На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Гіля?! – очі витріщила, як заверещить. – Майко! Вітко! Дівки… Нащо ви в цій дірі застрягли?…
– Лілько… – тільки й прошепотіла приголомшена Майка. – Це ти?
– Лільки нема… Шакунтала… Пташка! Джай любить Будду. Шакунтала любить Джая… – Лілька сунула вглиб розкішної вітальні – вигини різьблених білих із золотом меблів, килими, фрукти у скляній таці на підлозі. Впала на килим поряд із тацею. – Коліться… Що маєте?
– Майка на доярку вчиться, – розреготалася Вітка, закурила зухвало. – А в мене все кльово. Малому щомісяця дві тисячі гривень у Генічеськ відсилаю. Мама вже за тиждень до зарплати сіпати починає: «Коли, Віточко?» Певно, усім кагалом там на мої гроші живуть, гади! У мами ж зарплата – вісімсот! Прикиньте? А я їм дві! Щомісяця! Квартиру тут собі винаймаю таку… нормальну, хавки халявної – навалом, ще й залишається… А чайові відкладаю. Тачку собі куплю…
Лілька зиркнула на Вітку, як на дурну. До Майки обернулася:
– А ти…
– В інституті поки… – пробурмотіла Майка. – А як жити – не знаю…
– Легко! Без біди! Як ще?! – Лілька поставила на підлогу пляшку ненашенської горілки, наливала в чарки, простягала подружкам, роздивлялася їх роздратовано. – Інститут? Ну, не знаю… Я Бегбедера і Бикова і без інститутів читаю. А Вітка прибацана! Офіціантками ми в чотирнадцять у Генічеську вкалували. А ти й досі… Що ти там робиш?
– На життя заробляю! – визвірилася Вітка. – Мужика шукаю!
– Де? У ресторані?
– А де?! За оголошенням в Інтернеті? – здивувалася Вітка. – Там самі виродки, збоченці чи жонаті! Зі мною дівчина з Полтави жила – Алка. Сіра миша! От подивитися нема на що.
– І що?
– Заміж вийшла. За норвежця. Таке собі старе опудало в окуляриках. Повний гаманець баксів. Приїхало на якийсь форум, вирішило пообідати в нашому ресторані. Алка спершу його столик обслужила. Потім у номері… А мені як не турок обдовбаний, так швед-гомік… Думала, серед наших нормального знайду. З таким одним Стасиком зійшлася. На другий день після знайомства до мене переїхав. Як заліз на шию – ледь здихалася: я пашу, а воно лежить і телік дивиться!
Майка зіщулилася, наче то вона – знай лежить і в теліку чужі життя роздивляється, бо й досі не розуміє: а їй куди поткнутися?…
– Лілько… – ледь вимовила, бо горілка по мізках, язик заплітається. – Ти як живеш? Де ти є?
– Я? Всюди… Я ж Шакунтала, пташка… Літаю… Інше – нецікаво. Джай каже…
– Це… той, з яким ти з Генічеська втекла? Індус?
– Ага! Московського розливу. Для всіх – Сергій Федорович, крутий перець, для мене – Джай…
– Старий! І жонатий! – Вітку геть розвезло, хиталася на килимі, гикала. – А ти ніколи… не гидувала під старих підкладатися!
– Краще від хлопчиків народжувати? – скривилася Лілька. – Чужі тарілки облизувати?…
Майка завмерла. Господи… Ну, нащо?! Ухопила Вітку за руку, бо та пнулася підвестися. Вітка відштовхнула Майку, виматюкалася. Жбурнула в Лільку персиком із таці, буцнула кулачком по підлозі.
– Замовкни! Я працюю! Сама собі на шматок хліба заробляю, а ти… Ви… – учепилася злими очима в подруг. На Майку плюнула. – Одна – ботанша! Сидить у матері на шиї, вчиться коровам хвости крутити, наче воно їй всралося! – Перевела погляд на Лільку. – Інша за гроші старому пердунові дупу підтирає. Козлихи довбані! – Упала на килим, заплакала. – Такою щасливою буду – облізете, підлі! Облізете…
З тим і відрубалася на килимі. Майка з Лількою довго мовчали.
– А я не знаю, як жити, – призналася врешті Майка. – Якось усе не так… – На подругу глянула. – Лілько… Ти щаслива?
