Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Почалося перше листопада…
«Хай би він трохи відпочив», — подумав Ярослав і, поправивши пістолет, що муляв ребро, також машинально глипнув на годинника — обидві стрілки перехилились за дванадцять. Він визирнув у вікно. Коли білий сніг падає на дорогу — стає чорним, зовсім білий сніг стає зовсім чорним…
— Залишилось кілька годин, — сказав Поточняк, схиляючись разом з Вітовським над картою Львова.
Час повз повільніше, аніж черепаха: хвилина — день, година — рік… Грицан зрештою не витерпів і знову закурив та вийшов у коридор. Ох, нудота! Дика нудота! Та найбільше безглуздя — вірити в щось без підтримки власного настрою. Отже, спокій! Все — в ім’я спокою! І пам’ятай: щастя завжди на боці сильних!
— Боюся, щоб ми не були відрізані від краю, — розмислював над картою Поточняк. — Як і боюся, щоб не мучив наших людей страх перед невідомим.
— Ковтни коньяку, — Ростик без під’юджування простягнув йому флягу. — Помагає і заспокоює.
— Це не заспокоїть, — проте Анатоль пригубив — грілися тіло й думки. — Головне, аби Нас підтримала вся Галичина. Без такої підтримки пропадемо.
— У краю верховодять колишні австрійські старшини, — розмислював над його словами Вітовський. — Вони мають певний досвід і розуміються на військових командах.
— Ви хотіли сказати: колишні австрійські дезертири, що колись ховалися від фронту, а тепер ходять героями? — сердито, якось звірувато вихопилось в Анатоля.
Поточняк нервував. Йому з Грицаном доручено чи не найголовніше — брати намісництво й арештувати цісарсько-королівського намісника Галичини генерал-полковника барона Йоганна Гуйна. Спершу, в метушні, на це доручення він якось ніяк не реагував: брати — то брати! А зараз аж сироти виступили на руках — це ж самого намісника треба скинути з трону! Не кожному випадає така висока місія: намісника — з трону, а над Львовом — замість австрійського — синьо-жовтий прапор!
— І не думав Січинський, коли йшов на герць з Потоцьким, що мине лише десять років і ми будемо арештовувати намісника, — Грицан немов вгадав його думки. — Праведна рука історії підняла свій меч правосуддя…
Будинок поволі оживав. Вітовський відправляв людей на визначені об'єкти. О третій годині ранку нарешті підкликав до себе Поточняка і Грицана, схвильовано мовив:
— Ну, дорогі мої побратими, з Богом! — І застеріг доволі суворо: — Але порядність, виключна тактовність! Проте — не панькатися! Під домашній арешт — і кінець! Порозумітися з Гуйном вам буде легко, бо знаєте німецьку.
— Зрозумів! — сказав Поточняк.
— Зброю застосовувати на крайній випадок! Поста не покидати до моєї команди!
— Зрозумів! — сказав Поточняк, і чомусь мурашки поповзли за спиною. — Дайте потиснути вашу руку… Я неймовірно вдячний, що вибір провести акцію випав на мене.
— І запам’ятайте: за нас ризикував своїм життям Мирослав Січинський, він знав, що його чекає смерть, і не злякався. Не сприймайте мої слова як щось банальне чи фантастичне, але хай будуть на наших вустах імена тих, хто сміливо боровся за нашу ідею. Отже, вперед, друзі!
По тих словах Вітовський розчулено поплескав по плечу спершу Поточняка, а тоді Грицана. — Щасливо, Славцю! — І всміхнувся: — Отак, друже, зараз побачиш, як народжуються і вмирають держави…
Усі мовчки кивнули один одному.
Була хмарна осіння ніч, дув холодний осінній вітер, було темно на вулицях, непривітно, і не було жодної зірки на небі. Анатоль Поточняк закомандував своїм стрільцям:
— За мною!
Глухі кроки в глухій ночі… Вартовий біля намісництва був арештований в один момент — він, зрештою, навіть не опирався. Поточняк наказав оточити будинок. А сам з Грицаном прудко, наче несла його якась дивовижна сила, по сходах піднявся на другий поверх, де в кількох кімнатах мешкав барон Гуйн.
— Слухай, Анатолю, а якщо намісник почне стріляти? — нежартома пожартував Грицан, а зуби чомсь зацокотіли.
— Ще жоден начальник не стріляв, — до Поточняка повернулася дика рішучість. — Для того є підручні. Отже, не хвилюйся, Славчику, за свою сокровенную душу. Це керманичі бояться. Вони такі боягузи, що коли б їх у такому стані побачили підлеглі, все життя зневажали б. Отже, перед тобою нікчемний, безпорадний начальник, який може хіба що пустити собі кулю в лоб. І то ні!
