чогось і до чаю з отих твоїх припасів медових. — Помітивши, що Митько зібрався щось казати, Олександр рукою спинив його, піднявши руку вгору. — Цить, бачиш — не до балачок.
Операція виявилася складною. У малої тріснув апендикс, відповідно і наслідки. Так, дитина перебувала у складному стані, Олександр, звісно, вклав усі свої сили та вміння в ту операцію, однак інколи цього виявляється замало. Часто в тій сфері діють інші закони. Найбезнадійніші хворі виживають, а ті, хто просто зобов’язаний жити, помирають. Цього разу відчував — дівчинка житиме. Ще ні разу не схибив у своїх передчуттях. Те передчування прийшло до нього майже відразу після першої ж зробленої операції. Наче на кінчиках пальців, коли він торкався пацієнта, з’являлося ледь-ледь помітне світіння. Коли ж справи кепські, то він наче занурювався в липкий туман, однак продовжував робити свою роботу, не втрачаючи надії. Цього разу всі добрі сили на боці дитини, і вона житиме.
Після операції Сашко зайшов в ординаторську. За столом сиділи Митько і той чолов’яга, що приніс малу. На столі стояла пляшка, напевне медівки, тому що рідина в ній була бурштинового кольору, два гранчаки явно нетутешнього походження. Очі чоловіків прикипіли до постаті лікаря.
— Там все гаразд. — І Сашко чомусь показав пальцем угору. — Хтось дуже хоче, щоб ваша дитина жила, і вона житиме. Знаєш що, Митьку, а налий-но і мені свого трійла. Важка ніч, знаєш. А ви, пане, будь ласка, розкажіть мені про те, хто ви і що трапилося. Чому раніше не привезли дівчинку? До малої зараз не можна, вона відпочиває після операції. Але її сон пильно стережуть, можете не хвилюватися. У нас хоч і не столиця й немає розкішних умов, однак наші сестрички беруть теплом та добрим словом, а це, повірте мені, подекуди важливіше за дива науки та техніки. Малу зараз ліпше не турбувати, навіть словами, нехай найніжнішими.
Вони сидять за столом — дивна трійця: лікар у білому халаті, вже старий пасічник, одяг і руки якого навіть взимку пахнуть вощиною, та молодий чоловік з печаттю відчаю та страху на обличчі.
— Цього літа ми з родиною вирішили не їхати на відпочинок, як завжди, в Туреччину чи до Греції. Хоча дружина і наполягала на Гаваях, Лянуся, моя донечка, на те активне сонце має алергію, тому ми і опинилися на Шацьких озерах. Захотілося спокою, навіть мобільні телефони залишили в Києві, бо коли займаєшся бізнесом, то і на відпочинку тебе дістануть — як не ділові партнери, то ділові недруги. Моя теперішня дружина — в минулому модель, і цей відпочинок їй зовсім не подобається. Так, Лянуся не її донечка. Лянусина мама померла. Не співчувайте мені, то не під час пологів чи, типу, потрапила під машину, банальний випадок з… Е-е-е-е… Може, про це згодом. Ось так… Віка, теперішня моя половинка, з ранку до ранку тільки скиглить та жаліється — все їй не так. А нам з Лянуською навпаки, якраз в кайф — і вода в озері чиста-чиста, і риба завжди ловиться, і в лісах ягоди та гриби. Правдивий рай. А те, що туалет від хати в двадцяти метрах, то байдуже, чи те, що ванну гарячу прийняти не можна, — також байка. Кринична вода в пані Наді — таки жива, бо навіть Лянка, коли нею обливається, від втіхи лише сміється. Після тижня таких обливань усі її алергії кудись занапастилися. А то вчора вранці повертаюся з рибалки нічної, а дружина сидить вся така наїжачена та сердита. Питаю її: «Де Лянка?» — то вона мені відповідає, що полаялася з нею, бо та мала монстрячка вже зовсім совісті не має і сказала, щоб вона забиралася геть. І почалося, що ми її не цінуємо та не любимо ні як жінку, ні як дружину, ні як матір. Ох, стосунки мачухи та доньки важко назвати гармонійними. Так от, кинулися шукати Ляну, а її ніде нема. Сусідські дітлахи бачили, як бігла вона в бік лісу. Вже й сам зараз не пригадаю, як я в тому лісі опинився і куди йшов, але таки по обіді натрапив на малу. Вона, знесилена та голоднюща, лежала під кущем шипшини. Я до неї, а вона вся горить і скаржиться на біль в животі. Заблукали ми у лісі, одне слово. Спочатку я розважав малу історіями, пісеньками, розмовами. А вона все жаліється на біль в животику, а коли сонце пішло спати, то й зовсім затихла. Думав спочатку — заснула, але ж ні — знепритомніла. Господи, й сам не пригадую, як опинився на тій дорозі, хто вивів нас із лісу і майже під колеса оцього шановного пана. А далі ви знаєте.
Митько мовчки налив медівки. Столичному панові повну, а собі та пану доктору по половині. Столичний пан залпом все випив, Сашко лише пригубив, як і Митько, який, незважаючи на стрес, так і сказав, все ж мусив пам’ятати, що за кермом. Добра п’ятдесятиградусна медівка без закуски розв’язала язик столичному панові.
Той розповідав далі. І про себе, і про те, що займається в Києві будівництвом вже не один рік. Тобто не те щоб займається особисто, а керує ним і є власником великої частки дохідного бізнесу в Києві. Лянка — донька від першого шлюбу, дружина його з малою залишила, коли дитині виповнилося три рочки. Так, залишила. Пішла на той світ, тобто померла. Спочатку то були якісь звичні дурнуваті жіночі проблеми зі здоров’ям, які перетворилися на біду велику і фатальну. Він кохав свою дружину, і коли б не донька, то хтозна, як би то все в житті склалося, а так змушений жити для своєї тепер вже єдиної любові — донечки. Два роки як в його житті з’явилася Віка, красуня, модель, яка так ззовні схожа на Христину, маму Ляни. Його мудра дитина терпіла татові «заскоки» з жінками. Сама це так називала, тому що тато у неї найкращий, і має право на щастя, і якщо йому для цього потрібні чужі тьоті, то вона не проти. Тих тьоть їхня оселя перебачила багато, і лише Віка затрималася найдовше, можливо, тому що вона навіть не намагалася потоваришувати з Ляною, просто не звертала на дитину уваги. Це влаштовувало усіх. Ляна росла самостійною дівчинкою, і втручання в її життя інших жінок, хай навіть з добрими намірами, сприймала вороже. А Віка просто не лізла до малої, вони одна одну майже ігнорували, навіть відпочивали порізно. Хитра Віка вміла все так продумати, що і пасербиця, і коханий залишалися задоволені. Можливо, все і далі б залишалося по-старому, однак цьогорічний відпочинок все перепсував. Тут він зрозумів, що Віка — набундючена егоїстка, яка нікого, крім себе та грошей, не любить, і що вона ніколи не зможе стати ані доброю дружиною, ані чудовою мамою, а доброї коханки для буденного життя виявилося замало. Отакі уроки подарувало йому життя. І якби не везіння з Митьком та не лікар-чарівник, який витягнув його шестирічну дитину з того світу, то…
