Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Вона ще не знала, що він став непереможним.
Себастян різко зупинив Дженнсен, схопивши її за руку. Дівчина повернулася і побачила його обличчя в тьмяному світлі, що лилося з єдиного вікна. Сполохи цього оранжевого світла, відбиваючись, танцювали в очах Себастяна. Роздивившись вираз його обличчя, Дженнсен зрозуміла, що слід мовчати.
Себастян безшумно витягнув меч і безшумно пройшов до дверей. У цьому ковзаючому натренованому русі відразу було видно професіонала, людину, звичну до подібних справ.
Він схилився до вікна, намагаючись зазирнути в нього, але не ступити в глибокий сніг під вікном. Потім обернувся і прошепотів:
— Пожежа…
Дженнсен кинулася до нього:
— Швидше! Вона могла заснути. Ми повинні її попередити.
Себастян роздумував лише мить, потім кинувся до дверей. Дженнсен послідувала за ним. Вона не відразу розібралася в тому, що побачила. У кімнаті танцювали язики помаранчевого полум'я, які відкидали жахливі тіні на стіни. У хиткому світлі все здавалося ірреальним, ніби з потойбічного світу.
Потім вона змогла дещо розгледіти, і все стало більш ніж реальним. Задихаючись від диму і запаху лампадної олії, вона побачила розчепірені пальці жіночої руки, яка стирчала з-за лежачої на підлозі шафи. Вирішивши, що шафа впала і придавила стару чаклунку, Дженнсен кинулася на допомогу.
Коли вона обігнула шафу, перед нею постало те, що залишилося від Латеї.
Дженнсен немов прибили до підлоги. Вона не могла поворухнутися, не могла навіть відвести своїх широко відкритих очей. Вона відчула нудотний сморід, що йшов від закривавленої плоті. Тоді Дженнсен, нарешті, змогла відкрити рот, але рвонулий з її горла болісний крик був ледве чутний в шумі набираючого силу ревучого полум'я.
Себастян швидко глянув на те, від чого вона не могла відвести очей, але для нього останки Латеї були всього лише однією деталлю з безлічі інших.
Дженнсен перевела погляд на свого супутника і по його відточено-вивірених рухах зрозуміла, що він надивився таких речей, і побачена тут картина зачіпає його далеко не так, як її.
«Дженнсен».
Пальці Дженнсен щільно зімкнулися на руків'ї ножа. Вона відчувала долонею різьблений орнамент, завитки, западинки і вістря, що складали букву «Р». Стримуючи приступи блювотуи, вона висмикнула лезо з піхов.
«Здавайся».
— Вони були тут, — прошепотіла вона. — Д'харіанські солдати були тут.
В очах Себастяна вона побачила подив або замішання, але… не більше того.
Він насупився, знову оглянувшись навколо:
— Ви в цьому впевнені?
«Дженнсен».
Вона не звернула уваги на лунаючий в її голові голос мерця і згадала хлопця, якого вони зустріли на дорозі після першого відвідування чаклунки. Він був міцним, світловолосим, миловидним, як і більшість д'харіанських солдатів. Того разу вона не подумала, що перед нею солдат. Але хіба він не міг бути солдатом?
Ні, навряд чи… Він, здається, злякався зустрічних людей більше, ніж вони його. Солдати так себе не ведуть.
— А хто ж іще? Адже ми не бачили всіх. Це, напевно, решта кводу. Вони, мабуть, якось вийшли на наш слід.
Себастян все ще не відривав погляд від полум'я, яке розгоралося і захоплювало все більше і більше здобичі.
— Думаю, ви, схоже, праві.
«Здавайся».
— Себастян, ми повинні вибиратися звідси, інакше опинимося наступними. — Дженнсен схопила супутника за рукав і спробувала витягти з дому. — Вони повинні бути близько звідси.
Він не піддався:
— Але як вони можуть дізнатися?
— Милостиві духи!.. Лорд Рал — чарівник. Як він дізнається про все? Як він знайшов мій дім?
Себастян все ще оглядав тріски і уламки, розгрібаючи їх мечем. Дженнсен знову потягнула його за рукав.
— Ваш будинок, — сказав він, насупившись. — Так, я зрозумів, що ви маєте на увазі.
— Ми повинні вибратися звідси перш, ніж нас схоплять!
Він кивнув, заспокоюючи її:
— Куди ви хочете відправитися?
