На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Припустимо. А далі що?
– Далі ти з ним урешті знайомишся. І стосунки стають взаємовідповідальними. Як у шлюбі. І в один прекрасний день ти розумієш: він хлопець твоєї мрії. Отут і починається любов… І проблеми.
– Так у чому, власне, суть проблем? – роздратувався професор.
– Невже ви й досі не зрозуміли? – остаточно знахабніла Майка. – Ось уявіть. Ви – закоханий у мене студент. Я – закохана у вас студентка. Ми кохаємо одне одного, у нас одні джинси на двох. Одна чашка й один кефір. Але ми живемо на різних поверхах, з чужими людьми. Ми зустрічаємося біля кухні, терпляче чекаємо, поки наші сусіди дременуть із кімнати в пошуках свого кефіру… Тобто щастя… І головне – треба ж постійно бігати на інший поверх! За тими самими джинсами чи чашкою. І яке кохання те витримає?
– Але чашку можна взяти в подружки, а не в того… вашого коханого! – видав професор наукоподібну гіпотезу.
– Ось! – усміхнулася Майка. – Це і є початком кінця! Ти виявляєш слабкість! Стукаєш у найближчу кімнату, мовляв, позичте чашку. Та чомусь завжди відчиняються ті двері, за якими стоїть новий той, хто готовий поділитися з тобою чашкою, якщо ти поділишся з ним кефіром. І ось ти вже сидиш із цим новим… І ви п’єте цей небезпечний спільний кефір із цієї небезпечної спільної чашки, і раптом ти бачиш, що джинси в нього майже нові і такі кльові… І ти кажеш: мовляв, нічого, якщо я один разок у твоїх джинсах… І все по новій! Спільне господарство, знайомство, майже сім’я, кохання…
Майка замовкла, з острахом зиркнула на професора. Кухарчук задумливо втупився в купу білетів, розкладених на стільниці: може, молодість згадував.
– Пане професоре…
Кухарчук глянув на Майку з прикрістю.
– А що ж колишній…
– А що йому робити? – прошепотіла Майка. – Посидить кілька днів голодним і почне стукати у всі двері підряд.
– Мда… Реалії… – Професор зітхнув, підсунув до себе Майчину залікову книжку. – Задовільна оцінка вас…
– Задовольнить! – випалила Майка.
– А добра?
– Добра… Це… взагалі відмінно!
Вилетіла з аудиторії, усміхалася азартно, тріпала червоними косами. Одногрупники оточили Майку, випитували, що до чого.
– Робіть нещасні очі і кажіть: готувалися так відчайдушно, що й не помітили, де ділася ваша чашка. І ваш кефір, – порадила.
– Який кефір? – здивувався патлатий Кібер. – А то преподи не знають, що ми тільки пиво…
– Кібере! Пароль – кефір! І чашка, – сказала Майка, побігла нову фарбу для волосся купувати.
На другому курсі поголила голову: яскраве волосся не робило життя яскравим. Не допомагало завоювати столицю чи хоча б зрозуміти шляхи до красивого, легкого й багатого життя, що воно кричало до Майки з кожного рекламного щита: «Твоя квартира в елітній висотці чекає на тебе!», «Не забула придбати тур на Балі?!», «Нова колекція хутра! Ти – королева!», «Купи “ауді” сьогодні!». Та з усіх столичних щедрот Майці випала лише одна – право бути тут, спостерігати чужі розкоші, поки з вишу не випхали назад у Генічеськ. Майка іноді думала: мама ж тепер у Луцика, а хрущовка біля моря приносила б їй зиск, якби повернулася… Та сама лише згадка про пельмені і приморський ресторан викликала відчуття відрази і скаженого опору – нізащо!
Та й до Києва охолола. Уже не мчала з гуртожитку до нічних клубів, на вечірки чи просто погоцати під безкоштовну музику на майдані з пивом і цигаркою. Там таких розгублених – тисячі. Тирлуються в центрі, шанс свій усе вхопити намагаються. А в чому він? Ніяк збагнути не могла.
Товклася на постелі з книжками – на диво, тваринництво пахло не тільки навозом, але й чіткими знаннями. Та коли очі втомлювалися від блимання тьмяної лампи, сунула до кухні – чай, чай! Перетиналася з такими ж домувальниками, як сама.
– Гайда до нас?!
– А що у вас?
– Ромці батьки копченого вугра передали до пива.
Пиво? Пиво. Іноді вино, більше – горілка. Щоби сміятися. Щоби і тут, в обшарпаній гуртожитській кімнатці, більше схожій на пастку, – радість. Втішати себе: однаково, де збираються цікаві люди. Для розумних не важливе місце, а вони ж розумні.