Шакунтала кивнула: «Так». Пішла по розкішній вітальні. Оце все – кльово, хто ж сперечається: гроші, можливості. Добре, що в Джая є нерухомість у Нью-Йорку, Монако, у Домінікані і тут, у Києві. Тут приємніше зупинятися, ніж у готелях. Вона повертається з Гоа до Москви, Джай попросив затриматися в Києві на добу, забрати документи в українського партнера. Відвезе йому папери, потім до Португалії рвонуть. Мануеліно… Архітектурний стиль. Чула? Давно збиралися доторкнутися. Потім, певно, Джай повернеться до Москви, а вона затримається в Ліссабоні. Португальська… Подібна до іспанської. Чом би не взяти кілька уроків? Англійську вивчила, французьку трохи, та головний урок дав Джай. «Гроші, шмотки, кар’єра – фігня! – казав. – Спершу себе сотвори… Пізнай світ, людей, традиції, історію, культуру, щоби знати, де ти є посеред них. Лети легкою пташкою, бо бід немає. Їх придумали люди…»
– Лілько… Значить, у тебе свого… нічого нема? – спитала приголомшена Майка.
– У мене є моя людина.
– А як покине тебе? Завтра… Ти ж гола й боса. Ти ж тільки за його рахунок… літаєш, пташко.
– Мене покине? – усміхнулася Лілька. – То нереально!
Майка дивилася на нову, незнайому Лільку, бачила красиву мрію: опустилася на плечі легким вітром, кликала в незвідані краї… Мануеліно? Певно, то щось прекрасне, як сон. Чому ж Майка і досі живе без мануеліно?… Наче з інших світів спостерігала, як Лілька підхопилася раптом, побігла до передпокою, повернулася з грубим дядьком – притискала до ребер теку з папірцями, вказувала на Майку і Вітку у відрубі: «Мої подруги…»
– Здрасьтє… – проварнякала п’яна Майка дядькові якомога привітніше.
– Можу підвезти вас, – запропонував.
«А Вітка?» – самими очима спитала Майка Лільку.
– Таксі їй викличу, коли проспиться, – усміхнулася засмагла Шакунтала. – Однаково в мене літак за три години. Довезу її, потім у Бориспіль.
Поряд із грубим дядьком п’яна Майка трусилася на передньому сидінні чорного «кубика», шукала якорі. То ж не випадково на всі її сумніви і гризоти – пташка, мрії, «кубик»… І Лільчина впевненість: треба шукати свою людину, усе інше автоматом здійсниться. «Він… Джай?!» – жахнулася, зиркнула на дядька приголомшено.
– Може, до мене заїдемо?… – запитав.
Кивнула хоробро: «Ага…» Труси другий день неміняні, у голові каша, досвіду того – один-єдиний контакт із Коробовим; відчаю – по вінця, щастя так хочеться… Очі заплющила – стогнала на постелі старанно, удавала пристрасть, як могла… Дядько залишив поміж Майчиних ніг липку сперму, підвівся, зітхнув розчаровано:
– Ну…
Зник у ванній, повернувся із соткою гривень.
– На таксі, – сказав. – Ти біжи… У мене ще справ повно.
До гуртожитку приваландалася – очі сухі, душі нема.
– Гілка! – гримнула комендантша гуртожитку. – Де тебе носить? Іди вже, речі збирай. Розселяють ваш поверх, ремонт робитимуть.
До вечора Майка тягала клунки з другого на четвертий поверх, складала на єдине з трьох порожнє ліжко біля холодильника, дивувалася відсторонено: кльова кімната… Домашня, затишна. Хоч би сусідки нормальні…
Увечері двері розчахнулися, до кімнати увійшла тендітна чорнокоса дівчина з виразними карими очима. І вже тільки з того, що джинси і вишиванку доповнювали французький манікюр, повна відсутність макіяжу і червона вовняна нитка із сімома вузлами на зап’ястку, Майка зрозуміла: нова сусідка не така, як усі.
– Привіт, – сказала дівчина. – Я – Руся. Руслана Вирва.
Як же вчасно в Майчиному житті з’явилася Руся…
Знайомство почалося з ультиматуму. Вирва пояснила – житимуть удвох, третя сусідка Олеся переїхала до свого хлопця, з’являється раз на місяць тільки задля того, щоби місце в гуртожитку зберегти. Сварок не буде: або Майка приймає правила, за якими живе Руслана, або шукатиме іншу кімнату.
– Прибираємо по черзі – тиждень ти, тиждень я. Відмовки типу «втомилася на роботі» не приймаються. На їжу скидаємося, готуємо самі, на двох. Хлопців до кімнати не водити, музику в навушниках слухати, мої речі не вдягати… Проте, якщо край, домовимося, – усміхнулася раптом. – Ясно?
Як же не вистачало Майці всі ці роки елементарних, беззаперечних, безальтернативних істин. Щоби хоч щось – таке залізобетонне, не обійти, не об’їхати. Довірилася, вкотре попливла за чужими принципами.
– Тільки я не працюю, – призналася.
– Чому?
– Ну… Не в офіціантки ж, – згадала генічеську минульщину.