Вони вибралися назовні і подивилися у відкритий дверний проріз, на набираючу силу пожежу.
— Тепер у нас немає виходу, — сказала Дженнсен. — Латея була єдиною ниточкою. Тепер нам доведеться йти в Народний Палац. Доведеться шукати її сестру Алтею. Вона — єдина людина, яка знає всі відповіді. Вона теж чаклунка і єдина, хто бачить діри в світі. Що б це не означало…
— Ви впевнені, що хочете саме цього?
Дженнсен подумала про голос. Як холодно і мляво він тепер звучав в голові!… Це здивувало її. Вона не чула його з дня загибелі матері.
— А хіба в мене є вибір? Якщо я хочу дізнатися, чому лорд Рал прагне вбити мене, чому він убив мою матір, чому за мною полюють, то треба відшукати Алтею. Я повинна зробити це.
Себастян швидко повівв її за собою, в холодну темряву ночі.
— Нам краще повернутися в таверну і зібрати речі. Тоді ми зможемо вийти ще зранку.
— Боюся, вони підійшли впритул і можуть влаштувати пастку саме в таверні. У мене є мамині гроші. У вас — ті, що ви взяли у вбивць. Ми можемо купити коней. Доведеться їхати прямо зараз. Сподіваюся, ніхто не помітив, як ми сюди приходили.
Себастян сховав меч до піхов. Він обмірковував можливості, його подих облачком клубочилося в морозному повітрі.
Потім він озирнувся назад.
— Через пожежу, принаймні, не залишиться ніяких свідоцтв того, що тут сталося. Це нам на руку. Ніхто нас не бачив, коли ми приходили сюди в перший раз, тому не буде причин задавати нам питання. Ніхто не дізнається, що ми були тут знову. У них не буде причин шукати нас.
— Треба швидше вибиратися звідси, перш ніж все виявиться і ми потрапимо під підозру, — сказала Дженнсен. — Перш ніж солдати почнуть розпитувати про чужинців, що зупинилися в місті.
Себастян взяв її за руку:
— Добре. Тоді давайте поспішімо.
12
Нового, що вражало, ставало все більше і більше. Ніч принесла багато нового, одне за іншим, одне за іншим…
Сховавшись за рогом будинку, Обі почув усю розмову цих двох. Спочатку він був упевнений, що вони кинуться Латеї на допомогу. Звичайно, вогонь вже навряд чи можна загасити, але Обі охопив страх, що чоловік і жінка винесуть стару з дому — і таким чином стануть свідками вбивства. Все могло скластися так, що ця шкідлива чаклунка вирветься з полум'я, щоб знову мучити його. І це після всіх його старань!..
Проте чоловік і жінка вирішили залишити Латею у вогні. Вони теж сподівалися, що вогонь приховає обставини відьминої загибелі. Навіть голоси їх звучали по-злодійськи. Крім усього іншого, жінка говорила про гроші своєї матері і про гроші, вкрадені чоловіком. Це звучало підозріло.
Звичайно, вони могли випадково знайти золото або срібло і забрати знайдене. Але хіба вони прожили у важкій праці все життя, як він, Обі? Хіба їх змусили все життя страждати від кошмарів, які викликалися проклятим зіллям Латеї?..
Він, Обі, взяв гроші, що належать йому по праву. І тепер його навіть обурювало те, що він майже опинився в компанії зі звичайними злодіями. Цієї ночі одна разюча новина слідувала за іншою.
Тепер Обі вражало, як одноманітно текло його життя — день за днем, місяць за місяцем, рік за роком були схожі один на інший, як дві краплі води. І за одну ніч все змінилося. Спочатку в ньому з'явилася недовіра. І ледь виявивши, що в його венах тече кров Ралів, він тут же скинув окови зі своєю справжньої суті. І ось тепер парочка, яка випадково з'явилася, не помішала йому приховати подробиці відьминої смерті. Дивина за дивиною!
Він все ще не міг оговтатися від шоку, викликаного цією приголомшливою новиною: він — син Даркена Рала. Ось як все обернулося! Він, Обі Шолк, став відтепер важливою персоною, відприском блакитної крові, людиною шляхетного походження. Він міркував, чи зможе він сприймати себе як Обі Рала. Виходить, що він, фактично, виявився принцом!..
Ці роздуми ставили його в безвихідь. На жаль, мати виховала його простолюдином, і він майже нічого не знав про те, яке положення і титул по праву належать йому.
