Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Проте Марися в ті плітки не вірила. А не вірила із двох причин. По-перше, не хотіла вірити, а по-друге, мала докази. Пан Лешек на жінок не звертав уваги. Вона сама це бачила. Щоразу, коли засиджувався в крамниці, усі місцеві красуні зліталися сюди одна за одною. Варто було одній угледіти біля крамниці його коня чи мотоцикла, як вона бігцем мчала додому, одягала щонайкращу сукню, підкручувала волосся, вбирала найліпшого капелюшка й приходила буцімто по листівки чи поштовий папір.
А Марися лише сміялася із цього, бо молодий Чинський на них і не дивився.
– Це ви мені покупців скликаєте, пане Лешеку, – казала йому Марися, коли вони залишалися в крамниці самі. – Пані Шкопкова мала би вам дякувати.
– Якщо прийде ще якась, покажу їй язика! – заявляв він, удаючи розгніваного.
І треба ж було, аби за кілька хвилин прийшла пані аптекарка. Вичепурена, мов на бал, а напахчена так, що в крамниці аж дихати було важко. Чинський, недовго думаючи, язика, щоправда, не показав, зате зробив гірше: заходився вдавати, наче чхає. А почавши, чхав безперестанку весь час, аж доки напахчена парфумами пані не вилетіла із крамнички мов куля, уся почервоніла й напівпритомна від гніву.
Відтоді вона зненавиділа Марисю й щоразу, зустрівши пані Шкопкову, запевняла, що не купить у її крамниці нічого й на гріш, доки там працюватиме ця огидна дівчина.
Пані Шкопкову засмутила втрата клієнтки, вона навіть вичитала Марисі, щоправда, сама не знаючи, у чому полягає її провина, проте не звільнила.
Пані аптекарка була, може, не дуже молодою, проте без сумніву вродливою. Проте пан Лешек не звертав уваги й на молодших, навіть на тих, що розкішно вбиралися чи походили з порядних родин, як-от ксьондзова небога, як донька дорожнього інженера чи панна Павлицька, сестра доктора. Звичайно, Марисі це лестило. Тим більше, що Лешек був страшенно зарозумілий, і дівчина вважала це його великою вадою. Із нею він завжди був веселим і поводився просто, проте до інших ставився з погордою. Як із рівними розмовляв лише із заможними поміщиками, на решту дивився зверхньо. Часто повторював, що його мати походить із графського дому, а батько – з магнатської, сенаторської родини, і що в цілому воєводстві, окрім Радзивиллів і Тишкевичів, ніхто не має права гнути кирпу дужче, ніж Чинські.
Якось Марися не витримала й сказала йому з іронічною посмішкою:
– Дуже кумедне видовище, коли такий молодий, поважний пан, що дуже гонориться, намагаючись заімпонувати бідній продавчині.
Він страшенно знітився й став запевняти, що зовсім не мав такого наміру.
– Не думайте, панно Марисю, що я насправді такий дурний сноб.
– Я так не думаю, – холодно відказала та. – Зате мені здається, що ви дуже тактовно підкреслюєте суспільні відмінності між мною та вами…
– Панно Марисю!
– … і ця послуга, яку ви мені робите, витрачаючи свій дорогоцінний час на розмови з дурненькою й бідною про- давчинею з маленького містечка…
– Панно Марисю! Не примушуйте мене сердитися!
– Я такого наміру не маю, пане. Мій обов’язок – це бути ввічливою із клієнтами. І тому я хочу ще раз попрохати пробачення, бо мені треба підмести в крамниці, а пилюка може зашкодити вашому дорогоцінному здоров’ю, не кажучи вже про лондонський костюм.
– То ви он як? – Чинський схопився й зблід.
– Так, пане.
– Панно Марисю!
– Загорнути ще щось? – вона силувано всміхнулася, нахиляючись над прилавком.
Чинський щосили ляснув себе тростиною по халяві.
– Я сам себе загорну, хай йому біс! Прощавайте! Довго ж ви мене тут не побачите!
– Щасливої дороги…
– А хай йому грець! – вилаявся юнак.
Вибіг із крамниці, скочив у сідло й миттю помчав галопом. Марися крізь вікно бачила, як він наче божевільний, перетнув незабруковану площу Незалежності, здіймаючи хмару куряви.
Дівчина сіла й задумалася. Вона знала, що вчинила слушно, що цього зарозумілого панича слід було провчити, і все-таки їй було його шкода.
– Довго я його не побачу… Мабуть, більше ніколи, – зітхнула вона. – Нічого не вдієш. Може, воно й на краще.
