Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Вийшовши з оціпеніння, я забула про небезпеку, кинулась до Хелени, навіть не зваживши на застережливий зойк, що вирвався з уст Янча.
– Ніж, – рішуче скомандувала я, і покірний помічник не посмів заперечити. – Посвіти, – я давала вказівки чітко і без вагань, начебто робила це безліч разів, і Янчо мовчки виконував все, що я просила. Роздивившись уважно ногу, я знайшла серед чисельних подряпин смертельну рану і не роздумуючи з допомогою ножа пустила з неі? кров. Припавши до Хелениноі? ноги, я висмоктувала з неі? трунок, у той час як вона, байдужа до моєі? хоробрості, заціпеніло дивилася кудись убік, наче все, що відбувалося, не мало до неі? ніяковісінького відношення. І лишень тоді, коли Хеленине тіло неприродно почало сповзати убік, а пальці послабли, я збагнула, що вона надто безсила, аби пручатися. Хелена знепритомніла, і Янчо, обережно відірвавши і?і? від землі, взяв на руки, аби віднести до «Притулку». Чорне волосся розлогим крилом прикрило міцне чоловіче плече.
– Гарна, – сказав Янко, роздивляючись жінку, що покоі?лась на його богатирському плечі. – Шкода і?і?…
Повернувшись у «Притулок», ми вже застали там Дмитра Михайловича з Мітьою. Обійшовши село, вони повернулись ні з чим і нетерпляче нас очікували. Незабаром спустився з гори і дядько Степан. Побачивши здалеку Янка з ношею на руках, злякався – гадав, що виловили з потоку. Пересвідчившись, що Хелена дихає, Дмитро Михайлович звелів терміново нести і?і? до корпусу. І лишень надавши необхідну допомогу, наважився подивитися мені увічі.
– Ви врятували і?й життя, Даро. Ви це усвідомлюєте?
Я не мала сили нічого усвідомлювати – пережитий протягом ночі жах ліг на плечі неперебор– ною втомою, і я не здатна була навіть осмислити все, що трапилось. На мить стуливши очі на улюбленій Янковій канапі в амбулаторній, я забула про все і, прокинувшись уранці у власному ліжку, навіть не збагнула, що задрімала вночі зовсім у іншому місці…
Наступного тижня Макс із Броніславом Всеволодовичем сиділи в кабінеті мера і вели конфіденційну розмову.
– Не будемо втішатися марними ілюзіями, сподіваючись на чергову перемогу… Вчетверте обійняти посаду мера не вдалося ще нікому за всі часи існування нашоі? незалежноі? держави, – Микола Антонович мугикнув і пошкрябав при цьому лисину, немов ставлячи під сумнів ту саму незалежність, – проте в наших силах створити міцну команду і висунути міським головою свою людину, котра б підтримувала сучасні погляди на життя і бездоганно виконувала всі прагнення і побажання, до того ж не тільки народні, а й наші…
За тривалі роки панування місто практично належало йому. Все, що вдалося приватизувати, було приватизовано, включаючи міську ратушу і прадавні стіни жіночого монастиря… Залишилося загарбати не так вже й багато, тож потрібні були надійні люди в керівному апараті, аби справу довести до кінця. Ситуацію необхідно тримати під контролем…
– Кандидатів у депутати ми підберемо. Це не проблема. Ними можна маніпулювати, як рядовими пішаками на шаховій дошці… Головне, аби гросмейстер був професіоналом… А от хто стане тим гросмейстером?.. Що порадите, Броніславе Всеволодовичу? Ви ж у нас досвідчений гравець…
Кремезний і дужий, мов античний воі?н, голова міста з повагою відносився до маленького жалюгідно непропорційного чоловічка, кмітливість і неабиякий розум котрого видавали спостережливі з хитринкою очі, ледь примружені, аби приховати єврейську булькуватість і те, що коі?ться у нього в голові… Враховуючи те, що для владного мера авторитетів на Земній кулі не існувало, потреба порадитись і прислухатись була прямим доказом незворушності авторитету гостя…
Броніслав Всеволодович не квапився відповідати. Він зважував кожне слово, усвідомлюючи відповідальність за сказане. Микола Антонович теж не поспішав – справа була не на гріш…
– Ви ж розумієте, Броніславе, що за грошима справа не стане… Ми фінансуватимемо всю передвиборну кампанію, починаючи від рекламних біг-бордів і закінчуючи повноцінним калорійним харчуванням кандидата, – не дуже вдало пожартував мер. – Головне, аби людина була стовідсотково своєю, непродажною… Ви ж бачили перелік отих недоробків, що зголосилися балотуватися… Цікаво, на який відсоток голосів вони сподіваються?.. Та й взагалі… І?хні шанси прирівнюються нулю…
– Чекай, чекай… Ти не поспішай із висновками. Без певноі? підтримки і волохатоі? лапи у держапараті ніхто власну кандидатуру висунути не наважився б, – Броніслав Всеволодович наче випірнув із роздумів… – А те, що потрібна своя людина тобі на заміну – цілком вірно.
