Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (книги читать бесплатно без регистрации полные .txt) 📗
— Такий метод уже практикувався в світовому кінематографі?
— Сотні разів.
— Ви могли б по відзнятому матеріалу визначити — ваші ці кадри чи не ваші?
— Думаю, зміг би… Стривайте, пане прокурор! Нехай зроблять хімічний аналіз тієї плівки, яку Ленц показував на телебаченні, і моєї. Ідіот, як я про це не подумав раніше!
— Про це ми подумали. Цим зараз займаються експерти в фірмі АЕГ. У вас немає заперечення проти фірми?
— Заперечення? Чому я повинен заперечувати проти фірми?
— Я можу вважати ці слова офіційною згодою на експертизу плівки, яку показали по телебаченню, фірмою АЕГ?
— Так.
— Я прочитаю, які запитання я поставив перед експертами, пане Люс. Мене цікавить, чи ідентична плівка, на якій працюєте ви, з плівкою, заарештованою мною на телебаченні. Мене цікавить, чи ідентичне проявлення й обробка цих плівок — вашої, яку ми вилучили у вашому ательє, і тієї, яку ми заарештували. Мене цікавить, нарешті, чи плівка, що її заарештували на телебаченні, є тією самою плівкою, яку було дев’ятнадцятого заряджено в вашому кіноапараті. Ви нічого не хочете додати?
— Ні. Запитання абсолютно точні.
— Гаразд. Вони повинні до мене зараз подзвонити, тому ми відійдемо від справ Левца й повернемося до другої трагедії… до загибелі Дорнброка… Ось що мене цікавить, пане Люс: у вас у будинку була отрута?
— В мене маленькі діти… Як же я можу тримати дома отруту?
— Ця ваша відповідь мене не влаштовує. Я хочу точної відповіді. У вас у будинку була отрута?
— Ні.
— Ви наполягаєте на цьому твердженні?
— Так.
— Ви брешете. Порошок з отрутою я знайшов у вашому домі.
— Кажу ще раз: у моєму домі ніколи те було отрути!
— В спальні, у шкатулці, яка була замкнена, лежав порошок з отрутою. Ось фотографія шкатулки… Ручна робота, вісімнадцяте століття.
— Це шкатулка дружини… Це не моя шкатулка…
— Ви що, розлучилися з дружиною?
— Я? Ні. Чому?
— Це я хочу запитати чому. Ви не розлучені, отже, майно у вас спільне. Як же ви можете говорити, що це не ваша шкатулка?
— Я не говорив так… Я сказав, що… Так, пробачте, це може здатися підлістю… Якщо можна, зітріть цю частину розмови…
— На жаль, це не розмова… Це допит. Отже?
— Так, це наша… Це моя шкатулка.
— А про те, що там лежала отрута, ви не знали?
— Я не знаю, як мені відповідати, щоб не бути негідником, — розгублено сказав Люс.
— А ви відповідайте правду.
— Ви переконані, що правдиві показання — це панацея від мерзоти?
— Ми ухиляємося від теми нашої розмови, пане Люс. А втім, коли б я вважав вас справжнім ворогом, то вам би не допомогла ні брехня, ні правда, — вперше за всю розмову Берг дуже уважно подивився на Люса, і щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. — У вас погані стосунки з дружиною?
— Ми любим одне одного, але ця любов іноді гірша від ненависті…
— Причина?
— Вона — жінка, я — чоловік. Вона любить наш дім і створена для дому, сім’ї, а я не можу без юрби, без шуму, друзів, захоплень, поїздок…
— Розумію… Ваші сварки мали драматичний характер?
— Так.
— Причина? Ревнощі, відсутність грошей?
— Усе разом. Хоча про мої фінансові труднощі вона нічого не знала… Я просто це приховував від неї.
— Як у вас тепер з грошима?
— Погано, як завжди.
— Дорнброк загинув від такої самої отрути, яку знайдено у вашому домі…
— Шкатулка була замкнута?
— Взагалі я мав спитати вас про це, пане Люс… Замикали ви шкатулку чи вона завжди стояла відкрита?.. Так, шкатулка була замкнута. Я щойно одержав дані експертизи з моргу, на це завжди витрачають багато часу… Тому сьогодні мені конче потрібно знати те, що вчора здавалося другорядним… Кельнер, якого я допитав, кельнер з «Еврики», відмовився потвердити під присягою, що саме ви були в нього всю ніч з другої до о пів на шосту… Він, знаєте, не дуже роздивляється хроніку кіномистецтва в ілюстрованих журналах. Тому він не повинен знати вас в обличчя… Ви не носите окулярів?
