Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
Вітовський не квапився з відповіддю. Хотілося вивідати, наскільки вони пройняті становищем, хотілося пограти їм на нервах, — він сказав після досить-таки довгої паузи:
— Гадаю, ви знаєте, що завтра приїздить польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати до своїх рук владу.
— Так, ми це знаємо, — кивнув Голубович.
— Військовий комітет вирішив негайно робити переворот і брати владу в свої руки, — з притиском сказав Вітовський.
— Ви готові? — з недовірою спитав Кость Левицький. — Ви усвідомлюєте, яку берете на себе відповідальність?
— Цілком.
— Маєте стільки військової сили, щоб обсадити і держати своїми силами місто? — все та ж недовіра бриніла в устах Левицького, а поруч нього боязливо й недовірливо лупав очима Голубович, недовіра була і в решти.
— За теперішніми обчисленнями — маємо.
— А потрібну кількість зброї?
— І зброя є.
— А запаси харчів?
— їх повні магазини.
— Угу… — промимрив Кость Левицький. — Угу…
Хоча він і збагнув, що виступає як історична постать, проте був вихований на австрійських харчах, і думка про Україну в нього набігала тільки через Австрію — український коронний край в Австрії, створений з українських земель.
Запанувала тиша. Вітовський чув, як поруч сердито сопе Ярослав. А тиша все гусла. Нарешті Левицький заговорив:
— Я поділяю ваші юнацькі поривання…
— Я вже не юнак! — різко відсік Вітовський.
— Можливо, але ви не дипломат і не політик.
— Я військовий.
— Отож, отож! — погодився Кость Левицький. — Але ж зрозумійте, доктор Петрушевич сидить у Відні, і ми чекаємо звідтам кур'єра, який має привезти акт передачі влади.
— Чому ж досі не везе? — в’їдливо спитав Грицан.
— У Ради Міністрів багато справ, не одні ж українці заселяють Австрію, — пояснив Голубович.
Вітовський метнув на нього оком: хоч ти помовч! Але, видно, Голубович не конче хотів мовчати. Адже він був депутатом парламенту, був знаним адвокатом, товаришем Левицького по партії, щоправда, в останнім часі перебував в опозиції.
— То що, будемо чекати, поки Австрія дасть дозвіл на українську державу? — закипів раптом Грицан. — Але ж завтра приїде з Кракова ліквідаційна комісія. Невже вам так важко це зрозуміти?
— А ви хто такий?
— Арап Петра Великого! — не розгубився Грицан і вперто дивився на Левицького, ледь стримуючи себе, аби ще щось не сказати різке. — Сподіваюсь, пан посол знайомі з арапами? Правда ж?
Кость Левицький метнув у нього поглядом, немов казковий змій полум’ям із своєї пащі.
— Завтра може бути пізно, — прийшов на виручку товаришеві Вітовський, заговорив мирним тоном, він навмисне вжив того мирного тону, бо зрозумів: не буде слухати ні Петрушевича, ні Левицького, ні Голубовича, ні компанії. Отже, пощо даремно рвати голос? Нащо нервуватися? Нащо щось доводити стовпам?
— Хм-хм-хм… — ще раз промимрив Кость Левицький. — І ви здатні зробити військовий переворот?
— Я вже сказав!
— А може, зачекаємо?
— Завтра буде пізно!
— Але ж ми вже проголосили державу, — посмикуючи себе за вуса, сказав повільно Голубович.
— Це чиста формальність!
— Значить, ви наполягаєте… — почав Кость Левицький, недовірливо поглядаючи на Вітовського.
— Наполягаю? Таж усе готово! — випалив Вітовський, пожираючи Левицького очима. Він знову почав нервуватй.
— Хм-хм… — знову мугикнув Кость Левицький. — Я таки раджу вислати до намісника Гуйна делегацію, він, напевно, одержав якісь вказівки з Відня. Як думають члени Національної Ради?
— Варто, варто — делегацію… — підтримав Ізидор Голубович. — Зрештою, за кілька годин нічого не станеться.
— Так-так, — тільки й сказав Вітовський. — Честь вам, панове. Ждемо від вас вістей.