— А цікаво, напевно, коли отакий високий начальник приставляє револьвер до скроні…
— Ша! Запам'ятай цю мить!
Сотник Поточняк на хвильку зупинився перед масивними дверма і, люто затиснувши зуби, наче мав розправитися з катом, постукав — упевнено, настійливо, гулко — малим своїм кулаком. Аж сам собі дивувався: звідки в нього така сила, така хоробрість? Кари чужинцям-загарбникам, кари, кари!
— Чогось довго не відчиняють, — зронив Грицан, приглядаючись до тьмяного освітлення коридора.
— Відчиніть!
Оскільки за дверима ніхто не обзивався, Поточняк знову загрюкав, тепер різко й вимогливо. Сердито.
— Не так голосно… — попрохав мимовіль Ярослав; він і далі трепетав перед намісником: як то все буде виглядати?
— Коли б Гуйн прийшов тебе арештовувати — ще гучніше калатав би і етикету не дотримував би!
Німотність по той бік дверей нагнала в жили Поточняка ще більше злості, розбудила ненависть до пришельців.
І він з усіх сил загупав у двері чоботом. Нарешті почувся шепіт. Стримуючи ненависть і злість, Поточняк терпеливо чекав. Жіночий голос спитав:
— Хто там? Чого хто хоче?
— Відчиняй! — гаркнув Поточняк, і тихіше: — Сука…
— Я хочу знати… — тихо, щоб, мабуть, не розбудити господаря, лебедів жіночий покірний голос, властивий тим, хто прислужує начальству.
— Зараз дізнаєшся! — І гаркнув на повний голос: — Відчиняй! Відчиняй, бо зараз стрілятиму!
Однак жінка не квапилася відчиняти; жінка була служницею самого намісника, і вона спокійно сказала:
— Я спитаю пана барона…
Поточняк ладен був проламати двері, однак це анітрохи не впливало на жінку — кроки прошелестіли пріч. Розлютований, він заніс ногу, щоб гримнути чоботом, і в ту ж хвилину одчинили — перед ним у коштовному халаті стояв намісник Галичини барон Гуйн. У нього була видовжена неправильна голова — знизу широка, а зверху надто звужена, були сонні очі, пишні вуса й вельми тупий погляд.
— Що все це значить? — здивовано спитав по-німецьки Гуйн. — Я вперше бачу таку невихованість в цьому краї.
— Дозвольте увійти, — Поточняк безпардонно напер своїм тілом на Гуйна, і Гуйн позадкував. Увійшовши до кімнати, Поточняк сказав: — Іменем Українського військового комітету ви арештовані! Прошу виконувати мої накази.
Намісник спершу залупав сонними очима, намагаючись збагнути-осмислити щойно почуте, відтак зморщив лоба, що впирався у звуженість голови, і нічого не відповів, а по-телячому витріщився на Поточняка.
— Він не розуміє тебе, — шепнув Грицан. — Поясни йому по-німецьки що до чого… По-німецьки…
— Як це — не розуміє? — спалахнув Поточняк. — Він же, скотина, правив нашим краєм! Як же він правив тими, чиєї мови не розуміє? — І, лихо зблиснувши очима, гаркнув до Гуйна, мов до пастуха: — Не розумієш? Чи не хочеш розуміти?
— Не треба так, а то розгніваєш Вітовського, — притримав його за руку Ярослав і сказав до Гуйна по-німецьки, але без єлейності: — іменем Української Національної Ради цієї ночі ми взяли в Галичині владу в свої руки. Розумієте, тепер уже ви не маєте влади.
— Ми? — щиро засміявся Гуйн. — Ми завжди мали владу. Прошу панів так грубо не жартувати…
— Іменем військового комітету ви арештовані! — різко промовив по-німецьки Поточняк. — Прошу виконувати наші розпорядження — всі до одного! Інакше буде біда!
Гуйн, однак, знов засміявся. Він завжди сміявся з тих вимог, які ставили перед ним галицькі політики. А зараз дивився на хлопців, як на диваків. Він знав, що він намісник. Цісарсько-королівський намісник! Ще раз глумливо поглянувши на Поточняка і Грицана, просюсюкав крізь свої зріділі зуби:
— Не жартуйте, панове. Не смішіть мене…
— Пес тобі пан! — гримнув Поточняк і перейшов на німецьку: — Ви арештовані! І будете під вартою до того часу, заки не звільнимо! Я категорично забороняю вам виходити з помешкання!