— Там я був в окулярах…
— У темних?
— У димчатих.
— А ваша дама?
— Теж. Вона була в парику. Тепер продають парики, вони дуже змінюють зовнішний вигляд… І в окулярах…
— Вам доведеться назвати ім’я подруги. Я постараюся зробити так, щоб це не потрапило в пресу…
— Але ви розумієте, що отрута в шкатулці в Нори… це все пов’язано…
— Розумію. А ви своє становище розумієте?
— Починаю розуміти.
— Кому вигідно підвести вас під удар? Під такий сильний удар?
— Не знаю.
— У вас є конкуренти?
— Є, але я, на жаль, не Моцарт… Сальєрі шукати досить складно.
— Ворогуєте з кимось? Чи, може, вам мстить чоловік вашої подруги? До речі, її ім’я, прізвище н адреса…
— Її чоловік нічого не знає… Мою подругу звати Ежені Шорнбах.
— Шорнбах? Її чоловік військовий?
— Так.
— Що він робить?
— Я не знаю.
Берг добре знав, що робить у Західному Берліні генерал Шорнбах, — він був нелегальний представник МАД [3].
— У Шорнбах є діти? — спитав Берг.
— Так.
— Давно у вас цей зв’язок?
— Ні.
На столі прокурора задзвонив телефон, і Люс здригнувся, хоча дзвінок був приглушений зеленою подушкою, — мабуть, Берг не любив різких дзвінків, він і розмовляв тихим голосом, таким тихим, що іноді Люсу доводилося нахилятися вперед, щоб почути його.
— Прокурор Берг… Так, слухаю… Спасибі. Я пришлю посильного, а поки що ви скажіть мені усно результати експертизи… Так… Так… Так… Ну що ж, не дуже густо, але все-таки дещо є… Посилаю до вас людину. Спасибі. До побачення.
Він поклав трубку, хвилину посидів, замислившись, а потім викликав секретарку й попросив:
— Будь ласка, відправте посильного в кінолабораторію АЕГ, Фюрнбернштрасе, дев’ять, до пана Ушица. Пакет зразу ж передайте мені.
Секретарка подивилася на Люса з гострою цікавістю і, виходячи з кабінету, разів три озирнулась.
— Так, — сказав Берг, — гаразд… У мене виразка…
— Що? — не зрозумів Люс.
— У мене виразка дванадцятипалої кишки, — повторив Берг, — харчуватися треба у певні години. Протерті котлети і чай з сахарином. Пообідаємо разом?
— Може, ми продовжимо завтра?
— Ні. Нам доведеться ще посидіти сьогодні…
Вони встали.
— Це близько, — сказав прокурор, вимикаючи диктофон так, щоб це бачив Люс, — за рогом.
Коли вони вийшли з прокуратури, Берг сказав:
— Добре було б, якби ви самі привезли до мене вашу подругу.
— Я розумію.
— Тоді мені буде легше ще раз поговорити з кельнером…
— Спасибі.
— Тепер ось що… Ваш фільм… Ну, цей… який наробив багато галасу… Про наці в білих сорочках… Коли ви цей фільм випускали, вам ніхто не дзвонив, не погрожував, не просив?
— Десятки разів дзвонили, пропонували, просили…
— А Дорнброк?
— Ганс?
— Так.
— Ні. Він мовчав. Від його татуся було багато дзвінків… не від нього особисто, звісна річ, але з його оточення… до мене навіть приїздив його співробітник Айсман. Казав, що ненавидить нацизм так само, як усі ми. «Нас, німців, роблять чудовиськами, для чого ви допомагаєте іноземним злостивцям, Люс?»
— Будете щось їсти? — спитав Берг.
— Я вип’ю кави.
— Краще щось поїжте: день у нас буде важкий і неприємний.
— Ні. Я вип’ю кави. В горло нічого не лізе…
— Що вам іще говорив Айсман?
— Ну, їхнє звичайне «навіщо посипати рани сіллю, нація й так досить настраждалась, злочини змиті кров’ю головних бандитів. Чи варто ображати тих, хто в часи Гітлера лише виконував свій обов’язок? Не можна карати сліпих за сліпоту». Ви ж знаєте, що вони кажуть у таких випадках…
— Хто це «вони»?
— Нацисти. Нові нацисти.
— Ви знайдіть, будь ласка, можливість повторити те, що зараз сказали, на допиті, коли вас пише диктофон. Не те у вас становище, щоб покірно скласти руки на животику.
— Я ще згадав про Дорнброка.
3
МАД — військова контррозвідка ФРН.