Він задихався від люті. Ну що ж, хай вони собі своє роблять, а військовий комітет буде робити своє.
— Треба арештувати цю проститутку, — серйозно порадив надворі Грицан. — Або прибити…
— Ідіот! — кипів Вітовський. — Влади пішов просити! А щоб він сконав, заки дійде до намісника. Ай-ай! Ну що, Ярославе, йдемо на Ринок, напевне, Поточняк уже перебрався — стільки часу минуло.
По Краківській вулиці вони вийшли на площу Ринок.
І попри фонтани «Нептуна» та «Діани», попри кам'яних левів, що застигли при вході до ратуші, подалися до білої триповерхової кам'яниці, де містилося культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване рівно п'ятдесят років тому.
Коли Вітовський ступив на поріг залу на першому поверсі, старшини напружено застигли, вп'явшись у нього очима. І Вітовський, нічого не пояснюючи, залізним голосом, безапеляційно сказав:
— Уночі виступаємо. Все! Прошу всіх сідати. Будемо раду радити. Цього разу — остаточно!
Як він зараз шкодував, що не має вищої військової освіти! Нічого, оточить себе мудрими людьми.
— Перше. — Сам Вітовський не сідав. — 3 цієї хвилини Центральний військовий комітет перейменовується в Українську генеральну команду. Згода?
— Згода!
— Друге. Сотнику Грицан, прошу писати: «Команда УСС. Чернівці. Уночі з 31 жовтня на 1 листопада цього року Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Цієї ночі українські частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Всі частини УССів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Головний комендант Центрального військового комітету Вітовський». Іще одна депеша: «Окружний військовий комітет. Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова». Мій підпис. Ярославе, прошу разом з сотником Поточняком розіслати кур’єрів по всіх окружних містах:
Дрогобич, Стрий, Самбір… ну й так далі. Початок акції у Львові о четвертій годині ранку.
— А чи вистачить сил утримати Львів? — недовірливо спитав котрийсь із старшин. — Чи не відкласти на тиждень?
— Ні! — рішуче заперечив Вітовський. — Давайте ще раз зважимо. Маємо півтори тисячі стрільців. З них вісімсот можна вжити до обсади урядових будинків та військових магазинів. Решта — облога в казармах, патрульна служба на вулицях, варта при інтернованих частинах неукраїнської національності.
— А як сприймуть акцію австро-угорські частини?
— Сподіваюся, будуть нейтральними.
— А поляки? У Львові двісті тисяч жителів.
— Сили військові поляків, на жаль, невідомі. Але, крім тих півтори тисячі стрільців, розраховуємо на студентів, гімназистів, є кілька сот цивільних жовнірів старшого покоління, з яких можна створити поліцію та розвідку.
— Що ж…
— Після того, як кур’єри роз’їдуться з депешами по Галичині, переходимо до Народного дому, — рішуче завершив Вітовський, бачачи на деяких лицях сумнів. — Якщо не візьмемо влади цієї ночі, завтра це зробить польська ліквідаційна комісія.
— Ми візьмемо її, владу! — в тон йому Поточняк.
І генеральна команда метушливо передислокувалася до Народного дому — у велику шкільну кімнату на третьому поверсі, вікна якої виходили на Преображенську церкву.
Левицький ще не повернувся від намісника. Вітовський думав: все, мабуть, дебатує з Гуйном… Що ж, широкий жест завжди був головною рисою його приватного життя, а в політиці — компромісовець. Власне, і в характері також. Вважає себе демократом, хоч народу не любить і не спілкується з ним, хіба в часи передвиборчої агітації та на Шевченківські свята. Це не такий трибун, як Франко, котрий радів і плакав з народом! Кажуть: у Левицького мідяне чоло…
Поки Левицький барився, Вітовський тим часом давав старшинам різні розпорядження. Нарешті Боговик передав: Левицький у себе. І Вітовський одразу майнув до канцелярії Національної Ради. Левицький сидів глибоко у фотелі, а в руках тримав газету з маніфестом цісаря про право націй на самовизначення…
— Ну що? — нетерпляче спитав Вітовський.
— Намісник сказав, що нема ще наказу про передачу влади — ні від цісаря, ні від уряду…