…Після однієї з таких посиденьок прокинулася від гострого болю внизу живота в обіймах третьокурсника Коробова.
Коробов не з козлів.
– Майєчко… Ми з тобою… Тобі було добре?…
– Не знаю, – прошепотіла Майка, зачинилася в душовій – милила тіло, ридала, як та корова, що вона у тваринництві – з ВРХ. І що тепер робити?! Усе по-інакшому бачилося. Щоби з ясною головою та при пам’яті, а не по п’яні. Щоби ніби й розчинитися в чоловікові, а ніби й спостерігати – як і що. Щоби запам’ятати на все життя, бо то ж уперше! Тепер, як уперше, вже не буде! Ну, не ідіотка голомоза?!
Коробов тижні зо три Майці проходу не давав – навіть запропонував орендувати квартиру і спробувати пожити разом. Майка дивилася на невисокого товстенького хлопа з розгубленими добрими очима, – йому б у КВК, – згадувала підліткові страхи: а раптом вона вагітна?! Уже!
– Коробов! Ти – покидьок! – зничтожила хлопа.
Півднини рилася в Інтернеті, до аптеки кинулася – тест на вагітність, касторова олія… І хоч тест ясно свідчив – ніяких проблем, Гілка! – не повірила і, як у дурному підлітковому віці, вхопилася за важке ліжко: тягала з дня у день. Поперек ломило, унизу живота – суцільна рана. Закріплювала результат касторкою, схудла за місяць на вісім кіло… І лише коли по ногах потекла густа кров, зітхнула з полегшенням: слава Богу, пронесло.
Ті події не минулися – кололи душу настирними запитаннями. Коси відростали, і вперше за півторарічну метушню в столиці Майка не стала їх фарбувати.
– І так гарно, – перехотіла маскуватися. Хіба собою бути прикро? Оминала вітрини розкішних бутиків, уже не роздивлялася, що б такого подібного відшукати на дешевому «Даринку» чи Троєщинському ринку. Джинси, футболка, светрик, шалик, пуховичок… Нормально. Аби тільки зрозуміти: куди сунути?! Хто підкаже? До мами не побігла, наперед знала: «Григорій Іванович радить зосередитися на навчанні…» – скаже. Стара сволота! Що з мамою зробив? Повторює за ним, як заведена, а сама б подумала: де Майка і де те тваринництво! Заради диплома у виші час марнує, хоч гадки не має, чи згодиться… Як одногрупників послухати – ніхто за спеціальністю працювати не збирається. Може, комусь згодиться Майчин талант перемальовувати?
Загорілася. Навіть зібралася по фарби. А тут – мобільний.
– Гілю… – почула Вітчин голос. – Прикинь! Я сьогодні Лільку зустріла!
Перед очі – ніч, тепле море. Сидять на хвильорізі три пердухи жовтороті, зірки на небесах перебирають – найбільші хапають, на шиї собі діамантами вішають: у нас тільки так і буде! Норовлива зухвалиця Лілька, худа матюклива Вітка, товстуха Майка… Ніхто й ніколи, крім Лільки і Вітки, не називав її Гілею…
Зірвалася із семінару, прилетіла на майдан, узріла Вітку на холодних плитах біля архістратига, аж серце зайшлося: труситься, смокче холодне пиво прямо з пляшки, губи сині, підборчики на чобітках стерлися, штучна дублянка на ліктях витерлася, на голові замість шапки перепалена фарбами білява пакля, сумка з недоїдками плече відриває. Дідько! Щось вони не дуже в тім Києві забагатіли…
– Вітко! – обійняла подругу, усміхнулася сумно: так скучила… Раз на рік перетинаються. Наче на різних планетах живуть. – А Лілька де?
Вітка обдивилася Майку прискіпливо.
– Ти худа… Коси обскубала…
– А-а-а… Так сталося. Лілька де?!
Вітка показала адресу, від руки записану на порожній пачці з-під цигарок.
– Костьольна… Прикинь! – Піднімалися сходами поважного ошатного будинку, Вітка призналася: – Я Лільці не сказала, що ти тут… Хай у неї щелепа відпаде! Думала – що, тільки вона з Генічеська вибереться?… Ми теж… ті… киянки… – Стертими підборчикам – стук-стук.
Щелепа відпала в Майки. Двері відчинила худа, як тростина, засмагла красуня з довгими шовковистими чорними косами, обмотана легкою тканиною на кшталт індуски. У вухах і на зап’ястках срібла з півкіла, долоні хною розписані, червона цятка на лобі.