– Ну от бачите… І ви так само маєте в цьому неабияку зацікавленість… Я чув, плануєте вкласти чималі інвестиціі? у якість новітні виробничі технологіі??
– Безумовно… Щоправда, ті інвестиціі? не є персонально моі?ми, а належать компаніі?, отже подальшу і?х долю ми вирішуватимемо враховуючи спільні інтереси, чи не так, Максе?.. До речі, Макс Фішбейн є одним з акціонерів і, я б сказав, одним із найвпливовіших акціонерів, – старий лис хитро мружив око, а Макс легенько вклонився, стверджуючи таким чином свою причетність до кампаніі?. – До речі… А чим погана кандидатура для міського голови?.. Що гріха таі?ти, ми планували собі у перспективі депутатство, але… Якщо нам потрібен надійний незрадливий мер, то кращого за Макса нам не знайти.
Макс занімів… Такого оберту подій він не очікував. І щодалі розгорталась полеміка, то чіткіше він розумів, що втрапив у халепу. А тим часом компаньйон продовжував яскраво розмальовувати всі його достоі?нства й переваги:
– Зваж сам, Миколо Антоновичу… По-перше, кандидат має бути молодим, аби йти в ногу з часом, так? – Броніслав Всеволодович загинав пальці, перераховуючи обов’язкові вимоги до майбутнього голови… – По-друге, він повинен бути заможним, аби виборці потім не нарікали, що, мовляв, пішов у мери, аби нажитися… Та– а-к… Це ми маємо… Окрім всього, мер має мати належну освіту, економічну, приміром, як у Макса, а не гуманітарну чи там акторську… У нас тут не Америка, і ми не Рейгана обираємо, так?
Микола Антонович схвально хитав головою і не перебивав… Тим часом Броніслав продовжував:
– Звісно ж, бездоганна репутація – теж важливий фактор… Про Максові професійні здібності я як багаторічний його компаньйон можу позитивно свідчити з повною відповідальністю…
– А що скажете про надійність майбутнього голови як сім’янина? Ви ж розумієте, що мер має бути бездоганним у всьому, – схожий на вікінга Микола Антонович допитливо придивлявся до Макса, наче зважував, чи може цей чоловік із відшліфованими до блиску нігтями та бездоганно припасованою до комірця краваткою по-справжньому когось любити. – Зрозуміло кожному дурневі, що преса перемелюватиме на борошно всі подробиці і пікантні деталі особистого життя кожного кандидата… Публічність – неабиякий тягар…
Макс похолов… Він вичікував, що відповість на це Броніслав Всеволодович…
Пауза була короткою, і мер і?і? не помітив. Броніслав Всеволодович залишився незворушним і, подивившись тому просто увічі, впевнено відповів:
– У Макса чудова дружина. За фахом вона лікар і окрім всього – сирота… А от з дітками вони чомусь не поспішають… Я давно казав, що час попрацювати не лишень над зміцненням капіталу, а й над тим, аби було кому його успадкувати. Отже, Макс придбає наразі додатковий стимул для розростання родини, чи не так?.. – Броніслав Всеволодович перевів погляд на Макса, і виглядало це так щиро, що Макс на мить і сам повірив у правдивість почутого, забувши, що насправді не все в його житті так гармонійно…
– От і чудово… – Микола Антонович полегшено зітхнув. – З вашоі? легкоі? руки, Броніславе, ми довіримо місто надійній людині. Завважте, я завжди прислухався до вашоі? думки… Для початку все, що від вас вимагається, це зосередити свою увагу на Максові: підготувати автобіографію, фотокартки, переважно такі, де він у колі сім’і?, аби виборці повірили у щирість й доброчинність, і ще ряд дріб’язків, про які я вас повідомлю у робочому порядку, аби розпочати передвиборну кампанію. Бог у поміч…