Наступного дня, коли вона о восьмій відчиняла крамницю, біля дверей уже чекав лісник із Людвикова. Він приніс листа. У ньому Чинський писав, що йому отруєно всі канікули, а все через неї, що він такого від неї не сподівався, що вона неправильно зрозуміла всі його наміри, що скривдила його й образила, та позаяк і він повівся нечемно, то вважає
своїм джентльменським обов’язком попрохати в неї пробачення.
«А щоб потопити всі ці гіркі спогади, – писав він насамкінець, – я їду до Вільна, і так питиму, що мене напевне чорти візьмуть, як Ви того й бажаєте».
– Буде відповідь, панянко? – запитав лісник.
Марися замислилася. Ні, що вона може йому написати?
Нащо це все?
– Відповіді не буде, – відповіла вона. – Перекажіть лише паничеві, що я бажаю йому всього найкращого.
Минули три тижні, а Чинський не з’явився. Вона трохи за ним сумувала, і навіть ворожила, чи прийде він і чи зайде до крамниці. Третього тижня прийшла від нього телеграма. Марися не йняла віри: то була перша телеграма, яку вона отримала в житті. Надіслано її було із Криниці, а зміст був такий:
«Світ нудний крп, життя нічого не варте крп, чи аптекарка пахтиться крп, ви найвродливіша дівчина в Центральній Європі, шкода крп Лех».
За три дні в Радолишках затуркотів мотоцикл, оголошуючи всьому містечку, що молодий пан Чинський повернувся в рідні краї. Марися ледве встигла підбігти до люстерка й поправити зачіску, а він уже був у крамниці. Дівчина була йому дуже вдячна за цей приїзд, але нічим не виказала свого ставлення. Боялася, аби він не подумав, що їй залежить на його товаристві. Це знову розсердило Чинського й зіпсувало йому сподівану приємну зустріч.
Обмінявшись із Марисею кількома фразами, він сказав:
– Ви засуджуєте мій снобізм, але сноби мають одну перевагу: уміють бути чемними навіть тоді, коли їм цього не хочеться.
Марися хотіла запевнити його, що вона зовсім не мусить вдавати чемність, що своїм поверненням і тим, що не забув про неї там, у Криниці, він справив їй велику радість… Та замість цього процідила:
– Я не сумніваюся, що ваша ввічливість саме такого штабу.
Чинський пронизав її сповненим ненависті поглядом.
– Авжеж! Ви праві!
– У мене й сумнівів немає.
– Тим краще.
– Я лише дивуюся. Що ви так силкуєтеся здаватися чемним.
Він засміявся, як сам гадав, знущально.
– Ні, аж ніяк. Це виходить автоматично. Бачте, саме виховання виробило в мені автоматизм ввічливих форм для спілкування з людьми…
Дівчина схилила голову.
– Я цим захоплююся.
Він рвучко відвернувся від неї. Марися не бачила його обличчя, але була переконана, що він зціпив зуби.
Дівчина знову палко запрагнула згоди. Розуміла, що слід сказати щось примирливе, що вона ставиться до нього несправедливо, що він більше ніколи не повернеться, якщо не почує від неї жодного доброго слова. Розуміла, проте не могла спромогтися на капітуляцію.
– Прощавайте, – сказав він і, не чекаючи відповіді, швидко вийшов.
Марися не розплакалася лише тому, що до крамнички увійшла якась жінка.
Усе це сталося минулого року. До кінця канікул Чинський жодного разу не з’явився в Радолишках. Потому настала зима, довга зима, а за нею весна. Про молодого Чинського завжди трохи пліткували, до Марисі долітали різні чутки. Здається, він був на практиці за кордоном. Здається, мав оженитися з якоюсь баронесою з Познанського воєводства, кажуть, її батьки навіть приїздили до Людвикова.
Усе це Марися вислуховувала досить байдуже. Вона усвідомлювала, що їй не слід плекати щодо молодого Чинського жодних сподівань. І все-таки їй було невідь-чому прикро.
Узимку до Радолишок привезли кіно. Облаштували його в пожежній стодолі, де, незважаючи на страшенну холоднечу, протягом трьох вечорів не забракло глядачів. Показували американські фільми, а пані Шкопкова, хоча й не раз чула, як у костьолі засуджують великосвітську розпусту, що її демонструють у кіно, наважилася цю розпусту нарешті побачити на власні очі й переконатися, чи справді це так небезпечно. Побоюючись, що багатьох речей вона не зрозуміє, пані Шкопкова взяла із собою Марисю – з огляду на її освіченість і ще й тому, що Марися раніше вже в кіно бувала.
